Журналіста Віталія Портнікова раніше можна було часто побачити серед експертів політичних ток–шоу топових мовників. Зараз головний редактор супутникового ТВі з неугодними розмірковуваннями про сьогодення з’являється практично лише після вечірніх випусків новин в ефірі свого каналу. З думками Віталія можна погоджуватися повністю чи частково, але в будь–якому випадку вони привертають увагу.

— Це приємні слова, проте для мене дуже важливо, коли у переліку достойників називають своїх конкурентів. Я не веду ні політичне ток–шоу, ні ранкові новини, не займаюсь програмами про культуру, взагалі, роблю специфічну для українського телебачення роботу — я публіцист і на ТБ, і в друкованих ЗМІ, і навіть на радіо.

Я перестав обманюватися з 1990 року, коли у журналі «Новый мир» вийшла рецензія на перші номери «Независимой газеты», де я працював. Відомий тоді рецензент Наталія Іванова написала, що це періодичне видання можна читати як книжки різних авторів, бо є «Независимая газета» Третьякова, «Независимая газета» Пархоменка і «Независимая газета» Портнікова. Мені було тоді 23 роки і така похвала мене дуже втішала, допоки не додумався до того, що усе це легко писати на сторінках «Нового мира», авторам якого я не є конкурентом. Читач відомого журналу мене сприймав як журналіста, який ніколи не підніметься до рівня тих, хто друкує свої романи в «Новом мире».

— Вважаю, специфіка розподілу на телевізійну, радіо– та газетну журналістику — з минулого, була вигадана викладачами факультетів журналістики радянських університетів. Я навчався на журналістському відділенні Московського університету газетярству і ніяк не міг зрозуміти, навіщо існує поділ. Для мене було очевидним, що людина, яка не здатна провести теле– чи радіопрограму, не здатна написати газетну статтю, і навпаки. Бо вона не має власних думок і вмінь.

Виходу за межі спеціалізацій у журналістиці сприяє час. Поява планшетної журналістики, переміщення друкованих ЗМІ, телевізійного і радіоефіру в інтернет ставлять крапку в дискусії щодо розподілу журналістики за способом передачі інформації. Сподіваюся, за кілька десятиліть ми позбудемося його.

Усе розвивалося у світі поступово. Спочатку з’явилися написи на стінах печер і папіруси — умовно кажучи, прототипи друкованих видань, через тисячоліття — радіо, а вже потім телебачення. Зараз в інтернет–просторі усі три способи передачі: букви, звучання і відео об’єднуються. Думаю, у професії залишаться працювати лише ті, хто уміє працювати в усіх трьох просторах, решта змушена буде обирати іншу професію.

— Як тільки відбудеться реальний перехід на «цифру», відбуватиметься більш швидке проникнення в інтернет, кількість телеканалів в Україні суттєво зменшиться. І вони змушені будуть боротися за аудиторію в різних площинах: на інтернет–сайтах, у блогах. Важливим і обов’язковим для телевізійників буде вміння не лише показати новину, а й подати у друкованому вигляді.

До речі, сьогодні вже багато радіостанцій у світі мають телевізійні канали, де можна подивитися їхні ефіри. Це буде і наша реальність уже в недалекому майбутньому. Я, скажімо, слухаю Другу програму Польського радіо — канал про культуру. І раптом я побачив, що Четверта програма Польського радіо — молодіжно–розважальна — уже має цілодобовий відеоканал на зразок MTV. Зрозуміло, що вона у порівнянні з конкурентами має більшу слухацьку аудиторію за рахунок відео. Щось подібне відбуватиметься і з телеканалами, якщо вони захочуть, щоб їх слухали, скажімо, в автівках. Для цього треба лише правильно побудувати звуковий ряд.

— Я український журналіст. Але є й частиною російського медіа–простору. Я працював у російських виданнях з кінця 80–х років. Був серед тих, хто створював у Росії першу незалежну «Независимую газету». І для багатьох читачів у Росії я російський журналіст. У першу чергу тому, що завжди намагався і намагаюся подивитися на кожну конкретну ситуацію так, щоб вона була зрозуміла аудиторії, для якої пишу. Проблема багатьох моїх українських колег, як і російських, які пишуть для України, у тому, що вони не можуть усвідомити, що у кожного — своє світосприйняття. Коли ти хочеш говорити з російським читачем, маєш це робити без українських ідеологічних кліше, які незрозумілі і неприйнятні росіянам. Або, коли пишу про європейські цінності, для польського читача вистачає, умовно кажучи, двох слів, для українського — речення, а для російського — потрібен абзац. Буває навпаки, бо рівень неінтегрованості у світові процеси, провінційності тут набагато вищий, ніж у Москві чи Петербурзі. Але у будь–якому випадку треба з повагою ставитися до аудиторії.

— Робота незалежного телебачення в умовах авторитарного режиму і майже повного контролю над ЗМІ з боку влади — це не відставка міністра, а формування ґрунту для критично мислячої частини суспільства і формування громадської думки загалом, яке відбувається поступово. За часів Президента Ющенка можна було говорити все, але влада практично не звертала уваги на оприлюднені факти, і опозиція також. Зараз уже влада не тільки не чує, а й не дозволяє говорити більшості ЗМІ, бо більше боїться світла або може ефективніше встановити контроль — як хто собі домислить.

Очищення влади і держави не є процесом одного місяця і навіть кількох років, як і еволюція України. Щоб наша держава стала такою, як нинішня Польща, треба прожити 20—25 років від початку справжніх реформ. Й історію не пришвидшиш.

— «Ученый, сверстник Галилея, был Галилея не глупее. Он знал, что вертится Земля, Но у него была семья...» — є такий вірш у Євтушенка. У 2004 році більшість телеканалів передавала брехливу інформацію про події, не показувала лідерів опозиції фактично до виходу людей на Майдан, до того моменту, коли стало зрозуміло, що ситуація може змінитися. Тоді журналісти почали виходити на екран і каятися. Були окремі видання, які навіть не правду говорили, а просто повідомляли позицію опозиційних сил, що теж було величезним досягненням на той період. Але це не тому, що журналісти були такими чесними, а тому що ці видання чи телеканал підтримували бізнесмени, близькі до опозиції. Я впевнений, якби після другого туру визнали перемогу Віктора Януковича, ніякого журналістського супротиву не було б. Свобода слова існує лише тоді, коли ЗМІ є прибутковим бізнесом і коли його власники зацікавлені, щоб суспільство охороняло їхній медіа–бізнес. Хоча власники можуть мати свої погляди, як той же Мердок. У нас медіа–бізнесу немає, наші ЗМІ — знаряддя впливу. Є не дуже чисельний рух «Стоп цензурі!», усі інші журналісти преспокійно працюють за правилами, які диктує ситуація.

Спочатку люди вийдуть на вулиці, почнуть вимагати захисту свободи слова, а потім до них приєднаються журналісти. І дуже важливо тоді скористатися ситуацією для встановлення правил для існування ЗМІ в економічній площині, чого не було зроблено: не створили громадського телебачення, сприятливого оподаткування тощо.

— За ліцензійними умовами ми маємо почати мовлення упродовж року після отримання ліцензії. Ніякої конкретики поки що немає, ми зараз лише на стадії обговорення творчих і фінансових питань. Вирішуємо, чи має частково бути ідентичним контент ТВі та каналу ТВіnfo.

— Я вважаю, у нас досить часто з’являються представники влади, наприклад, у програмі Мустафи Найєма. Інша справа, що зараз представникам влади нічого сказати, а якщо вони хочуть щось повідомити, то користуються послугами сервільних телеканалів. З нами не дуже хочуть спілкуватися. Я з цим стикнувся, коли ще вів «Правду...» Тим більше, ми не хочемо грати за правилами влади і партій: ти хочеш запросити конкретну людину, а маєш телефонувати до штабу Партії регіонів або іншої політичної сили, яка тобі посилає на власний розсуд обраного емісара. Це вже не журналістика, а пропаганда. У різні періоди емісарів тасують: якщо раніше на всіх каналах були Чорновіл і Богословська, то тепер Олійник і Лук’янов. Яке відношення до політичного життя мають узгоджені фракцією чи написані іміджмейкерами тексти?!

— Це може бути. І не обо­в’яз­ково, щоб це робив тільки я.

— На це звернули увагу, бо глядач звик до статичної подачі інформації. А послугами репетитора з театральної майстерності я не користувався.

— Так, республіканські університети, які не мали факультетів журналістики, мали можливість направити 1–2 студентів філологічних факультетів на журфак МДУ з третього курсу на третій. У Дніпропетровську я навчався ще й на журналістській спеціалізації за програмою київського журфаку. У Москві ми вчилися за повною програмою журфаку МДУ.

— Я, корінний киянин, мав навчатися у Дніпропетровську — це свідчення того, що у тодішній країні з державним антисемітизмом, в якій існували негласні процентні норми для вступу у вищі навчальні заклади для євреїв, у мене не було можливості вступити у Київський університет, та ще й на гуманітарний факультет. Мені довелося вибирати з можливостей, які були. Дніпропетровський університет тоді був єдиним навчальним закладом, де можна було здавати іспити письмово (це давало змогу отримати більш–менш об’єктивну оцінку) — тому що був одним із трьох у СРСР, що підпорядковувалися Міністерству освіти Союзу, а не республіканським відомствам. Дозволялося експериментувати із правилами вступу. Ну і потім, мої дніпропетровські викладачі з розумінням поставилися до ситуації і завдяки цьому я потрапив у Московський університет.