Звісно, хоча політичне життя в країні не стало менш бурхливим, усі віддають дань його величності футболу. Утім футбол - це теж політика, й усі спроби відокремити політику від спорту за всієї формальної правильності таких зусиль, поки що не увінчалися успіхом. Надто багато національних почуттів, політичних комплексів, історичних травм пов'язано зі шкіряним м'ячем, з цією грою націй і іподромом амбіцій. Футбол часто виступає як своєрідна компенсація за соціальні та національні образи, як засіб консолідації громадян тоді, коли всі інші засоби відсутні. Пригадаймо, чим був для чехів і словаків звитяжний виступ їхніх хокейних і футбольних команд проти спортсменів СРСР після трагедії 1968 року...

Словом, у сучасному світі футбол - це завжди більше ніж футбол, головне лише не переплутати його з життям, як це сталося в 1970-ті роки в Центральній Америці, коли після футбольного матчу між збірними командами Сальвадору та Гондурасу внаслідок несправедливого суддівства спалахнула повномасштабна війна із застосуванням танків, артилерії й авіації. Конфлікт увійшов до історії як «футбольна війна». Це вже щось гротескове, й навіть було б дуже смішним, якби не було кривавим... Дякувати Богові, Європа в цьому плані ніколи не виходила за межі здорового глузду й розуміння того, що гра - це гра...

На багатьох каналах обговорювалися всі перипетії Євро-2012. Говорили й про якість футбольних репортажів, яка залишає бажати кращого. Узяти хоча б матч Україна - Франція в Донецьку, що транслювався на ТРК «Україна». Коментатор то цитував рядок з лермонтовського «Бородино», що запам'ятався, мабуть, зі шкільних років, з погрозами солдатам армії Бонапарта: «Постой-ка, брат мусью...», то починав з натужним і вельми сумнівним гумором обігравати прізвище французького футболіста арабського походження Насрі, то намагався розповідати не до ладу якісь анекдоти, явно насолоджуючись власною дотепністю (або тим, що він нею вважав).

Чому важливо засвоїти рівність у гідності

Хоча було б краще, якби коментатор просто виконував свої обов'язки, даючи детальну інформацію про французьких і українських гравців, про тактичні схеми команд, про заяви їхніх тренерів у пресі і т.д. Не менш гнітюче враження справили й міркування футбольних знавців на тому ж таки телеканалі після матчу Іспанія - Ірландія. З виглядом небожителів з абсолютною істиною в кишені ці діячі в пух і прах розкритикували збірну Іспанії. І грали не так, і план на матч склали неправильний, і їхній тренер Вінсенте дель Боске щось не так робив. Особливо дратував тон цих оглядачів - зарозумілий і зверхній. А йшлося ж про нинішніх чемпіонів світу... Ніхто з наших футболістів і тренерів не досягав таких успіхів навіть за часів великого Лобановського. А у іспанців був ще й знаменитий «Реал» 1950-1960 років з чудовим Ді Стефано. Цей клуб упродовж багатьох років нікому не поступався гегемонією у футбольній Європі. Та й обговорюваний матч іспанці виграли з рахунком 4:0... Наші футбольні «мудреці» самі поставили себе в становище смішне й жалюгідне. Це так стало розпирати від власної «величі» після перемоги над не найсильнішою збірною Швеції?

Пригадалося, як один наш заробітчанин у Іспанії, кілька років там пропрацювавши і щось заробивши, поділився своїми одкровеннями про те, що, на його думку, іспанці - ледарі. Хоча він міг би подивитися на прекрасні архітектурні ансамблі Мадрида, Толедо, Саламанки й Сарагоси. За всього мого патріотизму мушу визнати, що в нас таких немає. І все це побудовано не «остарбайтерами», а «ледарями»-іспанцями. До речі, якщо ми такі розумні й працьовиті, то чому ми їздимо на заробітки до іспанців, а не вони до нас? Та й у плані демократичних інститутів нам до них іще далеко. Це сьогодні. Але й у минулі століття було не близько. Іспанський парламент - кортеси - один з найстаріших у Європі. Іспанський король, відкриваючи засідання парламенту, мав був ставати на коліна й звертатися до депутатів: «Ми - рівні Вам». І це - XVI століття. А коли один з монархів, майбутній імператор Священної Римської імперії, відмовився це зробити, кортеси все-таки поставили його на коліна зі словами: «Ваша Величносте! Не забувайте, що ви всього лише перший слуга нації». Між іншим, деяким українським президентам теж не завадило б стати першим слугою нації. Тільки української нації, а не якоїсь іншої. У іспанців нам є чого повчитися, й передусім високого відчуття особистої та національної гідності, рівності в гідності, що відбилося в народній приказці: «Nadiе mas nadie!» - «Ніхто не більший за когось!». Ми потроху позбавляємося колоніального комплексу меншовартості, але не дай нам Боже вдатися до протилежної крайності й перетворитися на чванливих і зарозумілих «індиків», неосвічених і самовпевнених.

На каналі «Інтер» програму «Велика політика» теж почали з футболу. Зокрема, Є.Кисельов у режимі телемосту надав слово російському письменникові Віктору Єрофєєву, щоб він прокоментував зіткнення між російськими й польськими уболівальниками у Варшаві. В.Єрофєєв, одразу ж відрекомендувавшись експертом з Польщі (був одружений з полячкою й володіє польською мовою), миттєво взяв під захист «тихих і безмовних» російських фанатів і накинувся на поляків. «Ангельська поведінка» цієї публіки у Варшаві особисто в мене, на відміну від Єрофєєва, викликає великий сумнів. Буйна вдача та «квасний» патріотизм російських уболівальників надто добре відомі, щоб повірити, що в польській столиці вони поводилися, як вихованки Інституту шляхетних панянок, і нічим не провокували поляків. Єрофєєв не без гумору зауважив, що, спілкуючись з поляками, він часто чув на свою адресу комплімент: «Ви абсолютно не схожі на росіянина!» Проте шкода, що Кисельов знехтував давнім принципом римських юристів: «Вислухай обидві сторони!». Полякам він слова не надав... Хоча навряд чи вони відмовили б Кисельову у викладенні власної позиції.

До дискусії підключився й колишній білоруський журналіст Павло Шеремет, який утік до Москви від «батьківської турботи» Олександра Лукашенка. Шеремет прочитав нотацію українцям, угледівши невибачний кримінал у тому, що багато хто з них уболівав за збірну Польщі, а не Росії. До речі, в російському інтернеті є чимало закликів не уболівати за збірну РФ, оскільки її перемоги, на думку російських опозиціонерів, слугуватимуть зміцненню режиму Путіна.

Тут, звісно, у росіян є предмет для дискусії. Але його немає в українців, оскільки Польща такий самий сусід України, як і Росія, нехай з менш, але теж дуже непростою історією відносин з українцями. Хоча сьогодні політика Польщі щодо України (за всіх рецидивів польської гегемонії) набагато дружніша, ніж у Російської Федерації. Сам пан Шеремет - людина з незрозумілою ідентичністю. Коли треба на московських телеканалах лаяти Лукашенка, журналіст присягається, що він - етнічний білорус. А решту часу рве на грудях косоворотку й доводить, що росіянин. У студії «Інтера» Шеремет виступав у другій своїй іпостасі, засудивши всіх тих в Україні, хто разом з ним не палає пристрасною любов'ю до Росії. Якось навіть незручно було спостерігати за цим пристрасним агітатором Кремля, котрий виступив живою ілюстрацією того, що білоруська ідентичність зруйнована ще більше, ніж українська...

Між заходом і Китаєм

Торкнувся Євгеній Кисельов і політичних репресій у Москві. Там «ново-старий» президент розв'язав справжню війну проти демократичної інтелігенції: обшуки, арешти, затримання й т.д. Слід зазначити, що в минулому протистояння влади з інтелігенцією в Росії зрештою призводили до краху влади. Російська інтелігенція, відтоді як вона виникла, завжди була надзвичайно небезпечним внутрішнім ворогом російських режимів. Але останнім не спадало на думку досягати з нею згоди, за винятком підкупу окремих представників. Що відбувається й сьогодні. І вже ціла низка «володарів дум» записалася до кремлівського «реєстру». Але є й «відступники». Кисельов зв'язався телемостом з «відступницею» Ксенією Собчак, щодо якої влада нині проводить політику «морок і туман»: Ксенію зняли практично з усіх телеканалів, обшукали її квартиру й вилучили велику суму грошей, не утрудняючись жодними юридичними формальностями. Представників Слідчого комітету, які все це коїли, Собчак назвала «гопниками». Тут потрібні пояснення. У 1920-х роках у Москві був житловий будинок, який називався «Государственное общежитие пролетариата» - скорочено «ГОП». Час від часу «пролетарі» виходили зі свого ГОПу й грабували-били перехожих. Відтоді в російській мові є вислів «гопники», «гопотa», яким позначають грабіжників, усіляку кримінальну шпану. У вищому політичному керівництві нинішньої РФ діє неписане правило, принцип, який колишній радник В.Путіна Андрій Ілларіонов назвав «своїзм». Тобто своїм дозволяється набагато більше, ніж чужим, але й свої мають бути завжди безумовно вірними й відданими своїй корпорації. Цей принцип діяв у всіх специфічних структурах на зразок «мафії», «коморри», «якудзи», в яких відступництво жорстоко каралося. Ксенія Собчак була своєю. Вона - дочка університетського професора Анатолія Собчака, який був вчителем і покровителем Володимира Путіна й у період навчання, й у період роботи відставного підполковника КДБ у пітерській мерії. І сам Путін неабияк допоміг родині Собчака в скрутний час. Вийшовши на Болотну площу, Ксенія відплатила за все хороше чорною невдячністю й має бути покарана. Так у минулі часи поміщик відправляв коханку з кріпосних селянок, що проштрафилася, викупати провину на скотний двір.

І Кисельов, і Собчак дійшли висновку, що Росію чекає епоха політичних розправ у стилі неосталінізму. Машина репресій уже запущена, й зупинити її вкрай складно. Така машина дійсно має самодостатню інерційну силу. Про неї проникливо писав такий глибокий знавець машини терору, як Лаврентій Павлович Берія: «...хоч би які люди були в репресивному апараті, вони завжди шукають ворогів. Раніше НК бачила їх у купцях, поміщиках, дворянах, зараз шукають серед своїх. Ми замінили в НКВС дуже багато людей, але спробуй зупинити маховик репресій, якщо його розкручували стільки років...» Усім, хто робить терор засобом досягнення політичних цілей, слід пам'ятати: терор, як і революція, пожирає власних дітей, своїх ініціаторів. Знаменитий якобінський терор у Франції закінчився тим, що в корзину під гільйотиною скотилися голови самих диригентів репресій: Робесп'єра, Сен-Жюста і Кутона.

Кисельов поговорив і з відомим американським політологом Аріелем Коеном, вихідцем з колишнього СРСР, який заявив, що влада Росії останніми діями продемонструвала готовність до використання жорстких методів проти інакодумців, і сьогодні стосовно РФ можна говорити лише про «залишки демократії». На думку пана Коена, нині Москва перед вибором: рухатися в бік Заходу чи копіювати китайську модель політичного устрою. Аріель Коен вважає, що В.Путін уже зробив вибір на користь китайської моделі, на користь створення модерної «імперії Чингизідів» з Китаєм у її центрі - і питання лише в тому, чи вдасться Путіну разом з Росією потягнути на схід і Україну. Ну, якщо «противсіхи» в черговий раз допоможуть, то чому б ні? Цілком згоден з Олександрою Кужель, яка нещодавно сказала, що найбільша небезпека в Україні - це «противсіхство». У Києві вже майже 10% виборців готові виступити з цих позицій на виборах міського голови... «Протівсіхство» поширюється, мов епідемія, й не обіцяє Україні нічого доброго. Утім Аріель Коен висловив упевненість у тому, що українці продемонструють мужність і мудрість у вирішенні долі своєї країни. Дай Бог...

Ігор Лосєв,  «День»

Фото - «День»