Збираюся їхати з дому додому. З Оболоні в Мотижин — із північного захистку древнього Києва до форпоста столиці. Раптом — дзвінок Віри:

— Йдемо на Майдан?

— Якщо ти вважаєш, що треба, — знехотя відказую, — то вчергове піду.

— Поїдеш на батьківщину завтра, — лагідно-наказово відгукується. — Так, о 19.00 зустрічаємось біля Головпошти.

Здибаємось. Озираюсь: а скільки ж народу тут? Полишаю Віру на кілька хвилин. Вишкандибую на пагорб: камера. Придурюючись калікою, запитую:

— Хлопчики, а скільки народу зібралося там, унизу?

— Дєд, нє мєшай работать!

Я й не мішаю. Хто вони, який канал? Я, прикинувши, що на Майдані тисяч вісім-десять людей, шкутильгаю долі. Шукаю Віру. Та й учуваю запитання репортериків учасникам «перевороту» — як за методичкою:

— Чому ви тут?

Та ж відповідь очевидна!!! Мовчу. А біля консерваторії ледь не вибухаю. Хлопчик-репортер (ну, ровесник мого найстаршого онука — спудея, до речі, операторського факультету університету Карпенка-Карого) запитує подружжя:

— Чому ви тут?

Чоловік мовчить, а його дружина проривається:

— Та ви що, не знаєте, чому ми тута? Та тому, що ми тута були 1 грудня 2013-го!!! Та ви ще в дитсадок ходили, коли ми днювали-ночували тута.

Похнюплений репортерчик зиркнув мені у вічі й, мабуть, зрозумів: цьому дідові небажано ставити запитання «чому?»

Боже мій!!! Я — совок. Слухав лекції совкових професорів. Але на все життя запам’ятав настанову викладача історії світової журналістики Павла Федченка:

— Керуйтеся у професійному житті принципами ритора-публіциста Квінтіліана: quis, quid, ubi, quibus anxillis, cur, quomodo, quando? Та думайте, першокурсники, перше ніж ставити  запитання…

Повернувся додому з Майдану й переглянув репортажі. Ви ж розумієте, що не називаю «марки» мікрофонів, а отже, телеканалів. Зовсім не ті картинки Майдану, які бачив із пагорбу і зсередини.