ПРОЕКТИ
11:30
Вівторок, 17 Жовтня 2017

«Сторожова застава»: казка без хибних натяків

Автори «Сторожової застави», хотіли того чи ні, випустили в прокат справді якісне дитяче кіно. У якому персонаж Романа Луцького Олешко Попович виходить на перший план і стає передусім дитячим улюбленцем, бо не лише гарно зіграний, а й відповідно прописаний.
«Сторожова застава»: казка без хибних натяків
«Сторожова застава»: казка без хибних натяків

Найбільшу проблему нового українського фільму «Сторожова застава» побачила критик Дар`я Бадьйор. З її слів, стрічка Юрія Ковальова грішна тим, що не розповідає жодної іншої додаткової історії, крім тієї, що безпосередньо відбувається з героями. І треба, з її ж слів, копати глибше. Погоджуюсь із тим, що фантастика й фентезі мають таке «суспільне доручення» – бути не тим, чим здаються насправді. Це довели сага Джорджа Лукаса про зоряні війни та «Матриця» братів Вачовські, й більше тут прикладів, мабуть, не треба. Проте на «Сторожову заставу» краще дивитися все ж таки під іншим кутом.

Сто п`ятдесят років тому норвезький драматург Генрік Ібсен написав знамениту тепер п`єсу «Пер Гюнт». Її герой, серед іншого, запропонував утаємниченій частині людства свій варіант розв`язання загадки Сфінкса. Виявляється, загадку шукали там, де її нема. Бо Сфінкс славний і величний тим, що є таким, яким його створили. Не вдає з себе нікого й нічого. Тобто лишається собою за будь-яких обставин. Цей ключ цілком придатний для розгадки неіснуючої загадки стрічок на кшталт «Сторожової застави». Вони не мають подвійного трактування – й тим пишаються. У згаданих жанрових сегментах, і не лише в цих, досить спокійно існують фільми, котрі розповідають прості історії, ні на що інше, окрім призу глядацьких симпатій, не претендуючи.

Саме тому сюжет не новий. Хіба що для українського кіно непереможний кам`яний Голем – дивовижа та приємна технологічна несподіванка. Як і окремі цілковито голлівудські повороти в екшн-сценах: ось вороги залишають героя у себе за спинами, відрізаючи його від нової своєї жертви – а він раптово вигулькує з протилежного боку, ще й верхи, підхоплює хлопчика рукою на сідло й мчить вихором.

Так давньоруський богатир Олешко (Роман Луцький) познайомився з підлітком Вітею (Данило Каменський), нашим сучасником. Хлопчина боїться висоти (причину пояснює перша сцена, теж цілковито голлівудська навіть з огляду на акторські типажі), саме тому не встигає вибратися з місця, де під час сонячного затемнення відкривається портал, який засмоктує горопаху. Опинившись разом із своїм новим другом Олешком на сторожовій заставі Ринів, хлопець знайомиться також із іншими богатирями, які спершу вважають його половецьким шпигуном, та дівчинкою Оленкою (Єва Кошова).

Читайте також

За всяким подібним сценарієм вона приречена стати подругою героя. Проте їм не до проявів підліткового кохання: Вітя хоче повернутися в наш час, для чого потрібен артефакт, за яким полює половецький хан Андак (Ержан Нурімбет). Боротьба за володіння каменем є складовою боротьби з половцями, котрі переважають чисельно. Також у ниє є таємна зброя – шаман. Проти орди – жменька воїнів-русичів, але вгадайте з трьох раз, хто кого переможе. У цьому спойлері – чарівна привабливість сотень тисяч, якщо не мільйонів подібних історій. Глядач наперед знає: в фіналі перемога буде за нами, бо всі однозначно на боці Добра. Стимулює дивитися чергову просту історію без подвійного дна бажання отримати відповідь на запитання, хто герой і як він переможе Зло. Тож якщо конче треба знайти якесь інше призначення фільму, ніж просто розвага, ось маєте: модель критичної ситуації та поведінки людини в ній.

Недоліки «Сторожової застави», включно зі сценарними, очевидні тим прискіпливим критикам, котрі не розібралися, куди прийшли і що бачать. Можливо, команда заточувала проект під підліткову аудиторію, а претензійні глядачі оцінювали його як фільм для дорослих. З цієї точки зору так, до більшості персонажів можуть бути претензії як до не до кінця прописаних, котрі лише виконують функцію й не мають для сюжету жодного значення. Так само є запитання до окремих екшн-сцен. Наприклад, врятувавшись від половців, Вітя з Оленкою не мчать двоє на одному коні, аж поки падають знесилені, а спокійно собі їдуть, навіть не переконавшись, що за ними не женуться. Або Олешко, здолавши Голема, цілком справедливо насолоджується перемогою та славою. Половці ж стоять на пагорбі й не поспішають атакувати заставу, хоча точно знають – браму пробито, вхід вільний. Дія та протидія у подібних історіях мусять тримати трошки інший темп. Хоча, справедливості задля, слід зазначити – здебільшого темпоритм витриманий вірно.

Але повторюся: так прискіпливо варто оцінювати стрічку для дорослих чи підлітків, звичних до Спайдермена чи Бетмена. Натомість автори «Сторожової застави», хотіли того чи ні, випустили в прокат справді якісне дитяче кіно. У якому персонаж Романа Луцького виходить на перший план і стає передусім дитячим улюбленцем, бо не лише гарно зіграний, а й відповідно прописаний.

Молодий шибайголова в стародавніх латах і з мечем виглядає сучасником, бо легко озброюється словечками «чувак» і «круто». Тому сприймається глядачами не музейним експонатом чи історичною реконструкцією, а своїм у дошку крутим чуваком. Як казали в підрадянський час, хлопцем із нашого двору. Це або предтеча нового українського супергероя, причому – готового, без рефлексій, притаманних воїнам у героїчних драмах, або – справді перший герой, який народжений національним фольклором.

Згоден із цим сам актор. Олешка Поповича в російській версії ми давно знаємо як Альошу. Причому – персонажа фольклору питомо російського. Те саме стосується його старших товаришів – Іллі Муромця та Добрині Микитовича. Уже не перший раз і не перший рік говориться й пишеться про те, що Україна не може повернути собі власний фольклор та його героїв. Через те Ілля Муромець від 1956 року, з часу однойменного фільму Олександра Птушка – російський богатир із благообразною бородою та голосом виконавця цієї ролі Бориса Андреєва.

Але найбільших збитків український фольклор зазнав від циклу російських дитячих мультиків про пригоди трьох означених богатирів. Насильно введені в російський героїко-патріотичний контекст анімаційні персонажі досі з`являються в програмах українських каналів. Причому – у дні шкільних канікул та новорічних свят, і що найгірше – у прайм-тайм. А перед тим всі серії мультиплікаційної франшизи неодмінно проходять український кінопрокат. Їх не забороняють – спробуй заборонити мультики! Тож не буде помилкою сказати: кожен із трьох богатирів щонайменше двісті років тому повторив долю Олега Сенцова, якому нав`язали російське громадянство. Хіба що Іллю, Добриню та Олешка (Альошу) не звинуватили в тероризмі та державній зраді, а навпаки, зробили з них героїв Росії.

«Ми на своїй землі! Вистоїмо!», – кричить Ілля Муромець у «Сторожовій заставі», і ця фраза – одна з небагатьох, котра справді має подвійне, співзвучне з сучасним навантаження. Звісно, однієї вдалої стрічки для сімейної аудиторії мало, аби повернути казкових богатирів у питомо український контекст. Ох, як замало. Але це початок. І дуже важливо, що стрічка взяла найвищу планку – дитячу, поки що не зіпсовану «руськім міром» чи проросійським міфологічним контекстом аудиторію. Якщо цитуватимуть Олешка Поповича та гратимуться в нього, хай це навіть практикуватимуть локальні спільноти – це означатиме досягнення мети. Яка зовсім не полягає в розповіданні історії з подвійним дном та створенні казки з хибними, багатозначними натяками.

Фото: кадр із фільму «Сторожова застава»

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3897
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop