Приводом для розмови з Ігорем Бурдигою, кореспондентом журналу «Вести. Репортер», став вихід його пранк-репортажу про «Правий сектор». Якщо ви ще не читали, то рекомендую перед інтерв'ю все-таки пройти по лінку і прочитати сам репортаж. Говорили ми з Ігорем телефоном: він якраз був на Херсонщині, готував репортаж про наші війська й укріплення кордону.

Ігоре, хто запропонував зробити пранк-репортаж з «Правого сектору» - ти редакції чи редакція тобі? Як виникала ідея?

- Ідея виникла спонтанно і зараз я вважаю її божевільною. Це сталося після подій на Грушевського 19 січня і вісток про перших загиблих. До того ж я не перший день і не перший рік спостерігаю за діями ультраправих в Україні, мене ця тема завжди цікавила. Багато моїх знайомих страждали від насильства з боку правих, зокрема активісти ЛГБТ-руху, представники студентських профспілок. Тобто я є людиною, заангажованою щодо ультраправого двіжу.

Але праві - це частина українських протестів...

- Це факт: в наших демократичних протестах є велика частка правих. Правих, які і так мають досвід вуличного насильства. А 19 січня суспільство сказало: без правих ми би цього не зробили... Таким чином, право на насильство було отримане.

До речі, 19 січня, паралельно із боями на Грушевського, відбувалася акція пам'яті журналістки Насті Бабурової та правозахисника Стаса Маркелова, які стали жертвами ультраправих у Москві.

Я правильно розумію, що ти фактично йшов не вивчати «Правий сектор», а розвінчувати його?

- І вивчати теж. Бо я ніколи так близько з цим не стикався. Я не міг повірити, що в Україні може зародитися політична організація, яка об'єднає вуличну фашню. І скажу відверто, я таки цього не побачив. Про це і репортаж.

Ти пишеш про своє перебування в «Правому секторі» як про піонерський табір...

- Цей дух дитинства там є. Я там зустрів багато непоганих хлопців, наскільки можна назвати непоганими людей, які готові вбивати. Перечитуючи текст, я навіть замислююся, чи не спрацював у мене якийсь синдром, подібний до стокгольмського.

Поза межами репортажу залишилися побутові подробиці, які б мені були цікаві. Приміром, а хто потім прибирав в туалеті кров після тортур?

- Я вже не пам'ятаю - можливо ті хлопці, які брали участь в допитах. А може, когось із рядових попросили. Побутових подробиць в репортажі немає, бо цей репортаж переписувався багато разів. Він мав вийти набагато раніше, але редакція весь час говорила: не на часі. Коли я тільки повернувся з «Правого сектору», був готовий написати набагато жорсткіший текст. Але потім багато переосмислив. Спрацювала самоцензура. Я викреслив із тексту, з одного боку, якісь випадки агресії, які мені здавались несистемними, а з іншого - багато мімімішечок, які «Правий сектор» поширював і без мене.

Чому?

- Знаєш, в якийсь момент я спіймав себе на тому, що говорю зі своїм московським товаришем і переконую його в тому, що загроза ультраправого насильства в Україні сильно перебільшена через кремлівську пропаганду. Така моя відповідь на твоє запитання.

Я вірю, що велика частина людей на Майдані не розділяють їх ідей і методів боротьби. Ще велика частина - просто не знає ані про праві ідеї, ані про методи.

Багато хто з ліберально налаштованих людей почали толерантніше ставитися до правих під час Майдану, бо побачили в хлопцях, як ти кажеш, з досвідом вуличного насильства, свій захист від силовиків...

- Я не побачив. Я бачу в них загрозу для себе. За час стояння на Майдані ці люди звикли до того, що насильство для них є дозволеним. Їм дозволено самим обирати об'єкти насильства. Я недарма присвятив в тексті так багато уваги полюванню на тітушек. Бо тітушкою могли назвати кого-завгодно. І багато кого з «Правого сектору» полювати на тітушек спонукало саме бажання дати комусь в пику.

Щодо технології пранк-репортажу - що у даному разі було важливим?

- По технології треба читати книги Гюнтера Вальрафа, зокрема «Небажані репортажі». Про себе скажу так: важливим було не боятися. І водночас бути обережним. Не розслаблятися. Найбільше я боявся, що мене впізнають. Хтось з динамівських ультрасів, хто бачив мене на лівацьких заходах. Або прес-секретар Яроша Артем Скоропадський, з яким ми разом працювали в «Комерсанті». Я навіть завів кнопку SOS на телефоні.

Ще треба бути приязним. Хто завгодно може говорити, що хороша людина не професія, однак для пранк-репортажу це ключова професійна риса.

На кінець другого тижня моя приязність почала стрімко випаровуватися. Важко усміхатися і жартувати, коли поруч з тобою говорять про вищість білої раси. Нерви здавали.

Звісно, треба хоч трохи розбиратись в середовищі, в яке ти інтегруєшся - бути підкованим хоча б теоретично. Ну, і, мабуть, вміти спілкуватись з пересічним громадянином, згадати, хто такий working class з української глибинки. Я сам звідти, тож мені було легше.

Пранк-репортаж - це, як правило, обмежений час. Як його використати ефективно?

- Я би сказав так: для пранк-репортажу треба мати час. Два тижні - це мінімум мініморум.

Але коли ти писав пранк про будівництво, то там ішлося про день - два...

- Я називаю той репортаж першим млинцем. Розумієш, різниця в тому, що якщо в тебе мало часу, то ти маєш провокувати певні розмови чи ситуації, щоб отримати реакцію. А якщо в тебе більше часу, то можеш просто спостерігати. Цінніше бачити реальні ситуації, а не змодельовані. Щоб почати бачити, треба пару днів спостерігати. Щоб люди почали з тобою відверто говорити, вони мають до тебе звикнути. Я люблю просто слухати, про що говорять люди між собою...

Звісно, редакції дуже важко погодитися на те, що ти на два тижні ідеш жити в «Правий сектор», і за цей час нічого не пишеш. Мало хто готовий забезпечити своєму кореспонденту такі умови праці.

Перебуваючи в «Правому секторі», як ти записував те, що почув?

- Треба запам'ятовувати. Ні на яку фіксацію ти не маєш права. Це невиправданий ризик.

У твоєму іншому рольовому репортажі «Дело в каске» є красивий кадр, як ти вантажиш пластик. Хто тебе знімав?

- Це пізніше була постановочна зйомка. Але якщо говорити про візуальний ряд, то в тому репортажі можна ще було щось підзняти на телефон, начебто хизуючись перед робітниками, яка в тебе крута камера. Але в «Правому секторі» будь-яка фіксація була ризикованою. Усі цитати треба було завчати напам'ять. Чим я і займався там у вільний час - ходив і проговорював про себе цитати і цілі фрагменти майбутнього репортажу. Диктофон було вмикати небезпечно. Найбільші мої сумніви у точності цитування стосуються висловлювань Дмитра Яроша, які я наводжу в кінці. Але вийшло так, що я сів невдало - біля мене стояли два командири і якби я увімкнув диктофон, то це би було підозріло.

Як ти обираєш героя репортажу?

- Дивись, якщо брати найтиповішого персонажа, то для тексту він буде надто пласким, а його слова надто загальними і банальними. А якщо брати маргіналів, то це буде перекос. Тому для репортажу про «Правий сектор» я просто подавав фрагменти дискусії. Тим паче, що дискусії з ідеологічних питань велися постійно - займатися особливо чим не було.

Але щодо героя скажу так: у будь-якій компанії завжди можна знайти людину, яка тобі буде приємніша за інших. З такою людиною в тебе більше комунікації, ніж з іншим. Таким чином в тебе більше шансів її зрозуміти.

Але чи немає тоді відчуття, що ти її використовуєш?

- Є. Потім почуваєш себе свинею, бо ти вліз людині в довіру... Але це вже особисті межі етичності.

Які б ти міг дати поради людині, яка збирається перевтілитися для пранк-репортажу?

- Треба розуміти, навіщо ти це робиш. Нащо цей репортаж. Колись в 90-х був дуже популярним рольовий репортаж а-ля «Журналіст змінює професію». І було дуже багато репортажів на кшталт: а ось наш кореспондент попрацював три дні в «МакДональдсі». І що?

Пранк-репортаж - не дуже популярний жанр. На твою думку, чому?

- Цей жанр стає популярним, коли в суспільстві є багато закритих ком'юніті. Тоді суспільству стає цікаво, а що ж відбувається за зачиненими дверима.

Наскільки цей жанр доречний у часи революції?

- Дуже доречний. Бо масові протести - це місце збору пасіонаріїв, де кожен має свої погляди, цілі й плани. За ними варто спостерігати. Часто не так важливо, що вони говорять, як те, що вони роблять. Тому одна річ - ходити з камерою і диктофоном і розпитувати їх, а інша - пожити серед них. Так можна дізнатися набагато більше, і зрозуміти події набагато глибше. Я бачив рівень спілкування з журналістами командирів «Правого сектору», про це є згадка в репортажі. Скажу так: публічні висловлювання - це те, що називається революційна доцільність. Правда - інша.

Коли ти запропонував редакторові тему про «Правий сектор», якою була реакція?

- Всі розуміли, що це буде резонансний текст. Так і вийшло.

У «Вести. Репортер» також друкуються репортажі за межами добра і зла. То огидна історія Мамедової про Саакашвілі, то незрозумілий і бездоказовий матеріал Інни Золотухіної про вбивства на Майдані...

- Леся, я не вважаю, що у журналі «Вести. Репортер» друкуються статті поза межами добра і зла. Коли я повернувся з «Правого сектору», то мої колеги сказали «Ну, чувак, ти зі своїм репортажем не на часі...» Мовляв, подивись, яка реакція на будь-які тексти «Репортера» про Майдан. З листопада місяця мої колеги багато працювали на Майдані. Майже всі, кого я знаю в редакції, підтримують протести. Але вони писали так, як бачили і вважали за потрібне. На Майдані відбувалося і відбувається багато, м'яко кажучи, спірних речей. Але варто про них заїкнутися, як тебе обливають брудом. В тому числі люди, яких я поважаю. Поважав... Я ще не до кінця розумію, як мені з цим жити. Люди закривають очі на очевидні речі. А тих, хто не закриває, називають зрадниками і рукою Кремля.

Леся Ганжа, «Редакторський портал»