Трохи історії. Свого часу його виганяли з газети «Сегодня», де він був головним редактором. Тоді іще не ішла війна. Кипіли хіба що політичні баталії. Ми  із Сергієм Гузем, який на той час був виконавчим секретарем медіа-профспілки,  запропонували вписатися. Гужва взяв і одним махом створив осередок медіа-профспілки, куди увійшла ледь не вся редакція. Потім ми вже вичитали, що раніше він висловлювався проти профспілки, мотивуючи це тим, що вона ніяк не допомагатиме роботі - це приблизно, бо точного формулювання я не пам'ятаю. 

Нас насторожили такі темпи і масовість, хоча з іншого боку звільнення головреда подія надзвичайна і це могло стимулювати створення організації так швидко. Створивши осередок, Гужва сам став заступником його голови. Ми пояснили, що головред не може бути в керівних органах профспілки. Гужва не казав прямо, але відмовлятися від профспілкової посади не хотів. 

Потім вони  з покійним Олесем Бузиною оголосили про створення руху на захист свободи слова. А після того   Гужва зненацька  переїхав до Москви і став працювати чи то заступником головного редактора, чи на якійсь іншій керівній посаді газети «Московские новости». Після його від'їзду профспілка у газеті «Сегодня» припинила існування. А рух за свободу слова затух  так і не розгорівшись. Отож, і осередок профспілки і рух цей створювався не для захисту свободи сова, а під Гужву. 

Для мене очевидно, що «Вести» і «Страна.ua» , які він створив повернувшись до Києва, є інструментами впливу Москви. Але в сьогоднішньому  випадку ідеться не про зміст видання, а про здирництво. На жаль,  здирництвом, у якому звинувачують Гужву, займаються й деякі інші редакції. А дехто навіть живе з цього.

Наявність таких прикрих  практик в інших виданнях не має позбавляти від відповідальності за відомим принципом «так ще ж  Ахметов не сидить». Але репутація «рупора Москви» неодмінно викликатиме підозри, що це політична розправа. Тож, у слідства мають бути вагомі аргументи на репресивні дії проти нього. Воно повинно представити не лише матеріальні докази, але і слідчі дії провести  у суворій відповідності до процедури.

 Інакше вийде  історія, подібна до випадку з   Русланом Коцабою, який теж озвучував тези московської пропаганди, але арешт його не мав під собою достатніх підстав. Незалежна медіа-профспілка України, яку я тоді очолював, висловилася на цю тему. Про це ж  говорили кілька авторитетних правозахисників.

Тож деякі наївні міжнародні організації оголосили Коцабу в'язнем сумління за формальними ознаками, мовляв, його переслідують за висловлену думку.  Тоді їх не турбувало, що сумління і московська пропаганда - це речі, які слабо між собою поєднуються.Лише сьгодні, відчувши це на собі, західні діячі починають над цим замислюватися. 

В кінцевому підсумку Коцаба, відсидівши певний час у сізо, вийшов на свободу. Очевидно, що звинувачення не було достатньо обґрунтованим. Твереза оцінка ситуації, яка не описувала  її як чорну і білу, викликала  шквал звинувачень з різних боків. Ура-патріоти закидали мені, що   я захищаю «московського запроданця»  Коцабу, а ватники в тому, що я його здав. 

Коли в головах  відбувається кипіння емоцій, то втрачається раціональне мислення. А це призводить до нераціональних дій, які в майбутньому обертатимуться проблемами. Як мені відомо, справа Коцаби чи то вже передана , чи то готується до передачі в Європейський суд з прав людини. Я не певен, що він її не виграє.

Тим часом, історія Коцаби мала б бути хорошим досвідом. Тому, повертаючись до Гужви, ще раз наголошу:  правоохоронці повинні надати вагомі докази, діяти у суворій відповідності до процедури. Інакше ми матимемо ще одного «в’язня сумління».