І де, скажіть, справедливість? Людина 60 років танцювала перед великими (світу цього) і малими (у тому числі й народами). Радував Сталіна, Далі, Щербицького, Брежнєва; вчив біля станка Наталю Ужвій і Амвросія Бучму... А хвиля всенародної мегапопулярності накрила його з головою лише на 76-му році життя, завдяки «ящику», коли Григорій Чапкіс виявився одним із суддів у «Танцях із зірками»! Тепер йому проходу не дають: захоплення, автографи, «інтерв’ю» на базарі. І його нинішній розклад — «на знос»: робота в спорткомплексі «П’ятий елемент» (на Рибальському півострові), підготовка «Віденського балу», репетиції, концерти, тренування... Ще раз повторюся: і де ж та справедливість, якщо...? Якщо один із соратників Вірського, патріарх вітчизняної хореографії (і ще безліч легендарних титулів) досі лише заслужений артист, а, наприклад, одна з учасниць того самого танцювального поп-проекту Н.Могилевська (пісеньки котрої, припустимо, багатьом подобаються), уже стільки часу народна артистка України... Як це усе називається? Це називається — ганьба культурної спільноти!

Упіймав його по телефону лише глибокої ночі — раніше було неможливо, весь у справах... Він каже: «У мене завтра підйом о пів на восьму ранку, але, звісно ж, на ваші запитання відповім...»

— Григорію Миколайовичу, може, дещо пафосне запитання: що дали гіперрейтингові танці народу загалом і вам зокрема? Чому такий бум-тарарам навколо передачі, наче живих танцюристів раніше не бачили?

— Для багатьох ця передача стала не просто відпочинком на канапі, а саме уроком танців. Певною підказкою — як можна змінити себе, стати кращим. Якщо уже ви запитуєте, що ця передача дала глядачу, то насамперед вона дала йому якусь ігрову формулу розвитку повноцінної людини...

— Куди метнули! Тоді скажіть, будь ласка, як би, наприклад, оцінив переваги і недоліки цієї «формули» ваш учитель — Павло Вірський.

— Вірський був великим майстром. Він не прощав ні собі, ні іншим недоліків у роботі! А коли врахувати, що часи були важкими і наш колектив був одним із небагатьох, яким дозволяли виїжджати за рубіж, то можете уявити, скільки заздрості його оточувало. У чому це виражалося? Допікали анонімками! Причому писали ж і свої, із тих, з ким він працював. А я був тоді секретарем партійної організації! Зрозуміло, мене часто викликали до ЦК з цього приводу. І тут важливо зрозуміти реакцію Вірського. Він цієї гидоти не читав узагалі. Він просто ущільнював графіки роботи. Спочатку по три виклики на день — репетиції, репетиції, репетиції... Потім — більше. Колектив знемагав. А Вірський казав: «Усі ці «хвороби» можна лише працею вилікувати!» І, знаєте, цей каламутний потік помалу висох... Ще один випадок, якщо не заперечуєте...

— Так, звісно...

— Якось ми виступали в Іспанії. І після концерту до Вірського підходить із компліментами Отто Скорцені — людина, яку називали правою рукою Гітлера. Вже дали завісу, Вірського обступили різні люди — журналісти, фахівці... Він гадки не мав, хто до нього підійшов. І не знав, що то саме Скорцені подав руку для вітання. Зате через кілька днів — «доповіді» про те, як фашист ручкається з радянським митцем. А я, як секретар парторганізації, під прицілом, оскільки «недоглядів»... Вірському телефонували із ЦК. Сказали, що Чапкіс більше не поїде на жодні гастролі. По суті, мене зробили «невиїзним». І в цей момент Вірський, авторитет якого був беззаперечним, став як скеля: «Без Чапкіса не поїду нікуди!» І таки наполіг на своєму. От що таке Вірський. Тому щодо його оцінок я навіть фантазувати не хочу...

— Григорію Миколайовичу, і усе ж таки, чому народ так активно голосував за пару Зеленський—Шоптенко, у якої був колосальний відрив від суперників?

— Вони стали нам рідними за цей час. Незважаючи на те, що продюсери позбавляли нас права спілкуватися — на час репетицій, щоб ні в кого не виникало підозр у симпатіях-антипатіях. Рівень обох пар високий. Те, що вони зробили за кілька місяців, небагато професіоналів зроблять за кілька десятиліть. «Очи черные» Ями—Могилевської — це ж шедевр, це справжня режисура. Деякі глядачі плакали, адже вийшов справжній спектакль! Єдине, що мене засмутило у зв’язку з цією парою — їхній останній вальс. Я поставив дев’ять балів. Оскільки цей номер виявився вочевидь слабшим... Що стосується Зеленського, то вже за реакцією аудиторії я зрозумів, що багато голосуватимуть за нього. Люди підходили на вулиці, у студії з проханнями: «Підтримайте Вову!» У нього хороша аура, він жартівник, улюбленець публіки, усі дівчата в нього закохані. Він і Козловський — кумири дівчат, тобто тієї найактивнішої частини аудиторії, яка надсилатиме есемески з ранку до ночі! Наташу Могилевську, на мій погляд, підтримали люди старшого покоління, а вони завжди в меншості, якщо йдеться про формат таких шоу. Хоча Наталя виступила відмінно.

— Ви чекаєте запрошення на новий сезон «Танців»?

— Не думаю. Поміняються і танцюристи, і судді. Участь у «Танцях» — досить важка праця. Кожна субота — це репетиції, прямий ефір. На фінальному гала-концерті мені запропонували танець...

— Ви приголомшливо танцювали!

— Ні... За десятибальною системою я поставив би собі лише «п’ять». Проте у нас і було всього дві репетиції.

— Це правда, що люди записуються в танцкласи трудовими колективами?

— Ми одержали в три-чотири рази більше бажаючих, ніж раніше. Люди, котрі соромилися свого віку, ваги, раптом перестали цим перейматися. А танець — то є ритм, правила гарного тону, особлива культура. До мене приїжджають 20-річні «бабусі» — милі, загалом, дівчата — із якимось багажем утоми за спиною. Приміром, одна з них каже: «Мені лише 22...» — «Як?» — «Так... Але доводиться постійно працювати, зранку — комп’ютер, навіть обід — за комп’ютером, потім — ліжко, а зранку усе по колу...» Сутулі, безбарвні, ніби не звертають на себе уваги! Однак рух — це життя! Гадаю, не відкрив вам великого секрету. Але повторювати це необхідно. На канапі з газетою не відпочивають, а повільно вмирають! Жиріють, тупішають. Танцюйте під грамофон у квартирі. Бігайте навколо будинку, але не стійте на місці! Я вже понад шістдесят років займаюся танцями, здається, якщо зупинюся, відразу помру. Відчуваю, що коли тихо-мирно ляжу на канапу, то відразу почну марніти. Тому так і напишіть своїм читачам: «Танці — це...»

Григорій Чапкіс народився у Кишиневі 1930 року. Малолітнім хоробро витанцьовував циганські танці. Сім’я бідувала. Під час війни залишили Кишинів — потрапили спочатку в Казахстан, потім у Київ. Спочатку наш герой не знав ні української, ні російської мови — тільки румунську. Чудом вступив до залізничного училища, та й то лише тому, що підкорив директора «циганочкою». У рік Перемоги життя юного Чапкіса різко змінив найкращий друг усіх танцюристів — Сталін. Він побачив хлопчика на сцені у складі «Трудових резервів», підійшов до нього, посадив до себе на коліна, подарував кіровський годинник... Фотографи зробили свою справу — хлопчик став знаменитістю. Незабаром йому повідомили, що хотіли б бачити у київському танцювальному ансамблі. Так народилася легенда. Чапкіс працював у театрі імені Івана Франка. Трохи пізніше зустрівся з Вірським. Танці Чапкіса — гопак, «повзунець» — бачили глядачі Канади, Іспанії, Росії, багатьох інших країн. Григорій Миколайович — лауреат трьох міжнародних премій.