Пишу ці рядки в дуже дивний день, який «подарував» нам колишній парторг дніпропетровського заводу Леонід Кучма, котрий назвав 23 лютого Днем захисника вітчизни, але не уточнивши, якого. Раніше це називалося Днем Радянської Армії і Флоту. Деякі наші співвітчизники поблажливо сприймають 23 лютого як «чоловіче свято» за аналогією з «жіночим» 8 Березня. Дехто ставиться до нього з родинною сентиментальністю, мовляв, привід «привітати дідуся». Ми дуже любимо ховати очі від неприємної правди, демонструвати безпринципність, лицемірство й пристосовництво, а потім дивуватися, чому ми випали з історичного часу й нас дедалі більше засмоктує болото архаїчної ідеології. Напевно, ми заслуговуємо на погане життя, бо гідні його. Не можна нічого хорошого побудувати на нечесному ставленні до себе, до свого минулого, на замовчуванні істини. У цю лютневу днинку, хочемо ми того чи не хочемо (точніше, чи вистачає нам сміливості зізнатися самим собі), святкуємо «славні діяння» червоноармійської орди. Муравйова, що влаштувала криваву різанину в Києві 1918 року, шануємо пам’ять армії, яка знищила Українську Народну Республіку, а потім своїми багнетами забезпечувала безперешкодне проведення Голодомору — геноциду, приймаємо вітання у зв’язку з черговим ювілеєм такого ж таки безвідмовного знаряддя комуністичної тоталітарної диктатури, наскільки безвідмовним знаряддям нацистської тоталітарної диктатури був вермахт. Ми цього не знаємо? Ні, знаємо. Просто звичний конформізм не дає назвати речі своїми іменами. З цього ж ряду реконструкція совєтчини у вигляді меморіальних дощок Брежнєву, Щербицькому, Ляшку (не тому, що у ВР з вилами, а колишньому голові Радміну УРСР)...

Не може, ніяк не може нормально розвиватися країна, що перебуває в настільки тяжкому ідеологічному стані. Про який європейський шлях можна говорити там, де на кожному кроці ідоли Леніна, Дзержинського, Свердлова, вулиці Кірова, чекістів, комсомольців, з’їздів КПРС... Говорити тут про Європу все одно, що називати себе християнином серед незліченних зображень Люцифера.

Та якби навіжений Микита Хрущов за одну ніч не познімав пам’ятники Сталіну, вони б у нас (ні секунди не сумніваюся!) стояли досі з нашою «принциповістю»...

До речі, на «5-му каналі» нардеп від ПР Царьов повідав, що в період ГКЧП він вчився в Москві й був свідком знесення пам’ятника Дзержинському на Луб’янці. За твердженням Царьова, більшість москвичів були проти цієї акції, але приїхала група активістів зі Львова й на знесенні наполягла. Ведучий Святослав Цеголко ображено відреагував: «Ну, ось, знову винні львів’яни». А я скажу: якщо все було саме так, як розповідає Царьов, то це ще одна підстава поважати львів’ян...

ЖУРНАЛІСТИ «ПРОЇЗДОМ»

Чому ж за 22 роки незалежності України не сталося звільнення від тоталітарних символів? Чи не тому, що тоталітаризм у нас ще далеко не історія, а наша реальна повсякденність? Змінилися лише його форми, стилістика, а не суть...

Словом, масований ідеологічний наступ на Українську державу триває. Він проходить і у вигляді штучного підігріву комуністичної ностальгії, й у вигляді імперського «Русского мира». І тут усі засоби годяться: від цін на газ до останньої «футбольної» провокації, коли Україні запропонували відмовитися від власного футбольного чемпіонату й розчинитися в російському, що буде сигналом для всього світу, що державна незалежність України є річчю умовною й тимчасовою. Неважко зрозуміти, що за задумами організаторів провокації, якщо українці проковтнуть подібне публічне приниження, то проковтнуть і все інше, й тоді можна буде прискорено гнати Україну до Росії стусанами й запотиличниками. Відмова від власного футболу — це подія символічна, а в політиці символи мають величезне значення.

Мабуть, провідну роль у багатьох ідеологічних деструктивних процесах в Україні грає телебачення, більшість каналів якого демонструє повне відчуження або, в кращому разі, нейтралітет щодо своєї країни. Віддзеркаленням цього феномену є й те, що на українському ТБ уже кілька років йде процес поступового заміщення на провідних каналах українських журналістів російськими й білоруськими колегами. Вони можуть бути непоганими професіоналами й хорошими людьми, але Україна їм чужа, й це постійно дається взнаки. Доля нашої країни їх не надто хвилює, про що свідчать і їхні вельми ризиковані для єдності й цілісності України передачі, постійне мусирування регіональних відмінностей і обслуговування влади, всупереч заробленій ще вдома демократичній репутації. Буквально за кілька років перед нашими очима пройшли російські телеметри Євгеній Кисельов, Савік Шустер, Дмитро Кисельов, Дмитро Нагієв і білоруси Сергій Дорофєєв і Павло Шеремет. Чи сприяли вони різкому якісному підйому телебачення України? Швидше ні, ніж так. Реалії нашої країни вони знають дуже неглибоко й часто справляють враження туристів, які тут «проїздом». Адже кожна країна має свою специфіку, яку не освоїш наскоком, особливо без знання мови. А вищезгадану публіку в цьому питанні об’єднує спільна позиція: українську мову їм знати не треба. Позиція не лінгвістична, а однозначно політична. Важко уявити, щоб Савік Шустер, який опанував кілька не найлегших для вивчення мов, був би не в змозі, не один рік проживаючи в Україні, вивчити українську. Російськомовному Євгенію Кисельову, напевно, простіше освоїти українську, ніж екзотичну східну фарсі, професійним перекладачем з якої він є. І вже зовсім незрозумілою є позиція білорусів: в українській і білоруській мовах, як стверджують лінгвісти, більш як 80% спільної лексики. Шкода, що Дорофєєв і Шеремет не наслідують приклад українського журналіста Віталія Портникова, який готував програми для білоруської редакції «Радіо Свобода» білоруською мовою. Хоча тут більше слід дивуватися позиції керівництва «5-го каналу» і ТВі... Зрештою, треба бути послідовними: або не русифікуйте свої канали, або припиніть вдавати полум’яних захисників української мови. «5-му» і ТВі слід було б самокритично визнати, що вони інколи поводяться настільки ж безпринципно, як і справедливо критикована ними парламентська опозиція.

З «варягами» на ТБ у нас ситуація схожа на становище у футболі. Провідні клуби накупили іноземних гравців, які, втім, ні в чому помітно не перевершують українських. Коли в «Динамо» Валерія Лобановського не було жодного «легіонера», команда виграла Кубок кубків УЄФА (двічі) й Суперкубок Європи. А останніми роками при строкатій кадровій «географії» «Динамо» (Київ) тягне жалюгідне існування... Зрозуміло, що прикупити вже готового бразильського, португальського, сербського футболіста — легше, ніж виховувати свого. Але другий шлях набагато перспективніший і надійніший. Це повною мірою стосується й ТБ.

Чесно кажучи, хотілося на «Інтері» подивитися «Справедливість» Ганни Безулик, бо за всіх недоліків там було щось живе й справжнє. Натомість довелося задовольнятися високопрофесійним муляжем Савіка Шустера, якого в Україні перекидають з каналу на канал, мов якийсь телевізійний спецназ. Напевно, тому що демократ, опозиціонер і дуже незалежний журналіст? Хоча ще трошки, й Шустеру можна буде присвоїти почесне звання придворного лейбжурналіста, настільки довіряє йому влада. Невипадково, саме він виступив головним модератором телевізійного спілкування Віктора Федоровича з любим йому народом... Шустер запитав гостя студії Сергія Тігіпка, чи означають слова В.Ф. Януковича про євроінтеграцію, що більше ні про який Митний Союз мови не буде? Тігіпко пояснив, буде, ще й як буде. Підсолоджуючи пілюлю, колишній екс-прем’єр обіцяв безвізовий режим з Європою, зону вільної торгівлі й на заході, і на сході. Знаючи ціну словам Тігіпка, можна себе не тішити. Тим паче що він прямо закликав вступати до МС у загадковому режимі «3+1». Уся ця позиція «і нашим, і вашим» закінчиться для України погано. Комсомольська риторика Тігіпка набридла навіть Шустеру, й він дав на екрані цитату з виступу представника Євросоюзу Штефана Фюле про неможливість одночасного вступу України «й «туди, й сюди». На оратора це враження не справило, й політолог Вадим Карасьов почав «читати політграмоту» С.Тігіпку, максимально спрощуючи для нього заяви Фюле. Але Тігіпко й К°, мабуть, хочуть пройти «між крапельок», обдуривши і Європу, і Росію. Нічого з цих провінційних хитрощів не вийде.

Арсеній Яценюк зауважив, що опозиція виступає за інтеграцію до Європи, оскільки Митний союз — це той самий СРСР, унаслідок чого уряд України можна буде розпустити, як і раніше, всі рішення прийматимуться в Москві. А Тігіпко співав про «прагматизм», розхвалюючи «шалене» зростання ВВП у Росії (аж 3%)...

Тобто політик прагне дружби з Росією, а РФ хоче панування й підпорядкування України, про що недвозначно заявляє цінами на енергоносії, фінансовими претензіями, торговельними війнами, погрозами й шантажем.

Яценюк на противагу Тігіпку зазначив, що опозиція теж за торгівлю з Росією, але чомусь виходить так, що Росія все, що хоче, продає Україні, а Україна нічого не може продати Росії. Наївна Ірина Акімова (перший заступник глави Адміністрації Президента) закликала не змішувати економіку з політикою. Але в Росії політика ніколи не відділялася від економіки. Позаполітичні відносини з цією країною в економічній сфері неможливі за визначенням. Незадоволений критичними випадами Яценюка проти Януковича, Шустер, мліючи від розчулення, нагадав, що Віктор Федорович розпорядився прибрати камери відеоспостереження у Тимошенко. Яценюк єхидно відпарирував, що Президент заявив, що не впливає на суди, на правоохоронні органи, на пенітенціарну систему, але варто було йому лише побажати, щоб прибрали камери, і їх негайно прибрали. Яценюк резюмував: «Сказав посадити — посадили, сказав прибрати камери — прибрали, але ні на що не впливає...»

Причому в телеспілкуванні з масами Віктор Федорович висловив свої побажання щодо відеокамер таким «невпливовим» голосом, що у харківські тюремники, напевно, знепритомніли...

«МЕГА» — ТРАНСЛЯТОР СТАЛІНСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ

Давно придивляюся до українського (?) телеканалу «МЕГА», де йде суцільний потік кінодокументальної пропаганди на користь «русско-советского мира». Ось і недавно продемонстрували там свіжий фільм «Зоя Космодемьянська», знятий цілком у сталінсько-хрущовсько-брежнєвській стилістиці, що «нормально» для країни, де йде системне відродження сталінізму. Щоправда, крізь зуби автори змушені визнати, що дівчина виконувала сталінський наказ, намагаючись підпалити хати місцевих селян, якими й була схоплена. А наказ гідний того, щоб дещо процитувати, тим паче що Сталін особисто підписав його 17 листопада 1941 року — № 0428:

«...Наказую:

1. Руйнувати й спалювати вщент усі населені пункти тилу німецьких військ на відстані 40—60 км у глибину від переднього краю й на 20—30 км праворуч і ліворуч доріг». Але в цих населених пунктах жили люди, між іншим, громадяни СРСР. Фактично їх прирікали на знищення, якщо не від вогню, то від морозу. Словом, людоїдська влада в своєму репертуарі й зі своєю сталінською логікою — варто знищити тисячі мирних людей, жінок і дітей, щоб убити десятки німців. Автори фільму однозначно виправдовують, з розумінням ставляться до наказу тов. Сталіна. Мовляв, на війні, як на війні, ліс рубають — тріски летять. Хоча за цей наказ у будь-якій цивілізованій державі той, хто його віддав, постав би перед судом і був би тяжко покараний. Зате особи, що реабілітують сталінське людоїдство, будь-який гріх борців проти сталінізму роздувають до небес і жодних вибачаючих обставин за ними не визнають.

Трагедія юної Зої була в тому, що комуністична влада відправила її на війну проти власних співвітчизників. Звісно, пропагандистський витвір дійшов зовсім інших висновків...

А канал «МЕГА» старанно виконує функції ретранслятора сталінської пропаганди.