Катерина Копилова: «Кіностудії мають існувати для виробництва фільмів, а не фільми - для утримання кіностудій»
Голова Держкіно Катерина Копилова прокоментувала статтю Сергія Тримбача, Голови Спілки кінематографістів: «Процес перетворення радянського «кіноретро» на сучасну модель кіновиробництва є незворотнім»
Не можу не погодитись з думкою Голови Спілки кінематографістів України пана Тримбача щодо розбіжності у поглядах молодих кінематографістів та старшого покоління на майбутнє українського кінематографу. Ще важче спростувати тезу, що майбутнє українського кіно знаходиться в руках у молоді. Тому й не дивно, що захищати свою позицію на пленум Спілки прийшли саме вони - молоді діючі кінематографісти, лауреати престижних кіноконкурсів, - і публічно заявили про своє невдоволення пропозицією Міністра та державних студій централізувати кіновиробництво та його фінансування винятково на державних кіностудіях.
Не дивує мене й те, що протягом останніх десятиліть діалог у Спілці між молоддю та старшим поколінням був відсутній. Спілка з року в рік «дорослішала» за віком і не бажала приймати до своїх лав молодих кіномитців, часто інакодумців. Можливо, аби посприяти їх регулярній появі на пленумах Спілки, варто було б, принаймні, надати їм членство? Разом із правом голосу?
Але мова зараз не про це. У коментарі пана Тримбача до листа молодих кінематографістів я вкотре почула одні й ті ж вперто повторювані Спілкою звинувачення: у необ'єктивності роботи Експертної комісії, моїй надмірній участі у її діяльності, незацікавленості продюсерів у кінцевому результаті своєї роботи...
Готова в черговий раз усе пояснити та розтлумачити.
Отже, робота Експертної комісії. Уявіть собі, що вона працює тихо та злагоджено, експертів влаштовує якість усіх поданих кінопроектів, немає розбіжностей у прийнятті рішень... Нічого не нагадує? Наприклад, часи, що минули?
Так, сьогодні є дискусія, часом занадто гучна, є невдоволені експерти, що відкрито висловлюють свої думки, є невдоволені митці, що не змогли подолати конкурс, є невдоволені державні кіностудії, що не витримують конкуренції... За цим можна відкрито спостерігати, обговорювати, задавати запитання та отримувати відповіді. Чи не нагадує це демократію? Вже багато разів повторювалось, що члени комісії дійсно брали участь у конкурсі, але жодним чином не оцінювали свої профільні сесії. Наприклад, якщо режисер або продюсер подавали кінопроект у сесію ігрового фільму, то могли брати участь в оцінюванні лише дебютного, дитячого чи документального кіно. І ніколи - ігрового.
Результати конкурсного відбору не є таємницею - вони загальнодоступні та оприлюднені. Пітчинги відзнято на камеру та розміщено на сайті Агентства, експертні оцінки та рецензії надаються Держкіно без перешкод. Єдине, що не розголошується - це прізвище експерта, який заповнював картку. Розповсюдження такої інформації заборонено Законом України «Про захист персональних даних».
Дозволю собі нагадати, що майже всі члени Експертної комісії є членами Спілки кінематографістів, деякі - Секретарями Спілки. Відповідно, знають один одного вже багато років, а іноді й десятиліть, і, очевидно, не вперше побачилися на засіданнях у Держкіно. Тому звинувачення в заангажованості або змові членів Експертної комісії вважаю абсурдними і образливими.
Щодо змін у керівництві Експертної комісії - про причини виходу з комісії Романа Балаяна та Олега Фіалко раджу прочитати в їх власних інтерв'ю у пресі, які знаходяться у відкритому доступі в мережі інтернет.
Тепер про питання довіри. Можна говорити про те, що Голова Держкіно занадто активно бере участь у роботі комісії (відповідно до положення про роботу Експертна комісія є дорадчим органом Держкіно). Тоді пропоную говорити і про те, що Голова Держкіно аж надто активно бере на себе відповідальність за кошти державного бюджету (а ця відповідальність є персональною і прописана в Бюджетному кодексі).
Виникає питання: як можна нести відповідальність за величезні бюджетні призначення із заплющеними очима, вухами і ротом? І як потім відповідати на запитання стосовно проектів, які опинились на межі включення до Програми? Із зовсім поганими та дуже якісними проектами все зрозуміло. Найбільше мене цікавлять ті кінопроекти, проходження або не проходження яких залежить від однієї-двох оцінок експертів. Адже претензії, що з'являються згодом - у пресі, у тому числі - стосуються саме таких проектів. Розуміння мотивації членів Експертної комісії є для мене дуже важливим: найбільше дебатів викликають саме такі неоднозначні проекти і ці дискусії згодом переходять за межі засідань, в кулуари та ЗМІ.
Тому, можливо, досить надавати дозволи на спілкування Голови з дорадчим органом і критикувати цю співпрацю? Можливо, взагалі досить кіно-критикувати, а краще зробити щось більш важливе і значуще? Адже Голова Спілки має карт-бланш до реальних дій на благо кінематографу. Натомість ми двічі отримуємо від пана Тримбача відмову від членства в Експертній комісії - очевидно, для того, щоб мати змогу критикувати її діяльність. І знову бачимо лише полеміку і відсутність «кіногромадянської» позиції. Ось, наприклад, Голова Спілки пише: «Мені особисто дуже хочеться, ...аби до спілчанського керма прийшли ...Володимир Тихий, Володимир Войтенко, Степан Коваль», - і забуває сказати, що ці митці якраз і є тими експертами, яких він критикує трьома абзацами нижче. Незрозуміло, довіряє пан Тримбач цим людям чи не довіряє? Про себе можу сказати - я довіряю.
Щодо сумніву, висловленого Сергієм Васильовичем стосовно участі у конкурсі продюсерських компаній, виробничі потужності яких складаються «зі столу, двох стільців та трьох мобільних телефонів». На мою думку, якщо вже Голова Спілки цитує Голову Держкіно, то цитата має бути повною, а не складатися з окремих слів, вирваних з контексту розмови. Моя цитата була такою: «Для того, аби зняти гарне кіно, дійсно треба мати стіл, стілець, друкарську машинку і ТАЛАНТ». Погодьтесь, талант і три мобільних телефони - дещо різні речі.
І коли в проекті протоколу пленуму зазначається пропозиція, що право знімати треба надати тільки тим компаніям, що заявили про себе і щонайменше три роки успішно знімають кіно, то напрошується висновок, що такого права в Україні не має жодна компанія. Продюсери і продюсерські компанії народжуються тільки під час виробництва, їх досвід зростає від картини до картини. І знову звертаємося до логіки: якщо не надати змогу компаніям знімати, то як вони будуть зростати ці три необхідні для Спілки роки?
А «бодай скромні матеріально-технічні потужності», про які пише пан Тримбач, повинні з'явитися не у продюсерів, а на державних кіностудіях. Щоб останні мали змогу брати участь у виробничих процесах кіногалузі і конкурувати з «нескромно» потужними технічними ренталами, які створені для професійного технічного обслуговування процесу кіновиробництва і за рахунок новітніх технологій, гнучких систем знижок, професійного обслуговуючого персоналу є спроможними до виробництва якісного кіно.
Розвиток продюсерської системи виробництва фільмів розпочався в Україні не сьогодні, а у далекому 1998 році, коли Постановою КМУ № 813 було затверджено «Положення про державну підтримку національних фільмів у продюсерській системі» і задекларовано відхід від планового створення фільмів на державних кіностудіях. На жаль, сьогодні у Європі та світі немає прикладів ефективного функціонування державних кіностудій - за винятком країн з авторитарною системою управління. І якщо вести мову про демократичні цінності та європейський шлях розвитку України, аналогів існування державних студій у тому вигляді, в якому вони сьогодні є в Україні, немає.
Незрозумілою для мене є також впевненість членів Спілки разом із Головою, що продюсери не мають права заробляти під час виробництва. Тобто, автори, режисери, актори можуть заробляти, а продюсерам, які організовують виробництво, слід працювати винятково на громадських засадах, абсолютно безкоштовно. Ура альтруїстам-продюсерам! До речі, за бюджетні кошти вони не мають права купити навіть згадані вище мобільні телефони та стільці. Хіба що взяти в оренду приміщення: але ж це не гектари землі та десятки тисяч квадратних метрів приміщень державних студій!
Ще одне висловлене у матеріалі звинувачення стосується того, що зроблена картина не цікавить продюсера-виробника. За час моєї роботи я жодного разу не наштовхувалась на байдужість продюсера до народженого кінотвору. Всі проекти, які знаходяться у виробництві, відповідно до умов конкурсного відбору обов'язково мають знайти свою дорогу до глядача. Наявність маркетингової стратегії, шляхів просування фільму після його створення є обов'язковою умовою участі кінопроекту у конкурсі і оцінюються як окремий критерій. Пану Тримбачу це добре відомо, але ці знання не заважають йому писати про байдужість продюсера до долі відзнятого проекту. Знову подвійні стандарти...
Зараз до широкого українського прокату готується картина Валентина Васяновича «Звичайна справа», яку було завершено навесні 2012 року. Стрічка брала участь у міжнародному конкурсі цьогорічного Одеського МКФ, була відзначена спеціальним дипломом журі та призом журі Міжнародної асоціації кіноклубів «Дон Кіхот». Днями завершився 42-й КМКФ «Молодість», в основному конкурсі якого була представлена картина Дар'ї Оніщенко «Істальгія»: вихід фільму у кінотеатрах України планується у 2013 році. Крім того, в рамках «Молодості» пройшла прем'єра альманаху «Україно, гудбай!», 10 короткометражних фільмів з якого були також представлені у Національному конкурсі МКФ «Молодість». Прокат альманаху розпочався з 1 листопада цього року. Ігрові повні метри після участі у фестивалях також вийдуть у кінотеатральний прокат і сумнівів це не викликає.
Відповідаю ще на одне некоректне запитання: «Навіщо так роздувати бюджети фільмових проектів?» Напевне, щоб публікувати такий закид, необхідно скласти хоча б один бюджет, орієнтуватися в кошторисних статтях витрат, або - найпростіше - перечитати хоча б один аудиторський висновок щодо фактичної вартості кіновиробництва в Україні. Але критики критикують і читати кошториси - не їх фах.
І про які шанси повернення коштів йдеться? Європейський досвід свідчить: кіно збиткове, якщо воно є мистецтвом. Як театр та інші види мистецтв, воно потребує дотацій на свій розвиток. Винятком є лише велике американське індустріальне кіно, виробництво якого побудовано за іншою системою (системою бізнесу) і орієнтовано на прибуток з прокату. Найчастіше таке кіно називається «попкорновим» і не має відношення ані до мистецтва, ані до висвітлення соціально-важливих тем (про що так любить говорити кінозагал).
Пан Тримбач пише: «Спілка пропонувала, аби у програмі дебютних повнометражних фільмів були тільки проекти, чий бюджет не перевищує 2-3 мільйони гривень. ...Та ж ні, не прислухалися». І знову лукавство. За результатами конкурсів до «Програми виробництва та розповсюдження національних фільмів» включено тільки два повнометражних дебюти. Їх бюджет дійсно перевищує запропоновану суму, але обидва фільми подавалися саме від державної студії (Національної кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка). Кошториси цих фільмів прораховані плановим відділом, обґрунтовані керівництвом студії і складають 6 млн. грн. кожний. А наведений для прикладу проект «Україно, гудбай!» є кіноальманахом (тобто складається з малобюджетних коротких метрів), профінансований за державної підтримки у розмірі 50% і сума кошторису складає 4 млн. грн. Отже, ціни на кіновиробництво приблизно однакові, а паном Тримбачем трактуються як неможливі до порівняння.
А чого вартий наведений приклад Узбекистану? Я не хочу образити шановних кіноматографістів з інших країн, але чому не згадати приклад Уганди або Нігерії - так званого Нолівуду? Нігерійське кіно вражає світ своєю продуктивністю: більше 2400 стрічок на рік з максимальним бюджетом у 25 тис доларів:) Але подивіться ці фільми та пожалійте українського глядача - він заслуговує на краще.
І ще одна теза, яка ставить мене у глухий кут. Виявляється, державні кіностудії є «наявними промисловими комплексами» у «напівзадушеному стані» з «мінімальним фінансуванням», що викликає «усмішку свою мізерністю». Доповідаю про мізерність: 37% загального бюджету кіновиробництва за державним замовленням на 2012 рік заплановано спрямувати на державні кіностудії. Це 41 млн. грн. Для порівняння - у 2009 році на кіновиробництво України було спрямовано загалом 5 млн. грн. бюджетних коштів, у 2010 році - 24 млн. грн. Жоден проект державних кіностудій (крім проектів ДП «Українська кіностудія анімаційних фільмів») не відбувається без конфліктів, замін режисерів, позапланових консервацій та проблемних бюджетів. Щоб побачити якість стрічок, створених за результатами конкурсів на державних кіностудіях, можу запропонувати найближчим часом їх переглянути.
Отже, перед нами - державне підприємство, що не має сучасної матеріально-технічної бази, натомість має до 30 % студійних витрат, що йдуть на погашення боргів. Але ж програма фінансування фільмів в Україні називається «Програма виробництва та розповсюдження національного фільму», а не «Програма оплати боргів підприємств за рахунок створення фільмів». Тому не треба ставити воза перед кіньми. Кіностудії мають існувати для виробництва фільмів, а не фільми - для утримання кіностудій!
І, насамкінець, хочу підкреслити головне.
Вітчизняна кіногалузь впевнено стала на шлях реформ. Як відомо, у будь-які часи, у будь-якій країні цей шлях завжди супроводжується неприйняттям нового з боку сталого мислення. Я розумію кінематографістів старшого покоління - вони звикли до стабільних гарантій, які радянська держава надавала для їхньої творчості. Їм некомфортно творити в умовах конкуренції, тому що вони не мають досвіду цивілізованих фахових змагань. Вся продукована ними критика змін, що відбуваються, має одну підсвідому мету - довести, що раніше було краще. Тобто, у їхньому розумінні, кращою є радянська модель кіновиробництва. Ми з великою повагою ставимося до заслуг старшого покоління, але реанімувати сьогодні затишно-комфортні умови роботи для декількох кінодіячів, приносячи в жертву розвиток нового кінематографу України, ніхто не буде.
Ми свідомі труднощів, які є неминучими на шляху реформ, ми свідомі того, що минуле часто - а іноді й досить агресивно - супротивиться новому. Враховуючи це, ми готові до діалогу. Але всі, хто опирається новому, також мають бути готові до того, що процес перетворення радянського «кіноретро» на сучасну модель кіновиробництва є незворотнім.
Фото - «Радіо свобода»
