Потомственний киянин Олександр Роднянський – один з небагатьох, хто зробив кар’єру в Росії, не покинувши Україну. Він часто приїздить до української столиці, аби бути в курсі роботи каналу «1+1», де є генеральним продюсером, зустрічається з українськими друзями та колегами. Україна може пишатися, бо і в Білокам’яній таких знавців мистецтва екрану, як він, не знайдеш. Дехто вважає, що якби Роднянський очолив Мінкультури, то галузь, що фінансується за залишковим принципом, стала б улюбленим дітищем української політики. Це доводить хоча б те, що російський «Кінотавр», який називали фестивальним відпочинком, перетворився на потужний форум, що нині диктує моду сучасного кіно.

– Які нововведення чи закони потрібні нашій культурі для руху вперед? Що заважає працювати особисто вам?

– Брак ідей. А ще – система зрозумілих правил, які б стимулювали інвестиції в кіноіндустрію і творчі телевізійні проекти. Мені здається, що нині важливо, яким є загальний економічний клімат: аби здійснилися сподівання на економічне диво. А з іншого боку, скажу, як людина, що постійно читає багато сценаріїв і передивляється чимало проектів, дуже сумніваюся, що нинішні творчі кадри здатні щось докорінно змінити. Бракує насамперед не коштів, а ідей. Бо якщо з’явиться якийсь справді талановитий проект, то знайдуться й гроші для його реалізації. Зробив же Шапіро свій фільм «Путівник», який представив Україну на Берлінському кінофестивалі. Так, ця картина суперечлива, несподівана, але він її зробив, і ніякі закони цьому не завадили. Ось і Федору Бондарчуку потрібні були особливі обставини, а не нововведення, аби створити серйозну картину «Дев’ята рота». Отже, багато ідей можна реалізувати вже сьогодні. Інша річ, як мотивувати, запалити на творчість молодь: щоб той, хто навіть не збирався писати сценарії, знімати фільми, відчув у цьому потребу і зиск. Так само необхідно стимулювати інвестиції в кіноіндустрію. Багато залежить від зростання життєвого рівня, аби глядачі не економили на кінотеатрах. Це дасть змогу створити міцний і різноманітний прокатний ринок, здатний прогодувати власну кіноіндустрію. Не забуваймо й про психологічний настрій у суспільстві, котрий не  відчуває голоду на власне кіно – не треба себе в цьому обманювати. Попри заклики в пресі, хіба хтось перестав дивитися російські телесеріали чи фільми? Найвищий глядацький рейтинг нині мають концерти поп-зірок, яких критика лає і в нас, і в Росії. Отже, перелом у суспільстві зроблять не  заклики, а зміна глядацьких орієнтирів. І в цьому сенсі я ліберал, бо вважаю, що всі жанри і митці мають розвиватися вільно –  це тільки збагачуватиме наш кінематограф.

– Ви творча людина, єдиний з режисерів маєте три статуетки «Ніка», могли б знімати й надалі талановите кіно. Звідки така тяга до продюсерства?

– Це теж творчість. «Продюсер» англійською – той, що створює. І мені хочеться створювати якнайбільше кінофільмів, серіалів, шоу, телепередач. Десь можу бути й режисером. Але для мене ця професія має смисл лише тоді, коли вона авторська, щоденникова. Як автор люблю знімати інтимне, камерне кіно, а як продюсер – сприймаю зовсім різні проекти. І чесно кажучи, почуваюся в них більш креативною постаттю. Саме продюсери світового кіно вважаються творцями багатьох проектів. І саме їм вручають «Оскар».

– І все ж цю професію насамперед пов’язують з грошима і прибутком.

– Так будь-який проект пов’язаний з грошима – і кіно, і театр, і телебачення. Ми живемо у світі, де гроші є системою координат нашого існування, з якою звіряємо наші можливості, ідеї, інтереси аудиторії. Адже глядачі голосують ногами, якщо йдеться про кінематограф, та перемикачем – якщо маємо на увазі телебачення. А це і є гроші. Адже тепер не радянські часи, коли можна було називатися творчим індивідуумом, попри незатребуваність свого таланту у публіки. А з появою вільного ринку з’явилася й конкуренція за глядача. Але, вважаю, що кіно і телебачення це не просто спосіб заробляти. Задіяні тут бізнес-проекти є інструментом, що дають змогу часто й відповідально робити якісні та яскраві програми, фільми, шоу. Без цієї схеми не було б і великого світового кінематографу.

– Цікаво, чому в Москві шалено популярні українці з клеймом придурків – та ж таки Вєрка Сердючка, або няня-плебейка з Маріуполя у вашому серіалі «Моя прекрасна няня»?

– Няня? Та вона розумніша за всіх. Вона ж рятує тата від невміння розуміти власних дітей. Щодо Вєрки Сердючки, то тут спрацьовує не її ідіотизм, а енергія, лукавство, безшабашність. І саме тому в Росії вона стала найулюбленішим персонажем. У нас же Вєрки соромляться. Вважаю, що у подібній реакції на Сердючку спрацьовує глибокий комплекс неповноцінності. Невже щосекунди необхідно самоутверджуватися і бачити образ українця лише в широкоплечому двометрового зросту блондинові з блакитними очима? Ми ж п’ятдесятимільйонний народ з різними національностями і характерами. І те, що такий талановитий актор, як Андрій Данилко, зміг знайти цей образ і так вдало його реалізувати на сцені, завоювати величезний російськомовний світ, може бути тільки предметом гордості. Сердючка – персонаж номер один і в Європі, і в Росії. За популярністю давно випереджає і Пугачову, і Кіркорова, не кажучи вже про інших попсовиків. Данилко – єдиний, хто здатен зібрати двічі поспіль повний стадіон Лужники. Він просто молодець! А ваше питання можу сформулювати по-іншому – брати Клички чи Андрій Шевченко, які так шикарно виглядають і такі переможні красені, хіба є відображенням пересічного українця? Невже всі такі ж накачані й чарівні, як ці спортсмени?

– Отже, краще працювати в Москві, а жити в Києві?

– Я дуже люблю Київ. Завжди вважав, що наше місто особливе. Тут є великий нереалізований потенціал, шанси перетворитися на східноєвропейську столицю. Так, Київ Москвою не стане, бо Білокам’яна входить до дуже вузького кола мегаполісів таких, як Нью-Йорк, Лондон, Париж за напруженим ритмом життя. Москва – це виклик. Там шалена конкуренція: тобі не вибачать жодного промаху, і там неможливо прикритися трьома схвальними статтями. У Росії не дозволять обдурити глядача, бо постійно публікують списки рейтингів, розмовляють про справи жорстко, без реверансів. Ти мусиш дуже добре писати, аби відповідати брендові видання чи газети, і таким чином спонукати подальшу їх популярність.

– Суто побутове питання – як ви влаштувалися у Москві?

– Нормально. Купив квартиру.

– А яке у вас громадянство?

– Українське, і київська прописка.

– Але ж зараз обговорюється питання, що українцям не дозволять жити і працювати в Москві…

– Якщо виженуть, то не керуватиму компанією СТС-МЕДІА і двома телевізійними каналами. Нічого не продюсуватиму, а пакуватиму валізи… 

«Українська столиця»