До цього вірусу я відкривала очі і розуміла, що маю кудись бігти, бо всі так роблять, ніби я прокинулася на даху потягу, якій прямує в щасливе майбутне і всім туди треба, і ніби - і мені. В мене було постійне відчуття, що я не єфективна, лінива, заторможена, фрігідна, хоча, якщо чесно на даху мені було добре і їхати мені нікуди не треба було. Я стояла в черзі за успіхом, хоча він мені і не був потрібен. Там я побудувала свій маленькій мезонін і ніхто не помічав, що, в принципі я і не хотіла рухатися, просто потяг рухався.

Іде четвертий день самоізоляції. Я помітила родимку над губою в мого сина Олівера. Це був один із найзмістовніших моментів за останню декаду. Вона така сама як і у мене, але цілих сім років я її не помічала. Вимила підлогу, ледь не вмерла і розуміла, що наша Віра просто робот, якій все встигає і не втомлюється. Буду тепер ще більше цінувати її, бо мами вже немає і вона мені як рідна. Приготувала гуляш, китайську їжу, пиріг з персиками і багато ще всього, як і кожен з вас. Кава тепер не збігає нікуди бо я стою і чекаю, дивлюсь на цей кратер мокка апарату - все заспокоїлося. Я не комбіную справи. Їм не відповідаючи на імейли, спілкуюсь з дітьми дивлячись їм в очі, намащую себе кремом і чекаю, а не одразу одягаю одяг, як раніше. Єдине що, додумалася - коли гуляю з Брі, беру з собою вино в термо горнятко, щоб балдіти поки собака робить свої справи.

Тільки почали оживати почуття. Ми всі ніби почали виходити з коматозу, де не було часу підняти очі на того з ким спиш. Оце зараз час опинитися в дивній ситуації. Ти роками жив з людиною і тільки зараз розумієш, що це подарунок долі або навпаки і бути на карантині разом рай або пекло. А ще, стаються дива, сьогодні дві дуже зайнятті людини мені зателефонували і просто ми говорили голосом. Не аудіо повідомленнями, не чатом, картинками, мемами, а голосом.
Ті емоджі зараз не потрібні - можна просто описати свої почуття, почути відповідь, відчути людину, спілкуватися.

Помітила як пахне листя у рослин вдома, як дитячі пальці тримають мене за шию, зрозуміла чого хочу від цого життя - якщо продовжу дихати. В мене ж були важливі плани, але я забула про те, як я хотіла жити і ким я є.

Дійсно, дивне відчуття, ніби це попередження для всіх нас, що життя дійсно слід жити так, ніби в будь-який не залежний від тебе момент - його може не стати. Дурнувате створіння людина, тільки під страхом смерті може зупинитися і щукати зміст життя.

Позавчора я написала текст якій ви охоче лайкали, але мій Олександр Положинський сказав, що йому треба українською. Тож лови, мій друже - людина, яка завжди жила так, як я тільки починаю.

Люблю.

Текст та фото: www.facebook.com/dasha.malakhova