У 2020 році ми відзначили багато ювілеїв. А один — ключовий для історії медіа і всього людства — забули… Йдеться про найпершу писемну протомедійну пам’ятку, збережену до наших днів. Вона була вчинена в 2030 році до нашої ери в Китаї. На шматі бамбукового стовбура – згори вниз: тому досі там пишуть саме так, вертикально.

Насампочатку процитую журналіста Джека Лондона, який ще не став письменником:

«Як висловився один американський нарисовець, тепер божевільна доба, доба,  що «першою осягнула тривалість хвилини, а мить зробила нечувано місткою…»

Згідно із загальним законом розвитку, все мислення та його методи мають бути концентровані. Мова усна й писемна так само підлягають цьому законові.

Людство в наших творах хоче бачити, передусім, скороминуще, ввібране в неминущу форму. Через це воно повсюдно вимагає: якомога більший обсяг у якомога меншому просторі. Людству ні до чого марнотратні романи й оповідання. Їх навіть і до рук не братиметься.

Людству треба знати суть справи, і то невідкладно, зараз же».

 Цей есей «Риси творчого поступу людства» опублікував часопис «Букмен» у 1900 році. А видається, ніби у 2000-му чи 2020-му… Згодом журналістські розмисли Джека Лондона знайшли підтвердження в теорії ноосфери першого президента Української академії наук Володимира Вернадського. Він поставив писемність і друк у контекст геологічної історії людства.

У другій половині двадцятого століття один із найвидатніших у світі культурологів Вячеслав Іванов зазначав: «Первісне мистецтво, як це особливо переконливо показав сучасний французький археолог Леруа-Гуран, було дуже специфічним видом знакової системи, що найближче стояла до рисункового (піктографічного) письма».

Найяскравіше цей процес проявився в IV-III тисячоліттях до нашої ери на теренах нинішньої Китайської народної республіки. Ієрогліфічне письмо де-факто є видом як мистецтва, так і літератури в найширшому розумінні слова. Зокрема протомедіа.

Сучасник Джека Лондона, славетний європейський китаїст Джеймс Легдж, відкрив світові першу писемну хроніку: «Китай за багато століть до Р. Х. уже переважав феодальну Європу, як за розвитком своєї писемності, так і за своєю цивілізацією. Не лише при королівському дворі, а й при дворі будь-якого феодального володаря були свої історіографи, свої музиканти».

Додам, що давньогрецький термін «історія» означає «оповідь», «розповідь» про побачене й почуте. З незапам’ятних часів бібліотеки шанувалися й охоронялися нарівні з храмами. Й от же що сталося! Джеймс Легдж відшукав раритет раритетів і наголосив: «Китайці ведуть правильні літописи, й історичні записи починаються з давніх-давен. Найдревніший із них засвідчує  вступ Яу на престол у 2230 році до Р. Х.».

Учений просвіщав європоцентристів, які традиційно ігнорували або й зневажали як минуле, так і сучасність «жовтого» Сходу: «Завдяки жадобі навчання Китай може похвалитися порівняно з іншими націями надзвичайно масштабною літературою з питань історії, філології, філософії, політики, природознавства, мистецтв тощо».

A propos, Михайло Драгоманов солідаризувався зі славетним китаєзнавцем. І в Женеві (там рідний дядько Лесі Українки у 1876 році заснував Вільну українську друкарню, а згодом часопис «Громада», газету «Вольное слово»), і в Софії, де очолив катедру всесвітньої історії.

Найяскравішою зіркою Піднебесної став хронограф Конфуцій.  Він на сьомому десятку років узагальнив предвікопомні й свої літописання і самовиразився у глобальному філософському трактаті «Весна і Осінь». Досі актуальному.

Західні дослідники Конфуція, Лаоцзи, прадавніх мистецтв, писемності, мас-медіа  беззастережно вживають термін «книга» щодо ієрогліфічних пам’яток, закарбованих на  бамбукових стовбурах та дощечках, на шовку, на папері, винайденому легендарним Цзелунем у 105 році до нашої ери. Я ж побоююся вживати лексему «газета» стосовно древнющих писаних новин, які завдяки ретельності писарських гуртів оперативно розліталися по Китаю і всьому Сходу. Називалися вони «тіпао», тобто «дописи». Ось приклад. Легдж зафіксував нам неймовірний факт 478 року до нашої ери коли була засвідчена смерть Конфуція: «Новина про відхід мудреця поширилася по всій державі зі швидкістю блискавки».

Яким чином? На той час у Китаї був розвинений міжрегіональний і міжнародний зв’язок – завдяки послідовному, системному будівництву  шляхів сполучень із твердим покриттям та мереж поштових станцій. Вершники-гінці  доставляли протогазети в найвіддаленіші князівства імперії впродовж півдоби-доби. Далі, звичайно,  довше – Великим шовковим шляхом аж до Атен і Риму.

Значно пізніше цим досвідом скористався Юлій Цезар: цінність євразійського тракту – не лише в дивовижних товарах, а й у писемній та усній інформації з таємничої країни мудрагелів, художників, хронографів. Цитую  монографію Мітчела Стивенса А Нistory Of News: From The Drum To The Satellite (1988): «Новини з “Акта діурна” поширювалися мощеними дорогами, збудованими солдатами і полоненими Риму повсюдно в Європі та на Близькому Сході. Ця мережа становила близько 49000 миль – для порівняння: нині в США система міжштатівських автобанів не перевищує 47.000 миль (станом на 1987 рік)».

Що таке «Акта діурна»? Масовий міський денник. Був іще й елітарний офіціоз «Акта сенатус». Цю рукотворну протопресу заснував Юлій Цезар у 59 році до нашої ери.  Існувала вона, формуючи громадську думку в усій Європі (включаючи наші Крим і Північне Причорномор’я, Бритію, Скандинавію), Палестині, Північній Африці, майже до краху Римської імперії (476).

Порівняймо новини масової «Акта» із сучасними. Ось пересічний випуск часів Цезаря:

«Сьогодні консул Савиній приступив до виконання службових обов’язків.

Сьогодні вранці страчений розбійник Деміофан, якого піймали напередодні.

Учора над містом вибухнула сильна  гроза. Поруч із Велією блискавка спалила дуба.

У винному погребі сталася бійка. Господар зазнав небезпечних поранень.

Міняйло Анзидій утік, захопивши із собою велику суму грошей. Його затримали. Всі кошти знайдені».

Згодом, у другій половині І тисячоліття, коли запанувала церковна цензура,  «цезарівські» медіа перевтілилися в монастирські літописи – французькі, німецькі, польські, українські – та балади кшталту ісландських саг.

Рукописна періодика відродилася в першій половині ІІ тисячоліття завдяки розвитку ремесел, мануфактур, суднобудування, мореплавання і, само собою, торгівлі. Міста-держави, передусім Венеція і Генуя, поширювали новини звідусіль по всенькій Європі – від Амстердама і Гамбурга до Кракова і Львова. Припускаю: мабуть, і до Києва та Чернігова…

Упродовж ХV-XVI століття у Венеції, де щоденні випуски рукописних вісників продавалися за дрібні монети «газетти», утворився прошарок перших журналістів. За духом тодішнього життя, він зорганізувався в самостійний цех Scrittori d’avvisi. Подібні газети існували і в інших містах…

Як перекласти італійську назву тогочасного медіаголдингу, де трудилися сотні й навіть тисячі (!) авторів, переписувачів, поштарів? Можливо, так, буквалістськи: «Новинні письменники». Зрештою, newswriter — літературна норма англійської мови. Коротше, цех «Новинарі». Між іншим, у сучасних словацькій, чеській, сербській, хорватській мовах новинар – це журналіст.

Наступний етап розвитку медійного виробництва і всієї цивілізації — винайдення друку. Європоцентристи приписують пріоритет Йогану Гутенбергу (1450). У монографії «Голгофа Івана Огієнка» Микола Тимошик переконав нас: другою в Європі стала друкарня, подарована львівському монастиреві святого Онуфрія Степаном Дропаном (1460). Пишаймося! Та водночас не забуваймо про Схід велетенської ЄврАзії.

Китайці ще в IV столітті започаткували друк. Щоправда, дереворитний, тобто ксилографічний. Спочатку вони пробували ліпити ієрогліфи з глини, обпікати їх і  тиснути тексти на папері. Врешті-решт, відмовилися: треба від 1200 до 2000 ієрогліфів для читання офіціозного повідомлення, не кажучи про філософську «Весну і Осінь», поеми, міти і легенди…

Отже, додумавшись вирізьблювати ієрогліфи на плашках (іноді не розумієш людство – це ж можна було творити й у ІІІ-ІІ тисячоліттях до нашої ери!), китайці заснували «Пекінський вісник». І виходила ця газета (так, газета) понад 1500 весен і осеней, літ і зим. Аж до Сіньхайської революції 1911-1912 років, у результаті якої була повалена кількатисячолітня монархія і проголошена республіка. Звичайно, найстаріша в світі друкована газета опинилася під забороною.

Традиційно історики, політологи, журналісти відносять до Сходу і Малу Азію та Єгипет. Американський учений Самійло  Крамар (народився в Жашкові) назвав свою підсумкову книгу «Історія починається в Шумері». Він мав на увазі  винайдення клинопису мешканцями межиріччя Тигру і Євфрату та фіксацію писарськими гуртами урядових актів, комерційних угод, мітів і легенд, зокрема геніальної «Поеми про Гільгамеша». Протопреси в Шумері не було. Як і в культурах Кам’яної Могили (Північне Приазов’я), у цивілізаціях Трипілля — Кукутені (Подніпров’я, Придністров’я), Мікени — Еллада (Північне Середземномор’я). Що ж до Давнього Єгипту, то питання залишається відкритим. Загальновизнано мало медіафактів. Ось один із них: у Луврі зберігається опозиційна папірусна протогазета 1750 року до нашої ери. А в Давньому Китаї протоЗМІ все-таки  існували безперервно, системно, впродовж тисячоліть. Отже, з 4250-річним ювілеєм нашого фаху, шановні традиційні медійники та мультимедійники!