Молодий молдавський кінорежисер Крістіан Жерегі - володар Гран-прі престижного українського кінофестивалю "Відкрита ніч". Його документальний фільм "Заповіт", знятий під час відомих подій на Майдані, змусив плакати не лише глядачів, а й членів журі. Занадто ще свіжі в пам'яті нації трагічні події.

Наше ексклюзивне інтерв'ю з переможцем кінофестивалю відбулося перед його поверненням на Донбас. Там, у самому пеклі АТО, він з групою знімає фільм про війну, нав'язану нам сусідом-окупантом.

- Крістіане, головна й провідна тема ваших фільмів - патріотизм. Чому? Існує думка, що сучасне покоління обирає... колу.

- Категорично не згодний! Можливо, така думка була актуальною ще рік тому. Зараз усе змінилося. Суспільство політизувалося, тепер модно мати власну позицію, давати власну оцінку... І все це актуально для віку 15+, тобто для молодого покоління. Через 5-10 років сьогоднішні школярі стануть рушійною силою змін. Вони вже не повернуться до модної ще недавно апатії і відокремлення себе від держави і країни. Молоде покоління навчилося за декілька місяців робити вибір і нести відповідальність, захищати свій вибір у найскладніших умовах.

- Ви прийняли бойове хрещення на Майдані і були поранені напередодні свого 24-річчя...

- Тоді це було швидше «водохреще», коли на Грушевського нас, операторів «Вавілон-13», які стояли до останнього, беркутівці «змивали» з водометів крижаною водою. Потім був відстріл журналістів на Грушевського.

- Зйомки "Заповіту" ледь не коштували вам життя (режисера було поранено під час зйомок. - Ред.). Чи не  занадто дорога ціна для фільму?

- По-справжньому небезпечно було під час штурму Інститутської. Інтроспектива цього короткого фільму охоплює ніч з 18 на 19 лютого і день похорону 22 лютого. Але тоді ми не думали про небезпеку. Ми просто працювали.

- За що ви любите Україну? Чим вас привабила наша країна?

- Я прожив 20 років у Москві. Ще півроку тому я казав: я більше не вірю в людей. Така, знаєте, апатія була. Російська. Нічого не зміниться. Все буде як було. Наші зусилля марні. Я знаю країну... Але на моїх очах прокинулося і зібралося суспільство. Величезний мурашник. Кожен несе вагу більшу за власну в десять разів. І цих людей можна любити. Цьому народу є чим пишатися. У цій країні хочеться жити. А в Україні тепер є така річ як Совість. Совість перед своєю країною. Перед іншими. Перед тими, хто робить більше, ніж ти. Бути громадянином - це для мене тепер уже зовсім інше поняття. Бути людиною також. Думати про інших. Адже для мене раніше такі слова як «обов'язок перед країною»,  «громадянство», «суспільство» були просто фантиками,  етикетками. Нічого в них не було.

- Крістіане, Гран-прі фестивалю отримав ваш помічник, ви в цей час були на зйомках в зоні АТО... Як реагує ваша сім'я на ризик, на який ви постійно себе наражаєте?

- Та як... Мої батьки не українці, їм було незрозуміло, що в країні відбуваються серйозні зміни, справжня революція. А зараз у нашій - і я кажу «нашій», тому що я живу в цій країні і не маю наміру її міняти ні на що, - в нашій країні йде війна. Війна не за шматок землі, а за долю країни. Як би це не звучало «високим ямбом» - це так. Ми зробили вибір, коли прийшли на Майдан. Ми - імунітет України.

- Розкажіть про проект "Вавілон13".

- Проект «Вавілон» - це громадська ініціатива, навіть не творчий проект, тим більше не комерційний. "Вавілон" був створений узимку, це повністю волонтерський проект, який об'єднав професіоналів і студентів, небайдужих до своєї країни.

Ті, хто міг би витратити цей час, працюючи за євро за кордоном в ігровому кіно і отримуючи кошти на нові машини, будинки і квартири, працювали, вкладаючи свої гроші.

Ми відрізали для себе тему політиків. Їх у нашому кіно - немає, свідомо. У нас є - люди.

- Чому ви вибрали неігрове, документальне кіно? Адже значно легше було піти стежкою, уторованою вашим відомим батьком Валеріу Жерегі.

 - За фахом я режисер ігрового кінематографа. Режисура - не професія, в яку варто приходити молодим. Без досвіду Життя.

Ніколи не використовував батькові знайомства на благо професії, стараюся цього уникати як вогню. У мене власне коло знайомств, власний шлях. Для будь-якої творчої самостійної особистості найнеприємніше, що може бути, - коли хтось із родичів є відомою персоною. Тому що для всіх ти завжди фігуруватимеш як син чи донька відомої персони.

- Чи впливає батько на ваше становлення?

- У нас із батьком років у 14 був укладений пакт. Він не просуває мене, як більшість відомих людей просувають своїх діточок. І не змушує мене змінювати мої рішення. Я йду власним шляхом і іноді звертаюсь по пораду.

- Про що будете знімати фільми після війни, адже вона колись закінчиться?

- Буквально взимку у мене з'явився контракт на постановку повнометражного кінофільму за моїм авторським сценарієм, написаним 5 років тому. У цьому сценарії дуже багато пророчого. Багато з того, що було там, зараз відбувається в Україні. Ми навіть вибрали «натуру» для зйомок - Севастополь і Донецька область.

 - А який Крістіан Жерегі у звичайному житті - ваші хобі й уподобання?

- Я люблю російський рок 80-их, 90-их, люблю слухати платівки Pink Floyd, Black Sabbath, Iron Maiden. Мені подобаються часи 90-их, вони мої, рідні... Я фанат BMW, автоспорту, як аматор їздив у різних типах змагань, але завжди - за кермом BMW. Завжди мріяв потрапити до музею BMW. Вдячний консулу України в Мюнхені, організував нам екскурсію в неробочий день.

- Ваші мрії здійснюються?

- Здійснюються. Я хотів знімати кіно, яке буде потрібне людям. Україна дала мені цю можливість. Хотів подорожувати з цим кіно - і об'їхав усю Європу. Улюблений письменник - Еріх Марія Ремарк, давно мрію зняти кіно за всіма його творами...

- У 24 роки бути відомим і популярним... Слава не зриває дах?

- Яка слава? Ще восени я нікого не знав, і мене ніхто не знав у професійному середовищі в Україні. Тепер усі, хто був за Майдан, - одна велика команда. Наші фільми («Вавілон13») увійшли до візуальної історії країни. Їх дійсно бачили сотні тисяч людей. Але в наших роботах немає титрів. Це - принципова позиція.

Ми не гламурні режисери, ми не будемо ходити по синіх хідниках у дорогих костюмах із метеликом. Ми як шахтарі - ви бачите наше кіно, а не нас, і це дуже добре.

- Якими ви бачите Молдову та Україну завтра?

- Не так давно, представляючи альманах фільмів проекту "Вавілон13", я об'їхав усю Європу.

Вважаю, дуже скоро буде непомітною різниця, де жити - в Польщі чи в Україні, в Румунії чи Молдові. Так буде, якщо зараз обидві наші країни позбудуться «старшого брата». 

Лілія Клименко, Укрінформ