А давайте поговоримо чесно ще до того, як Фейсбук заповнять вітання з Днем журналіста і тим, яка це прекрасна професія.

Бо віталочки раз на рік глобально цілий пласт проблем не вирішують.

Отже, у нас:

• Зарплати можуть бути нижчими, ніж в касирів у супермаркетах, але при цьому маєш писати про мільйонні оборудки, вплив тих чи інших політичних рішень на всю країну і макти експертизу, за яку в бізнес-секторі платять по 2 тищі долярів.
• Твою роботу і тебе часто знецінюють, ну бо «шо оце ти весь день витратила, щоб якісь 2 хв вийшло в ефір», «та шо про ту медицину/освіту/соціалку писати, легко!» і тд.
• Тебе часто принижують, бо ти ж мусиш розбиратися у всьому - від біології до роботи реактора, бо «це ж елементарно»,«ви шо там усі, тупііі?», а за пропущену букву у слові готові розіпнути.
• Часто ти працюєш не на одну ставку, а закриваєш одразу кілька - пишеш, редагуєш, шукаєш ілюстрації, верстаєш на сайт, смм-миш, а платять за це ніби ти пів дня десь попиваєш каву.
• Робити чисто журналістську роботу в адекватному темпі - привілегія для окремих авторів, а не загальна практика. Зате тобі можуть тицяти в ніс їхньою роботою з «а вот таааам..., а ми чого таке не робимо?». Але при цьому ні часу, ні грошей, ні підтримки на це не дають.
• Ти часто живеш в режимі «курвашоапятьгорить». Око сіпається від сповіщень у мільйоні месенджерів, які не встигаєш читати, інакше б тексти взагалі не виходили, ти часто залежиш від порядку денного і того, що може вистрілити як о 9 ранку в понеділок, так і в 7 вечора в суботу.
• Від тебе часто хочуть взаємовиключні речі. Наприклад, щоб текст був і суперісторією, і одразу залетів у пошуковик гугла.
• Ти часто не можеш навіть сходити в декрет нормально і побути з малюком хоча б рік - як через те, що на 860 грн від держави не наїсишся, так і тому, що мало яка редакція чекатиме так довго, не заповнюючи твою посаду, і ти втрачаєш кваліфікацію, випадаючи з порядку денного. І це стосується декрету як чоловіків, так і жінок. Тому ти працюєш ледь не з перших днів/місяців після народження дитини.
• Як наслідок - ти вигораєш. Та так стрімко і сильно, що, буває, не можеш встати з ліжка. І або знаходиш примарний баланс жити так далі, або йдеш з професії.

Це - дуже умовний короткий перелік, зібраний як з власного 8-річного досвіду в професії, так і розповідей колег з різних медіа. І от про це мені хотілося б більше говорити, шукати рішення, підіймати рівень дискусії. Бо без цього розвиток нашої професії приречений. Коли журналісти 30+ масово ідуть в піар і навколо, бо так можна прожити і сім'ю прогодувати, а їм на зміну приходять 20-річні без жодної пам' яті про минулі події і їхній вплив на контекст і майбутнє. І так по колу топчемось, за винятком небагатьох колег, які змогли лишитись в професії і задавати планку.

Можете кидати тапками напередодні «свята».