Голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Тримбач прокоментував лист кінематографістів до міністра культури України Михайла Кулиняка щодо загрози монополізації кінобюджетів державними кіностудіями, та підсумки 13-го пленуму правління НСКУ.

Цього листа було оприлюднено на пленумі правління Спілки кінематографістів, який відбувся 22 жовтня, а потому на порталі «Детектор медіа» та газеті «Известия в Украине». Його підписали - в основному - люди вже нового покоління в нашому кіно. Саме з іменами Марини Вроди, братів Васяновичів, Мирослава Слабошпицького, Сергія Михальчука я, і не тільки я, пов'язую майбутнє українського кіно. Понад те - майбутнє нашої Спілки. Мені особисто дуже хочеться, аби на з'їзді кінематографістів, що відбудеться наступного року, у квітні, до спілчанського керма прийшли названі митці, а також Володимир Тихий, Володимир Войтенко, Степан Коваль... Одначе досі вони виявляли досить скромну увагу до Спілки, членами якої вони є. А тут прийшли на пленум, де звичніше бачити сивочолих ветеранів, - аби захистити майбутнє кінематографа. Точніше - свій погляд на нього. І це правильно, бо так виходило упродовж останніх років, що позицію Спілки формували і формулювали митці старших поколінь.

Цілком природно, що уявлення про те саме майбутнє у різних поколінь досить відмінне. Було б дуже дивним, аби було якось по-іншому. Ба більше, знаючи історію кіно, можу констатувати - діалог, незрідка конфліктний, покоління батьків і дітей, є річчю корисною для становлення нової естетики, нової екранної мови. Досить пригадати французьку «нову хвилю» 1950-60-х, чи протистояння «шістдесятників» та літніх консерваторів в українській літературі й кіно 1960-х...

Ніякого діалогу упродовж останніх, щонайменше, півтора десятиліття не було (на жаль, і в стінах Спілки так само). Фінансування кіновиробництва з державного бюджету було мінімальним, і його перехоплювали ті, хто мав сильніший вплив на цілком конкретних чиновників. Регалії, звання, аргументація щодо суперважливості запропонованої «тематики» (звична фішка радянських часів спрацьовувала і в 1990-ті та на початку минулого десятиліття), а іноді й прямий тиск на владу в культурі - все це було. Коли з десяток літ тому тодішній заступник міністра культури з питань кіно Ганна Чміль оголосила про намір надавати скромні бюджетні кошти на виробництво фільмів молодим, її одразу ж звинуватили у «хунвейбізмі» та штучному потуранні одному поколінню на користь іншого. Їй навіть довелося залишити роботу (за кілька років потому її повернули на те саме місце).

Цим фактом дуже пишалися кілька режисерів старшого покоління, які вважали звільнення Чміль своєю виключною заслугою. За збігом обставин ті самі персонажі нашої славної кіноісторії різко критикують і нинішнє керівництво Держкіно України в особі Катерини Копилової. По суті справи саме на захист Копилової та політики, яку вона проводить в життя ось уже два роки, виступили молоді кінематографісти. Десятиліття тому захисники Чміль програли, що, на мою думку, пригальмувало розвиток подій. Хоча про реформування галузі тоді всерйоз не йшлося. Про нього оголосила тільки К.Копилова, обійнявши крісло кіноначальника.

Реформи - у вітчизняній традиції - штука більше словесна, ніж реальна. Про неї говорять, її жадають, іноді всіма фібрами душі. Та тільки почнуть щось міняти, як проступають десятки причин, що спонукають перевести реформи у площину віртуального... От і у випадку з реформами Копилової і Держкіно. Ніби є абсолютно реальні посування уперед. Об'єми бюджетного фінансування виросли з 5 мільйонів гривень (у 2009-му) до 176-ти у 2012 році (ніякою таємницею не є той факт, що цьому наполегливо сприяв народний депутат Віктор Янукович). Було створено нову модель двоступеневого конкурсного відбору фільмових проектів за допомогою спеціально створеної експертної комісії (за західними лекалами). У комісії фахівці різних профілів, завдання яких визначати потенціал майбутніх фільмів - творчий, прокатний, комерційний. Державне замовлення (яке гарантує стовідсоткове фінансування) залишено тільки на фільми для дітей, дебютні стрічки, та неігрові з анімаційними. Решті авторів проектів належить шукати 50 відсотків фінансування деінде, за межами державних кишень. Ніби саме те, що й мусить стимулювати продюсера до ініціативного пошуку можливостей виявити свої таланти...

Та - як кажуть росіяни - "гладко было на бумаге, да забыли про овраги». Доволі швидко в надрах тієї самої експертної комісії виникли конфлікти, чвари вихлюпнулися на сторінки газет та інтернет-видань. Уже двічі мінялось керівництво комісії - Романа Балаяна змінив Олег Фіалко, а вже останнього Алік Шпилюк, який поки що демонструє повну солідарність з Копиловою (що виявилось і на пленумі правління Спілки). Невдоволення викликав і склад комісії (у ній засідали люди, чиї проекти брали участь у конкурсі; відтак підозри щодо лобіювання були аж ніяк небезпідставні, вони не зникають досі), і самі результати конкурсного відбору (чому вигравав один і програвав інший нерідко залишалось загадкою). Крім того, видавалося іноді - самим членам комісії - що пані Копилова була не завжди байдужою до того, як саме розподілялися кошти з держбюджету. Взагалі викликало подив, що голова Держкіно надто вже активно бере участь у роботі комісії (а вона ж бо, та комісія, за визначенням, має бути незалежною), що породжувало усілякі чутки суто негативістського плану. Головне - у підсумку - недовіра (у кого більша, у кого менша) і до Копилової, і до комісії, а це і є найгіршим варіантом розвитку подій. Апелювання до зарубіжних аналогів не допомагають - там-бо якраз із довірою порядок, як правило. Хоча б тому, що усі процедури є прозорими. Тут - ні. Хоча щодо відкритості процедур скажемо правду - вони прозоріші, ніж раніше. То ж і скандалів побільшало, у нас так.

Власне, недовіру до себе Копилова породила сама і доволі швидко, коли, ще до роботи комісії, щедрою рукою відписала понад 12 мільйонів гривень на фільм «В суботу» російського режисера Алєксандра Міндадзе. Спільне виробництво - так, одначе чому така сума, та ще й тоді, коли фільм було завершено і він уже був включений до конкурсу Берлінського кінофестивалю? Відповіддю на це питання були стурбовані різні контролюючі органи. Один із документів я читав не полишав сумнівів у тому, що гроші були, кажучи делікатно, розбазарені. Звісно, не Держкіно, а продюсером, якому дісталися ті гроші... Одначе все це якось минулося, розсмокталося, ніхто не постраждав. І слава Богу. Та недовіра вже виникла і лишилася досі.

Сумнів викликає і участь у конкурсі продюсерських компаній, виробничі «потужності» яких обраховуються столом, двома стільцями і трьома мобільними телефонами. На цей закид Копилова, під час пленуму, заявила: а як інакше? Де ви бачили у нас досвідчених продюсерів, чи продюсерські компанії? Тільки таким шляхом треба йти, тільки так народжуються продюсери і продюсерські компанії. І мало не в стик заявила - ну, дуже «послідовно» - що кіно у нас не є бізнесом. Справді, який там бізнес, коли маємо мінімальне число кінотеатрів і кіноекранів. Уявіть собі, що овочеві грядки займають мільйони гектарів, а магазинів для їх реалізації триста-чотириста на всю Україну... В «Известиях в Украине» неточно назвали цифру прибутку з прокату фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» Михайла Іллєнка - аж ніяк не двадцять, а два мільйони гривень. І це рекорд на сьогоднішній день. Однак бюджет фільму становив 16 мільйонів!

Бізнесом кіновиробництво, виходить так, може бути тільки для окремих приватних продюсерів - за умови надання їм державної підтримки. Надто відомо, що більшість таких продюсерів заробляють під час виробництва, а потому зроблена картина їх цікавить мало. Та, власне, ніхто й не збирається щось вимагати від них. Як у тій же історії з грішми на фільм «В суботу». Ну, зникло 12 мільйонів, то й що? Кого здивуєш цим фактом у країні, де кудись нібито безслідно зникає більша половина державного бюджету?

Кажу не про всіх, але про більшість. Так навіть у Росії, де, попри колосальні фінансові вливання, вітчизняні фільми займають лише 5% російського кінопрокату. Поганою річчю є й те, що такі, з дозволу сказати, продюсери, звикають до державних грошей. Не хочу називати імена, одначе поцікавтеся, чи з'явилися у таких продюсерів якісь студійні накопичення, якісь, бодай скромні, матеріально-технічні потужності? Навряд чи вас чимось порадують. А відтак можна надавати й надавати гроші з бюджету «на розбудову» кінопродюсерської системи - віз буде у тій самій точці. Головне - українських фільмів не буде в кінотеатрах. Й нікого цим не здивуєш, бо ж картинка кінематографічного життя не зазнає жодних змін.

Ще одне запитання: навіщо так роздувати бюджети фільмових проектів, коли добре відомо: шансів повернути їх ні сьогодні, ні завтра немає жодних. То про яку розбудову продюсерства йдеться, коли заздалегідь йдеться про щось збиткове? Кінотеатри майже не будуються, то навіщо тоді взагалі робити фільми? Для кого й для чого? Спілка пропонувала, аби у програмі дебютних повнометражних фільмів були тільки проекти, чий бюджет не перевищує 2-3 мільйонів гривень. Ти зроби спершу фільм за такі гроші, а вже потім претендуй на більші суми. Та ж ні, не прислухалися. Одразу на великі суми виходять... Це - нонсенс. Простий і близький приклад: альманах «Україно, ґудбай», підтриманий з державного бюджету. Зовсім невеликі гроші, одначе за вмілого продюсування Дениса Іванова, Ігоря Савиченка, Володимира Тихого явлено, на мою думку, цілком успішний витвір, а до того ще й багато в чому принциповий для нашого кіно. І він буде побачений глядачами! Інший приклад - упродовж останніх років в Узбекистані вітчизняні фільми (минулого року спродуковано біля 80 повнометражних стрічок) відвоювали мало увесь національний кінопрокат - не в останню чергу через свою малобюджетність і відтак самоокупність і прибутковість.

Саме тому наша Спілка (хоч одностайності позиції немає, і це теж не дивно) й поставила прості питання. Передусім таке: чи можна говорити про кіноіндустрію і водночас нищити, роками і десятиліттями, наявні кінопромислові комплекси, оті самі державні кіностудії? Півтора десятиліття їх тримають у напівзадушеному стані. Й не добивають остаточно, і жити не дають. Мільйонні борги, мінімальне фінансування... Не треба державі ці студії - так і скажіть. Хоча зараз, коли на «Укркінохроніку», Національну кінематеку, «Укранімафільм» прийшли молоді й енергійні директори з'явилася перспектива їх розвитку. То чи правильною є політика розподілу грошей компаніям із символічною потугою, лишаючи державні кіностудії на мінімальному пайку (наведені керівництвом Держкіно - під час роботи пленуму - цифри викликали тільки усмішку своєю мізерністю)? Погодьтесь, це питання зовсім не виглядає надуманим. Відтак погоджуючись з авторами листа до міністра культури у необхідності рівної конкуренції, змушений констатувати: якраз такої й немає нині, оскільки державним кіностудіям мало що перепадає. Програють, бо неконкурентоспроможні? Питання справді є, але ж подумаймо про необхідність витворення потужних (хоча б на нашому тлі) комплексів.

У постанові пленуму пропонується за наступні два роки зробити ряд кроків задля того, аби державні кіностудії стабілізували свій матеріально-технічний стан. Копилова любить наводити приклад «Мосфільму», який перетворився на велике сервісне підприємство. Та не забуваймо, що, перш ніж це сталося, держава вклала у реформування й оновлення студійної бази понад сто мільйонів доларів. У нас же не вкладають нічого, зате, скажімо, до Фонду держмайна належить віддавати більшість коштів, зароблених за оренду площ. Такий стан речей необхідно змінити!

Словом, йдеться про необхідність системних трансформацій кіногалузі. Бо зроблені локалізовано у сфері кіновиробництва. Відомо ж, що половинчасті реформи ніколи нічого не реформують по-справжньому. Хіба що забезпечать «цвєтущую жизнь» окремо взятим громадянам... Як це й трапилося внаслідок реформувань економіки у нашій країні.

Що ж до позиції міністра культури Михайла Кулиняка, то, наскільки я її розумію, вона зводиться до пропозиції виробити нарешті основні принципи державного замовлення та делегувати продюсерам, що мають певний матеріально-технічне забезпечення (передусім державним студіям) відповідальність за реалізацію фільмових проектів.

Автори листа до міністра стурбовані власне тільки долею і станом режисерів, чиї права і творча свобода можуть бути загроженими у тому разі, якщо державні кошти будуть реалізовуватися через державні кіностудії. Згоден, «потрібно запровадити механізми санкцій за незабезпечення належних умов праці режисера та невиконання взятих на себе зобов'язань кіновиробниками усіх форм власності». Одначе варто доповнити: слід передбачити на законодавчому рівні відповідальність продюсера за проект - як творчу, так і фінансово-економічну.

Повертаючись до вже сказаного, повторю: дуже добре, що питання реформування кінематографа вийшло на рівень дискусій, рівень діалогу, а не сварок і взаємних звинувачень, що траплялося надто часто. Спілка кінематографістів і є майданчиком для таких дискусій. Тільки почувши одне одного ми зможемо справді щось змінити у нашому житті, яке так рідко нас влаштовує.


Сергій Тримбач, ukrkino.com.ua

Фото - ukrkino.com.ua