Чергову річницю Голодомору 1932-1933 рр. було відзначено на провідних телеканалах країни документальними фільмами, бесідами з істориками, коли вшановували пам'ять загиблих і згадували тих людей, які присвятили своє життя дослідженню цієї колосальної трагедії (серед них, що особливо важливо для всього співтовариства газети «День», Джеймса Мейса).

Зрозуміло, резонанс був швидше суспільним, ніж державним, враховуючи особливу позицію влади. Відчувається, що для чинного режиму Голодомор як національно-моральний фактор - швидше спадщина ненависних «помаранчевих» політичних супротивників, ніж загальноукраїнська, загальнодержавна історія.

Дійсно, на загальнонаціональний рівень цю частину української пам'яті вознесли саме в період тріумфу Майдану (2004 - 2009 рр.) і краху (часткового) Партії регіонів. Ну, а піднятися над власними політичними емоціями регіонали не можуть. Хоча слід визнати задовільним і те, що жодної особливої протидії не було, а гарант Конституції разом з трьома екс-гарантами взяв участь у відповідних ритуальних заходах.

«Де закінчується поліція, і де починається Беня...»

Телеканали, принаймні ті, що ще зберігають деяку незалежність від офіційних і неофіційних «темників», досить гостро оцінювали законодавчі ініціативи влади. Наприклад, ТВі вустами нардепа Сергія Власенка засудив новий Кримінально-процесуальний кодекс. Пан Власенко - юрист, професійний адвокат, який добре знає, на що перетворюються начебто прекрасні юридичні ідеї в реальній правозастосовній практиці. Тепер «органи» зможуть таємно, без обов'язкового сповіщення, як це було раніше, порушувати кримінальні справи і провадити негласні слідчі дії проти громадян України. До введення в дію нового КПК українці могли оскаржити в суді постанову про порушення проти них кримінальної справи. Нині про таку постанову вони навіть не знатимуть. А негласне слідство дає право «органам» (і це прописано у тексті КПК) проводити таємні обшуки з проникненням у помешкання, зі встановленням там підслуховуючої і підглядаючої апаратури. Не дуже приємно усвідомлювати, що «Великий Брат» (як називали поліцейську державу в літературних антиутопіях ХХ ст.) може тепер спостерігати за нами у наших спальнях, ваннах, туалетах тощо. Сумно, що суспільство і більшість журналістів не помітили цих скандальних моментів у свіжоспеченому кодексі. Навіть за Миколи Івановича Єжова і Лаврентія Павловича Берії чекісти могли увірватися в квартиру у будь-який час дня і ночі, але обов'язково з ордером від прокурора і з понятими. Інша справа, що проблем з отриманням будь-якої кількості прокурорських ордерів у них ніколи не було, але форми дотримувалися свято. А у нас у ХХІ ст. - повне беззаконня, апофеоз кримінально-поліцейської держави, де перше перетікає в друге, а друге - в перше. Між іншим, цілком відповідно до фрази одеського письменника Ісака Бабеля про знаменитого бандита Південної Пальміри Бені Крика «Ніхто не знав, де закінчується поліція і де починається Беня...». Що ж до беззаконня, то це ніскільки не дивує: не випадково ж політв'язень Євгенія Гінзбург писала зі сталінських таборів синові, майбутньому відомому письменникові Василю Аксьонову: «Синку! Урки (карні злочинці. - Авт.) - страшніші за будь-якого чекіста...». Sapienti sat. - Розумному достатньо.

При такому КПК залишається лише сподіватися на бездоганну правосвідомість і кристальну чесність наших прокурорів, слідчих, суддів і міліціонерів. Інших важелів просто немає .

Звичайно ж, першими жертвами цих новацій можуть стати журналісти, політики, громадські активісти, які дратують своїми діями владу. Посилання на те, що десь у штатах Монтані або Массачусетсі є щось подібне, - не працюють, оскільки штати Монтана і Массачусетс ніколи не переживали Голодомору, ГУЛАГу і масових політичних репресій. Там інша правова система і здоровіша політична спадковість. Утім, ці новації можуть торкнутися будь-якого, звичайнісінького пересічного українця.

Чому на українському телебаченні і радіо знадобилася пропаганда російської монархії?

Але, окрім телевізійного позитиву, пов'язаного з належним висвітленням загальнонаціональних подій, були в нашому телепросторі і явища сповна шизофренічні. 21 листопада, повернувшись з імпрези з нагоди присудження премії імені Джеймса Мейса відомому політологові, історикові і публіцистові Олександру Палію, увімкнув я свій «ящик» і якраз опинився на телеканалі УТР. Здається, ця абревіатура розшифровується як «Українське телебачення і радіо»? Канал подарував глядачам документальний фільм про Миколу ІІ, імператора всеросійського, всія Великої, Малої і Білої Русі, царя Польського, князя Фінляндського... Диктори розповідали про особливі достоїнства і заслуги государя і про безмірну, нечувану підлість тих, хто розвалив Російську імперію. І все це -гарною українською мовою. До речі, для УТР такі фокуси не рідкість. Хочеться заволати: «Автора!». Бо ж цікаво, хто це все «створив», хто ухвалив рішення дати продукт у телеефір і кому в Україні раптом знадобилася досить тупа монархічна пропаганда? Якщо комусь дуже захотілося в Україні королівства чи великого князівства, то навіщо потрібні Романови, ці вискочки ХVII ст. з роду Кобили? Вже якщо монархічне свербіння нестерпне, то у Франції живе представник чернігівської гілки Рюриковичів - чоловік, який не досяг 40-річного віку. 10 років тому він відвідував Києво-Могилянську академію і демонстрував вільне володіння українською мовою, хоча і з французьким акцентом. Я, безумовно, переконаний республіканець, але якщо доведеться вибирати між колишнім завідуючим овочевою базою, що став олігархом, і нащадком чернігівських князів... А якщо серйозно, подібні документальні фільми, можливо, доречні на якомусь держканалі Російської Федерації, але до чого тут Україна? Враховуючи ж пропаганду відновлення імперії, що неможливо без ліквідації Української держави, враження від побаченого стають ще похмурішими.

Українці не мають ані найменших підстав виявляти добрі почуття ні до Миколи II, ні до всього дому Романових, ні до Габсбургів (хоча останні до потреб українців ставилися набагато краще за московських і петербурзьких «колег», принаймні указів, подібних до Валуєвського і Емського, не було). Між іншим, чом би «УТР» не показати щось шанобливо-слізне про Габсбургів, про стамбульських султанів (південь України декілька століть перебував під їхнім контролем), про польських королів? Адже вони не гірші за Романових.

У Савіка Шустера на «Шустер LIVE» був ювілей. Програма стала вечором спогадів. Шустер розповів про те, чим він займався після виїзду з СРСР на Захід ще за брежнєвських часів. Це і співпраця з антирадянськими, хоча і лівоналаштованими інтелектуалами Італії, і участь як журналіста у подіях в Афганістані в період радянської інтервенції. Ведучий пригадав, як намагався полегшити долю радянських військовополонених, багато з яких не хотіли повертатися в Радянський Союз. «Афганець» генерал Червонописький повідомив, що з Афганістану до цього часу повертають родичам останки їхніх синів, загиблих на тій війні. Як кажуть, привіт усім тим, хто хоче відновлення СРСР. Дика, нікому не потрібна бійня, абсолютно чужа інтересам України до цих пір нагадує про себе.

Шустер зазначив, що афганська війна проходила у режимі засекреченості. Дійсно, в багатьох селах і містах місцева влада забороняли сім'ям загиблих в Афганістані вказувати на пам'ятниках місце загибелі їхніх родичів. Тоді як в'єтнамська війна освітлювалася у ЗМІ США дуже широко. Газети постійно повідомляли про втрати і друкували портрети вбитих у В'єтнамі американських солдатів і офіцерів. Шустер, за його словами, особисто потрапляв на території, окуповані радянськими військами, і розклеював фальшиві номери «Правды» і «Красной Звезды», що закликали радянських солдатів вирушати додому. За це, як він поскаржився публіці, ФСБ РФ до цього часу вважає його агентом ЦРУ.

Що примітно, у студії цього разу не було І. Богословської, В. Олійника, О. Ляшка, В. Колесніченка - і все проходило спокійно, чинно і благородно. З чого зрозуміло, що Савік прекрасно знає, що потрібно, аби все відбувалося саме так...

Щодо політизації етнічності

Днями шанований професор С. Кульчицький, критикуючи мене, знову торкнувся низки важливих, принципових питань, на які не можу не відповісти. Цього разу історика надзвичайно лякає політизація етнічності, в якій він бачить справжню «скриньку Пандори» і чомусь звинувачує когось у прагненні «вкласти в націю суто етнічний сенс». Критика явно не за адресою. Але немає таких націй у світі, які були б абсолютно безетнічними і надетнічними. Завжди є деяке етнічне ядро. Не наводитиму безліч історичних прикладів, не мені ж вчити історика... Хочу лише нагадати класику націологіїї, її азбучні істини. Ще чеський дослідник Мирослав Грох виділив три рівні формування нації: 1) етнографічну; 2) культурницьку; 3) політичну. На першій стадії вчені етнографи і фольклористи досліджують етнічну масу, її звичаї, пісні, танці, приказки, історичні перекази. Але все це ще не виходить за межі університетських кафедр і академічних видань. На другій стадії групи освічених ентузіастів і активістів несуть свої знання в маси, культивують народну мову і традиції, прагнучи до їхнього максимального поширення. Вони створюють газети мовою свого народу, театри, борються за право розвивати свою культуру. Так у майже абсолютно німецькомовній Празі ХIX ст. чеські студенти групами ходили вулицями, голосно і з викликом розмовляючи чеською. І нарешті третя - вища політична стадія, коли етнос починає усвідомлювати необхідність створення власної держави, тобто усвідомлює себе нацією, явищем соціально-політичним і висуває державно-політичні вимоги. Приберіть політику - і етнос ніколи не стане нацією. Оскільки погано-бідно розмовляти своєю мовою і співати свої пісні можна і в чужій державі. Але перспективи це не має. Не знаю, що тут так смертельно злякало С. Кульчицького, якому постійно увижається у незалежній Україні сталінська національна політика щодо національних меншин. А якість нації - поняття, яке теж чомусь лякає пана професора, означає не що інше, як адекватне усвідомлення своїх національних інтересів і належний їхній захист.

С. Кульчицького шокує вислів «антиукраїнські партії». Треба розуміти, що, на його думку, таких в Україні не існує? Мій опонент часто сам себе заганяє в логічні пастки і безвихідь. З одного боку, він свято вірить, що жодних антиукраїнських партій в Україні немає, що це, так би мовити, «вигадки буржуазних націоналістів». А з іншого - пише наступне: «Ми не уявляємо собі, яку системну, цілеспрямовану, масштабну і професійно досконалу роботу проводять сьогодні усередині України і за її межами, аби внести розбрат в українське суспільство...». Якщо в Україні і за її межами немає антиукраїнських партій, лобі, сил і структур, то хто ж тоді все ним описане організовує, оплачує і направляє? С. Кульчицький пише: «Я повинен прийняти будь-яку персону, яка потрапляє на політичну орбіту, якщо вона легітимно обрана українським народом». Не знаю, кому адресовані ці запевнення у власній вірнопідданості, але виникають питання. По-перше, про легітимність. Хто її може гарантувати при нашій тотальній корупції, при масових фальсифікаціях і підкупі виборців? І ще. Німецький народ 1933 року легітимно обрав Адольфа Гітлера. Чи означає це, що німецькі антифашисти, які боролися проти легітимно обраного, зневажали волю німецького народу? Будь-який народ здатен на трагічні помилки. С. Кульчицький закликає до взаєморозуміння усіх зі всіма. Яке може бути взаєморозуміння між прибічником незалежної Української держави і тим, хто виступає за її ліквідацію? А той факт, що 70% громадян Російської Федерації, за даними соціологічних досліджень цієї країни, виступають за анексію України Росією, професор виправдовує тим, що вони там не відрізняють себе від українців. Дуже навіть відрізняють, коли підтримують придушення української мови, територіальні претензії до України, коли заявляють, що «хохлы тырят наш газ». Ці казки я вже чув від українофобів у моєму рідному місті. Але на моє питання: якщо, як ви стверджуєте, ми з вами один народ, то яка різниця, якій саме частині цього народу належить Крим, вони були не в змозі відповісти. У них починався шок і ступор, бо різницю в таких випадках вони бачать добре. Проте бачення одразу зникає, коли потрібно щось привласнити. Наприкінці ХIХ століття російські чиновники писали до Петербурга з Царства Польського, що польські селяни не хочуть польської мови, а вимагають, аби їм усі укази зачитували російською, мовляв, ніякої різниці з Тамбовщиною. Коли в СРСР обговорювали можливість перетворення Болгарії на 16-ту республіку, теж педалювала «спільність»: «Курица не птица, Болгария не заграница». Коли є бажання анексії, коли переважає імперський інстинкт, аргументи і приводи завжди знайдуться. Чи можна вважати друзями тих, хто бажає ліквідації Української держави? Можна, якщо керуватися логікою С. Кульчицького - тією ж, на підставі якої він відмовляється вважати СРСР тоталітарним суспільством, оскільки радянські люди попри репресії відчували і зараз відчувають ностальгію за цією країною. Німецькі люди відчували ностальгію за націонал-соціалізмом ще як мінімум 10 років після 1945 р. І коли б не заходи західних союзників (заборона НСДАП, денацифікація) ще довго на вільних виборах голосували б за нацистів, як у нас голосують за комуністів. З чого зовсім не витікає, що нацистська Німеччина не була тоталітарною державою. Я в однобічному порядку припиняю дискусію із С. Кульчицьким через її очевидне безглуздя. У мене - своя точка зору. У професора Кульчицького - своя. Хто має рацію - розсудить історія. А читачі зроблять власні висновки.

Закінчивши писати цю статтю, я випадково увімкнув телевізор. Телеканал «Інтер» показував сучасний російський серіал «Морпехи»: радянські військові кораблі патрулювали Карибське море. На палубі одного з них матроси під керівництвом офіцера вивчали іспанську мову, аби спілкуватися з місцевим населенням. У матроса-українця вирвалося декілька слів рідною мовою, «брат»-росіянин відреагував так: «Если ты, хохол, еще что-нибудь скажешь на хохляцком, я тебя заставлю чистить гальюн». «Гальюн» - це на морському жаргоні туалет. Ось так вони «не відрізняють» себе від українців. Адже ніхто не примушував сценаристів і режисерів давати таку сцену. Значить, вони розраховували на повне розуміння і співчуття широкої публіки своєї країни.

Ігор Лосєв, «День»

Фото - «День»