Ця проблема гостро стоїть в Україні. І один з її аспектів - малоосвіченими громадянами надто легко маніпулювати. Розвиток можливий в дискусії та проговорюванні певних речей, у поширенні кращих досвідів та знань. Ця розмова - з Юрієм Луценком, для якого книга завжди була важливою, але в тюремному антуражі стала чимось подібним до рятівної соломинки. Кожен зможе знайти в цих порадах і дещо для себе та своєї книжкової полиці.

- За час Вашого ув'язнення Ви прочитали більше 300 книг. Коли Вас звільняли, Ви дочитували 303-тю книгу. Пригадуєте, яку саме? Мабуть, цю книгу Ви запам'ятали дуже яскраво?

- У день звільнення я читав «Диалоги с Бродским» Соломона Волкова - спасибі Соні Кошкіній, чудова річ. Йосип Бродський у ній постає живим і цікавим. Я й раніше любив Бродського-поета (особливо він рятував під час голодування: венеційські строфи  у тюремному лазареті якось перебивали завивання наркоманів у ломці за стіною). А «Диалоги» відкрили ще й Бродського-оповідача. Його спогади про Цвєтаєву, Ахматову, Пастернака, Мандельштама дуже цікаві.

- В Інтернеті можна було постійно слідкувати за повідомленнями на кшталт «Юрій Луценко прочитав 50, 200, 250...книг». Ці списки книг з коментарями привертали увагу. До чого хотіли привернути увагу особисто Ви?

- Я завжди читав багато - по півсотні, а то й більше книг на рік. Колись на Львівському книжковому форумі я навіть пропонував політикам здавати річні декларації прочитаного - це говорило би про них більше, ніж усі передвиборчі ролики. У тюрмі я зрозумів, що читання - єдиний спосіб не дати вкрасти у себе значну частину життя. Книжки були найкращим способом втечі з в'язниці. Тому-то я і читав  їх так багато. Коли публікував перший список 200 прочитаних книжок, я не мав жодної рекламної мети. Просто було літо і я подумав - можливо, комусь знадобляться поради, що взяти з собою у відпустку. Потім отримав багато вдячних слів, тому видав ще один список на 50 книжок. Напевно, треба було б оприлюднити і останні 53, подумаю.

- Виходить, у середньому Ви читали 1 книгу на 3 дні. Зрозуміло, що якісь прочитували на одному подихові, якісь читали довше. Пригадуєте книгу, яка далася найважче?

- Я читав у середньому по 150-200 сторінок в день. Маю звичку читати відразу дві, а то й три книги одночасно - такий собі «мікс» з художньої та наукової літератури. Найдовше читав Джойса і Хайдеггера - непрості книги, потребують певного осмислення і відстоювання думок. Був ще «Лексикон інтимних міст» Андруховича, його я спеціально розтягував днів на 15, для кайфу. 

- Серед Ваших коментарів часто можна зустріти епітет до книг як «вітамін для душі». Чому саме ця характеристика?

- Та, напевно, авітаміноз був. Якщо серйозно, то в мене, як і у кожної людини, бувають періоди депресії. Особливо важко це пережити в кам'яному мішку, де є 5 кроків від дверей до вікна серед ядучо-зелених стін з розписами грибка. У такі дні я й рятувався книгами - «вітамінами"»: «В наше время» Хемінгвея, «Летнее утро, летняя ночь» Бредбері, «Придорожный песик» Мілоша, «Сандро из Чегема» Іскандера. Такі книги дають потужну ін'єкцію оптимізму, повертають смак до життя. Хандра відступає і ти розумієш, що в будь-якому віці і в будь-яких умовах в кожному серцебитті є Всесвіт можливостей.

- Якщо проаналізувати доступний список прочитаних Вами книжок, то складається враження, що Ви віддаєте перевагу художній літературі та історичним книгам. Подекуди є ще філософські праці. Хто підбирав для Вас книги? Чи Ви самі формували список?

- Я дійсно люблю добру художню літературу і за ці роки відкрив для себе Дж. Фаулза, Сола Беллоу, Кена Кізі, С. Беккета. Історична тематика - друга по пріоритетності, але, як правило, я читаю не художні форми, а радше наукові праці. У тюрмі був час і натхнення перечитати науково-популярні твори Р. Фейнмана, М. Каку, Ст. Хокінга, пов'язані з фізикою. Це - моя інститутська спеціальність, вважаю, що розуміння фізики і її новітніх досягнень допомагає шукати відповіді і на минуле і на майбутнє. Взагалі-то книжки потрапляли до мене по різному: щось лишалося непрочитаним із того, що я купував на свободі, щось присилали друзі та автори, більшість новинок я замовляв, орієнтуючись на анонси «Книгарні Є» в «Українському тижні».

- Як Ви, як читач, оцінюєте стан сучасної української літератури?

- Я вважаю, що єдиною проблемою української книжки є її малий попит. Звичайно, хотілося б більше актуальних перекладів західних новинок, але в цілому процес живий і дає поживу та насолоду голові. Приємно, що окрім класиків Л. Костенко, Ю. Андруховича, О. Забужко, А. Куркова, Т. Прохасько з'являються нові імена: В. Лис, Н. Гербіш, О. Зінченко, М. Гончарова.

- Ви прочитали дві книги Б.Рассела - «Людське пізнання» та «Історія західної філософії». З приводу першої Ви зазначили - «академічна річ для тих, хто не боїться абстрактних, філософських дефініцій». Чи всі філософські дефініції Ви вважаєте абстрактними? І чи вбачаєте практичну користь від філософування?

- Якщо любиш фізику, то неможливо не любити філософію. Я не уявляю сучасного життя без сократівської іронічної доскіпливості в пошуках природи речей і людей та ньютонівської систематизації  моделей Всесвіту. Як на мене - це пов'язані речі. І там, і там є труднощі, пов'язані з науковим апаратом, але насолода пізнання компенсує затрачений час. А якщо взяти твори Е. Тоффлера, Ортега- і- Гассета, З. Баумана чи Норта, Воллеса, Вайнгаста, то вся нинішня ситуація в українському суспільстві та й в глобальному світі стає набагато зрозумілішою. Це як одягти окуляри при короткозорості, дуже помічні книжки.

- «Історію західної філософії» Б.Рассела Ви назвали «найкращим оглядом пошуків істини людства від Еллади до Ніцше». Які ще огляди історії філософії довелося опрацювати?

- Расселівську «Історію західної філософії» я вважаю найкращою тому, що вона написана доступною мовою і цікава для роздумів людей, не занурених у філософську роботу. Я по-новому зрозумів деякі важливі речі у Декарта, у Конта. До того читав про історію філософії у італійців Реале, Антісері - сухіше.

- Ви належите до людей, які прочитали «Буття та час» М.Хайдеггера («академічна робота засновника екзистенціалізму як філософської течії» - Ю.Л.). Це складний текст. Скільки часу його читали? Що винесли з нього? Чи відомо Вам, що сам М.Хайдеггер відмежовувався від ярлику екзистенціаліста? Чому книгу С.К´єркегора «Страх і трепет» Ви позначили так само стримано і такою ж фразою, як книгу М.Хайдеггера («академічна робота засновника екзистенціалізму як філософської течії» - Ю.Л.)?

- Стриманість анотації - вимушена. Я не уявляю, як описати своїми словами філософську роботу калібру «Буття та час».  Це так само марно, як перекладати на слова музику Баха. Я важко читав Хайдеггера, десь із тиждень. Той же К'єркегор мені здався легшим, приземленішим. Відчуття розпуки перед усвідомленням «хвороби смерті» було більш зрозумілим. Щоправда пропозиції подолання страху як основи буття не здались переконливими. Сартр у цьому відношенні для мене є переконливішим. Чув, що і Хайдеггера, і К' єркегора часто відносять до окремої течії, але мені видається, що вони заклали основи саме екзистенціалізму і попри їх бажання чи небажання саме цій течії вони об'єктивно належать.

- Як родзинку книги Л.Донскіса «Влада та уява» Ви вказали той факт, що автор є депутатом Європейського Парламенту. Як особисто визначаєте роль інтелектуала в політиці? Чому в українському парламенті їх так бракує?

- Роль інтелектуала - зв'язати ситуацію в себе вдома з навколишнім світом, дати ширше бачення проблем і їх розв'язань. В українській політиці таких людей не те що бракує, їх фактично немає. Скоріше за все тому, що інтелектуали рівня Я. Грицака, М. Мариновича, О. Забужко, І. Лосєва просто не хочуть заходити в це вічно закрите і провінційне багновище пустих амбіцій та цинічних торгів. І це - знак до необхідності зміни еліт. У першу чергу - політичних.

- Чи мають ціну цінності в сучасному світі? Наскільки важливими Ви вважаєте етичні аспекти суспільного устрою, адже можемо спостерігати, що макіавеллівські методи користуються нечуваною популярністю?

- Вся українська історія - це історія боротьби за свободу і справедливість. І найуспішнішою вона була тоді, коли українці опиралися на міцні засади моралі та віри. Зі злом не можна боротися його ж методами. По-перше, у нього цього ресурсу (грошей для підкупу чи страху для залякування) апріорі більше. По-друге, навіть якщо перемогти зло таким чином, то вже скоро ця перемога стане новим злом у видозміненій личині. Я переконаний в тому, що вирвати Україну з мороку кримінальних відносин і аморальності можна лише на ґрунті українських цінностей, які прекрасно окреслили патріархи «руху 1-го грудня». Це шлях внутрішньої моральної революції народу, він довгий, складний, але єдино переможний по суті. 

- Вами прочитані багато книг, що торкаються питання віри. Від «Библейской истории Нового и Ветхого Завета» Л.Лопухіна, яку Ви влучно характеризуєте як «енциклопедію академічного російського православ´я» до такої живо-реалістичної нобелівської роботи Ж. Сарамаго «Євангеліє від Христа». Чи змінилося внутрішнє розуміння складної зв'язки Людина-Бог?

- Найбільше  в цьому плані на мене вплинула книга К. Армстронг «Історія  Бога». Це найгрунтовніший аналіз духовних пошуків монотеїстичних релігій, який мені доводилося читати. Паралельно я читав дуже важливу книгу «История человека» С. Маркова, де, зокрема, є детальна розповідь про закладені еволюцією біохімічні процеси, котрі виділяють і у тварин, і у людей «речовину щастя» - ендорфін, при досягненні базових потреб в їжі, теплі, сексі і т. п. Але штука в тому, що людські гени (які лише на 1% відрізняються від мавпячих) передбачають виділення цього ендорфіну і в інших, соціально вмотивованих випадках.

Саме це перетворює людей з бездумної біохімічної істоти на розумне створіння, яке діє не тільки на підставі інстинктів, але й опираючись на вироблені соціумом норми поведінки, моралі, віри. Відтак, люди в пошуках Бога всю свою історію розширювали  зону добра для спільноти, щораз збільшуючи мотивацію моральних і соціально значимих вчинків. На цьому шляху Христос звершив цілу революцію, довівши, що жертва в ім'я ближнього і навіть смерть за нього є вищою цінністю для мислячої людської особистості. Ця робота по розширенню Зони добра, передача її нащадкам, як на мене, і є сенсом життя кожної людини.

- Звернула увагу на кілька книг, що розкривають певні питання візуального мистецтва. Чи вважаєте Ви, що мистецтво несе також і політичну функцію?

- Я вважаю, що окремішня культура є підґрунтям для суверенної нації, а не навпаки. Більше того - саме культура визначає долю країни. Ця істина чітко простежується в історії успішних держав і failed states. З іншого боку мистецтво важливе ще й тим, що має громадянську функцію - таку, як у А. Камю. Чудовий останній приклад - інтерв'ю Кончаловського про проблеми сучасної Росії.

- Чи відомі Вам сучасні українські політики, книги яких Ви би порадили прочитати студентству, наприклад?

- Боюсь, що ні, не знаю. Раджу студентам читати Блера, Джобса і готуватися змінити нинішніх політиків.

- З якої книги могли би винести урок молоді українці?

- Читання будь-якої книги є уроком, переживанням ще одного життя. Я не беруся назвати одну чи навіть десять найпотрібніших книг - їх безліч. Якщо говорити про політику, то гарним вступом до неї я вважав би «Над гніздом зозулі» Кена Кізі та «Музей забутих секретів» О. Забужко.

- Наведіть, будь ласка, кілька прикладів, як після прочитання конкретної книги мінялося Ваше світосприйняття та спосіб дії?

- На початку дорослого життя мені дуже багато дали філософські твори М. Бердяєва, я до цих пір вважаю його діагноз брехні російського большевизму найкращим. «Повелитель мух»  Голдінга, якого я читав по ночах після роботи в МВС мене просто «перепахав». Це  книга  про те, яка тонка шкоринка добра у людей, позбавлених зовнішнього впливу цивілізації, і як легко в диких умовах людина стає звіром. У тюрмі мені дуже пригадалася книга Чапека «Бесіди з Масареком». Вона змусила мене усвідомити необхідність критичного внутрішнього діалогу, переробки себе, примусу до росту, яку постійно має робити мисляча людина.

- Можете запропонувати алегорії на сучасний стан українського суспільства з прочитаного?

- На горі - лже-Нерон з класичної книги Фейтхвангера. Життям заправляють яскраві персонажі безсмертного Гоголя з «Мертвих душ». В опозиції - розпорошені отамани з «Чорного ворона» Шкляра, які все чекають аероплану, котрий  звідкілясь має прилетіти, як сигнал до загального повстання. А народ? Народ поки що радше глядач, ніж дієва особа українського бромного серіалу.

Розмовляла Світлана Матвієнко,

Програмний координатор Української школи політичних студій