У чому «Сила», брате?

12 Січня 2013
25153
12 Січня 2013
10:26

У чому «Сила», брате?

25153
В інтерв'ю DT.UA Віктор Андрієнко розповів про передісторію створення дитячого фільму, а також повідав, чому вирішив розлучитися з «московським раєм», незважаючи на рейтинговий успіх «Великої різниці».
У чому «Сила», брате?
У нашій країні вирішили відновити колись перервану виробничу лінійку «дитячого кіно». Держкіно виділило Вікторові Андрієнку (акторові, телеведучому, режисеру, продюсеру) 16 млн. грн. на дитячий художній фільм «Іван Сила», в основі якого — справжня історія знаменитого вітчизняного атлета Івана Фірцака (1899—1970). В.Андрієнко активно працює в кіно й на телебаченні. Багато хто запам'ятав його з «Мамаду» і «Великої різниці». Але дитячий прокатний кінопроект — особлива відповідальність. Тим більше що доля головного героя багата на яскраві й драматичні епізоди. В інтерв'ю DT.UA В.Андрієнко розповів про передісторію створення фільму, а також повідав, чому вирішив розлучитися з «московським раєм», незважаючи на рейтинговий успіх «Великої різниці». 
 
— Вікторе, від кожного дитячого фільму найчастіше очікують дива, моралі... Які завдання ставили перед собою ви, коли вирішили запустити дитячий український фільм, з огляду на те, що таке кіно вже не викликає інтересу в продюсерів та прокатників... 
— Я виріс на казках О.Роу, О.Птушка, на фільмах Р.Бикова. Полюбив кіно завдяки великим кіноказкарям. Однак фільм, який зняли ми, — не чарівна казка. Це історія про легендарного силача Івана Фірцака — нашого земляка, відомого в усьому світі. Правда, у Європі йому присвячено два музеї, а ось у нас — жодного...  Ми зняли дитячо-юнацьке кіно. Адже тільки на прикладі тих, хто щось подолав, створив себе сам, і можна виховати підростаюче покоління...  А в дива я сам повірив, коли задумане почало складатися, як пазл. Скажімо, деталі, придумані мною для посилення емоційного ряду, виявилися правдою. Я написав у сценарії: «Іван Фірцак піднімає машину». А потім з'ясувалося, що й таке було. Одного разу дорогою в село машина з молоком застрягла на узбіччі. Кротон (як називали Івана земляки) сам її підняв і виштовхав. Таких збігів виявилося безліч. Приміром, під час нашої роботи в Чернівцях знімальна група опинилося без художника-постановника. І раптом з'ясовується: внучатий племінник героя — Борис Фірцак, виходець з одного з ним села Білки — професійний художник, випускник Київського інституту театрального мистецтва ім. Івана Карпенка-Карого, який має вже чималий досвід роботи. Все збіглося вчасно: саме Борис відтворював для нашого фільму історичну атмосферу в рідному селі. Вся етника була на ньому. Але найбільш несподіваний збіг і наша головна знахідка — український силач, котрий зіграв головного героя, — Дмитро Халаджі. Він дуже схожий на прототип свого кіногероя.
 
— А як сталося, що Дмитро Халаджі опинився у вашій картині?
— Знайшли в американському цирку, де колись працював прототип його героя. Але почалося все з Інтернету. Прийшов Дмитро Філогенов і поцікавився: «А чого ти Халаджі не хочеш у свій фільм запросити?» Запитую: «Хто він?» — «Фіналіст телевізійного шоу «Україна має талант». Але мені це ні про що не говорило. Тоді він показав фотографію Халаджі. Ще не знаючи його можливостей, я здивувався: «Одне обличчя!» Далі було ще крутіше. Ми зателефонували Дмитру в Чикаго й запропонували зіграти Івана Фірцака, він перепитав: «Івана Силу? Знаю, у мене книжка про нього завжди в сумці лежить».  Дмитро приїхав, і, коли я показав його дружині фотографію Фірцака, вона вигукнула: «Ой! Таким Діма був на весіллі!»  Тільки Халаджі про цього героя дізнався раніше за нас усіх. Він до семи років був інвалідом: чотирирічним малюком перевернув на себе п'ятилітровий чайник з окропом. Лікарі вважали, навряд чи виживе, — 35% тіла було обпечено. Він міг лежати тільки в гамаку. Бабуся розповідала йому про прадіда, який боровся на очах у царської родини з ведмедем у петербурзькому цирку, читала билини про Іллю Муромця. Дмитро слухав і думав, що він теж пролежить 33 роки, а потім устане й почне подвиги робити. У шість років на руках виповз із хати. Вчився заново ходити — як Мюнхгаузен витягував себе за волосся. Спочатку спортом займався, потім силовими трюками. Починав на чавунних прасках. 1985-го прочитав статтю про Івана Фірцака... Вона його зацікавила й надихнула.  Я не знав усього цього, але виявилося, що Дмитро виконує безліч трюків, які майже сто років тому виконував Іван Фірцак! Тож усі трюки у фільмі Дмитро робить сам. Зокрема він тримає на собі гарбу з вісьмома людьми. У нього на грудях силачі кувалдами розбивають величезний камінь-валун, тоді як Дмитро лежить на цвяхах... 
 
— Вікторе, ви ж і самі попрацювали в кіно каскадером... І, очевидно, ця діяльність теж вплинула на вибір теми? 
— Знімати «каскадерські» сцени мені справді допоміг досвід, якого я набув у роботі з Давидом Черкаським. У його незакінченому фільмі «Божевільні макарони» я був другим режисером. Такі сцени ставив! У мене билися 80 чоловіків, які ніколи в руках меча не тримали. І всі залишилися живі. 
 
— Ви зіграли сотні мініатюр без слів. А як ставитеся до нинішнього буму навколо німого кіно? 
— Коли ми з Ігорем Письменним працювали над «Тринадцятим кілометром» (2007 р.), думали, якою мовою його робити: українською чи російською. І вирішили: хай буде без слів. Він довго стояв у фаворитах на американському сайті, був на 12-му, 13-му місцях. А чому? Бо всім зрозуміло, про що.  І ось у Міністерстві культури побачили розкадрування до фільму «Іван Сила»... І теж здивувалися: мовляв, а де діалоги, може, ви їх пропустили? Діалоги спочатку планувалися, а потім я подумав: «Навіщо вони потрібні?» Я вважаю, що текст у кіно з'являється з двох причин — коли треба щось уточнити або коли думають, що глядач тупий. Тоді починають пояснювати дію, переказувати.  Приміром, мені незрозумілий голлівудський фільм «Червоні вогні». Зібрали хороших акторів: Роберта Де Ніро, Кілліана Мерфі... Дивлюся й дивуюся: навіщо вони весь час пояснюють, що відбувається в кадрі? Це ж треба візуалізацією робити! Мені більше подобаються фільми Серджіо Леоне, де довгі погляди. Це я пізніше дізнався, що під чорновий варіант підклали музику Енніо Морріконе, і вийшло так добре, що жаль було викидати. Але ми дивимося на них, і не виникає запитання, чому вони там мовчать.
 
— Кажуть, нічого немає складнішого в кіно, ніж робота з дітьми й тваринами... 
— Дуже важко було працювати з Льонею Шевченком. Хоча цей 13-річний хлопчик уже має досвід роботи в кіно, на початку наших зйомок він ніяк не міг зрозуміти, чого від нього добиваються. Я називав його «хлопчик — двадцять дублів». Під кінець фільму Льоня, що називається, «в'їхав» і робив усе щиро.  У принципі, глядач наших проблем не побачить. А за один кадр я прямо вдячний Льоні. Шикарний кадр, коли Миха (так звати кіногероя, роль якого виконує Л.Шевченко) йде красти в циганів коня. Я його налаштовував: «Зрозумій, ти зараз ідеш змінювати своє життя: ти зважився, ти — злодій. Потім не зможеш повернутися в це місто, — тебе заріжуть». Він підійшов до табору, озирнувся, чи нікого немає, а вийшло — ніби озирнувся на своє попереднє життя: йти чи повернутися... І пішов уперед. Зіграв переживання одним кадром без зупинки.  А від другого хлопчика, Владислава Пінчука, якому теж тепер 13 років, — ми всі були в шоці. Він працював у два дублі: один основний, другий — технічний. Я сідав, пояснював завдання, і він точно виконував його. Навіть коли йому світло перекрили не з того боку, неначе хтось підійшов зліва, він реагував точно. У нього, як і в багатьох інших, роль без слів. 
 
— Ви відзняли матеріал за три з половиною місяці. Складні трюки, пригоди. Відтворили епоху. Бюджет державний, та аж ніяк не голлівудський. Припустімо, Європу зняли в Чернівцях... А на чому ще заощаджували? 
— Нам усі допомагали, уже з першого знімального дня в Чернівцях. Ми випадково познайомилися з людьми, котрі привели нас у місцевий ресторан. Там на столах, на поличках я побачив справжні історичні предмети й запитав: «А дасте нам для зйомки?» У відповідь посипалося: «А хочете ще це й ось це?» І стали нам зносити реквізит — справжні речі з будинків і скринь. Безплатно. Музей медицини надав унікальні штуки, аж до поїлок початку століття. Потім виявилося, що в Чернівцях зберігся дореволюційний пожежний візок із бочкою. У нього за останні півстоліття двічі запрягали коней: на святкування 600-річчя міста і для нашого фільму. Влада міста всіляко йшла назустріч: надали й звільнили для зйомок пам'ятку архітектури — будинок діючої мерії. Кран пригнали на допомогу... Пожежники, міліціонери відмовлялися від грошей: «Це ж дитяче кіно, невже ми в дітей забирати будемо...» У нас навіть масовка працювала практично безплатно. Приїжджали з Києва в Чернівці просто тому, що хотіли знятися в кіно. А Богдану Бенюку окрема подяка — добу відпрацював безплатно. Створив більше, ніж було задумано в цьому образі, — початок, переходи, фінал. Була роль прохідна, а стала видатна, через те що її зіграв сильний актор. 
 
— Історичні костюми вам надала студія імені Довженка?
— Ні, виявилося, що їх дешевше замовляти на чеській студії «Баррандов», як і п'ять ретро-автомобілів привезти з історичного музею Варшави. Повірте, ми порівняли ціни. У нас на студії Довженка: піджак — одна ціна, комплект жилет, сорочка, штани — інша ціна. І так на кожну деталь — ціна, ціна, ціна... А на «Баррандов» пропонується убір повністю, із взуттям та паличкою. За сто баррандовських костюмів ми заплатили 3 тис. євро. Без будь-яких, як у нас це заведено, «додаткових послуг»... Крім того, ні в Україні, ні в Росії не зберігся історичний костюм поліцейського республіки Чехії 20-х років минулого століття. Перше, що асоціативно спадає на думку, — форма Швейка, але він зелений, в англійському стилі. З'ясувалося, що на студії немає жодного котелка. Намагалися замовити їх нашим капелюшникам, однак вони не впоралися. Ми вирішили, що краще взяти напрокат, ніж абищо відтворювати. 
 
— Вікторе, ось завершиться робота над «Іваном Силою»... І що потім? Можливо, знову виїдете в Москву зніматися у «Великій різниці»? 
— Олександр Цекало вісім разів мене туди кликав. Але я постійно відмовлявся. Коли ж погодився, сказав, що приїду, — він уже не повірив, перепитав: «Точно?» Я приїхав шість років тому, 15 листопада. Почав зніматися в «Дружній сімейці», «Мамаду». Підбили рейтинги, виявилося — вдало. Цекало знову покликав. Тут уже я засумнівався: «Сашко, якщо ти мені це пропонуєш заради нашої дружби (ми з 1982 року знайомі), не треба, я переживу». Він відповів: «Невже ти думаєш, що після зробленого тобою не видно результату? Я хочу, щоб ти з нами працював». Із 2008-го я сидів уже в ефірі постійно. Але жити постійно в Москві не хотів би. Там, коли ти актор, мусиш завжди ходити на тусовки, купувати дорогий одяг. Ця суєта не для мене. Та й стосунки мене спочатку дивували. У Москві люди так відкрито, як у нас, не спілкуються. Коли я тільки приїхав зніматися у «Великій різниці», почалася клановість. Щукінське училище пішло окремо дружити, циркове — окремо, а я ні туди й ні сюди не підходив.  Дивився, налаштовувався й розумів, що маю бути не гіршим за них. Не варто про це розповідати, все є в кадрі, цього не сховаєш на десятий план. Я стільки ролей там переграв, що тепер нерозумно говорити про якусь мою одноплановість. На жаль, у Києві я це чув неодноразово.  Ми працюємо у «Великій різниці» над роллю як для великого кіно. Мабуть, тому програма все-таки відрізняється від ширвжиткових шоу. Тепер Сашко Цекало планує випускати одну програму на місяць (раніше «Велика різниця» виходила щотижня). Напевно, це правильно. Нехай вона буде більш наповненою, і нехай її всі чекають. Він каже: «Ми гарнір, ви актори, ваші скетчі — головні, а ми їх тільки поєднуємо». Тепер ми живемо як організм однодумців. Коли довго не бачимося — скучаємо, передзвонюємося. Частина «різниці» пішла, однак людські стосунки залишилися.  Москва мені багато дала. Після цього почалися серйозні проекти і в Україні. Жаль тільки часу — міг би зробити більше. 
 
Любов Журавльова, «Дзеркало тижня. Україна»
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Любов Журавльова, «Дзеркало тижня. Україна»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
25153
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду