На екранах деяких київських кінотеатрів уже майже тиждень демонструється довгоочікуваний фільм режисера Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Так званий «перший український блокбастер».

Це історія про те, як український льотчик Іван Додока, подолавши низку життєвих випробувань, став вождем індіанського племені в Канаді...

Про прем'єру немає однозначних думок. Одні віддають шану режисерові, який майже за п'ять літ виснажливих зйомок і постійного недофінансування не відступився від української теми і зробив такий собі «глядацький мейнстрим». Інші вбачають у проекті прийоми Боллівуду, тобто невибагливого індійського кіно.

Про фільм та про його прокатну долю - спеціально для DT.UA (у формі умовної «конференції») - говорять різні представники нашого кіноцеху.

Уже перший (знятий режисером в Аргентині) кадр, в якому в ролі Івана з'явився (без слів і спиною до камери) сам М.Іллєнко, засвідчив, що українське кіно, попри все, здолало клінічну смерть. Фільм не варто дивитися тим, хто прагне, так би мовити, «закохатися» в українське кіно. В «особу», котра допіру вирвалася з лещат кирпатої свашки, закохатися може тільки божевільний. Хіба, либонь, якщо любив людину «до» перебування «там» - любитимеш її і «після». 

Ностальгія ж за українськими фільмами минулих часів (чи то пак - за їхніми успіхами) руйнує зв'язки з реальністю. Тішить те, що творча група спромоглася, попри кризу, призупинки, брак грошей, сумлінно виконати роботу. 

Команда проекту «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» наголошує: фільм знято українською знімальною групою, українським коштом і зусиллями українських кіновиробників. 

Останнє начебто заслуговує на особливу увагу. Адже ще кілька років тому в Україні не було можливості здійснювати кольорокорекцію та зведення Dolby-звуку (а це важлива ланка технологічного циклу поствиробництва). І продюсери, щоб довести продукт до фіналу, змушені були возити кіноматеріал за кордон.

- Волію, щоби в Україні не вважали успіхом факт «доведення...». Почнімо послуговуватися європейськими стандартами, за якими мірилом успіху стають якість фільму, касові збори, фестивальні нагороди. Одна з причин того, що кінофахівець рухається хибним шляхом, - неправильне розуміння сучасного кінопроцесу. Нині у світі знімають здебільшого копродукцію: скажімо, «Мелан­холію» Ларса фон Трієра створено за сприяння 12 країн. Однак данці через це не зреклися свого режисера, як це зробили українці стосовно Сергія Лозниці. 

А відсутність у наших кінотеатрах обладнання DCP (Digital Cinema Package) - не перепона для демонстрації українських чи інших фільмів; DCP - лише додаткова можливість, коли картини можна демонструвати і з кіноплівки, і з цього обладнання.

 

* * *

 

Стрічку «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» знято сучасною цифровою кінокамерою. Монтаж і обробку відзнятого матеріалу здійснено з допомогою комп'ютерної техніки з додаванням спецефектів і 3D графіки. Завершений фільм переведено на кіноплівку для показу в кінотеатрах (виготовили й кілька копій у DCP форматі - для залів, де послуговуються цифровими кінопроекторами).

Що ж «усередині»? 

Риси, властиві українському поетичному кіно, Михайло Іллєнко (байдуже - свідомо чи несвідомо) в картину заклав. «Закордонні» гори, гарно зняті (оператор - Олександр Кришталович) українські краєвиди, лелеки, дресировані вовки, лірично-медитаційна музика Володимира Гронського, епізоди з великими планами виконавців ролей Івана (Дмитро Лінартович) та його коханої Любові (Ольга Гришина). 

А тим часом самого кохання авторка цих рядків у фільмі не знайшла... Повагу, турботу - так, а кохання - на жаль, ні... 

І актори нібито зіграли добре (зокрема Віталій Лінецький з Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра, втіливши образ земляка Івана - Степана Шуліки, начальника особливого відділу і водночас - третього зайвого в любовному трикутнику, вигідно вирізнився на тлі молодих виконавців). І музику постановник підклав доречну. А віри отим «закоханим» не ймеш та й годі. 

«ТойХтоПройшовКрізьВогонь» - оповідь радше про те, як кардинально війна змінює людські долі. Не чесноти і вади людей, а їхні шляхи-дороги. 

Головний герой навіть навчає одного з індіанців: мовляв, однієї миті усвідомлюєш - усе, що було раніше, і було щастям... Перетнувши таку специфічну «межу», людина решту життя здатна бути по-справжньому щасливою. Стрічка гідна того, щоби розглядати її врівень із «Цитаделлю» М.Михалкова та «Катинню» А.Вайди. Хоча ні масштабних батальних сцен, ні амбіційних режисерських прагнень немає. 

У всіх трьох фільмах головне - між рядками. Між кадрами - делікатність авторів-режисерів. Позаяк на делікатність у житті натрапляєш зрідка. А на українських мистецьких теренах - і поготів. Її в нас узагалі мало хто має за цінність. 

І ще один аргумент «на користь війни». На початку картини Іванів батько (Микола Боклан) розповідає своєму маленькому синові, що його дід (Іванів прадід) був козаком-характерником, а наприкінці - вже дорослий Іван вождеві індіанців пояснює, що характерником був і батько... Теперішній молодий глядач, так само, як і той індіанець, мало що втямить, почувши слово «характерник»: чіткого його тлумачення у фільмі не почуємо. І мало кому спаде на думку, що голлівудські технології, з допомогою яких герої силою думки-погляду зупиняють кулі в польоті, - то, по суті, тільки відтворення навичок характерників. 

Чи є таке «приховане» просвітництво найліпшим способом розворушити масового глядача? Можливо. 

На виробництво стрічки витрачено близько 16 млн. грн. (десять надала держава, решта - гроші продюсера та залучені кошти). Яку «касу» принесе прокат? Говорити зарано. Та й чи саме «каса» є критерієм успіху? 

Гадаю, для «ТогоХтоПройшовКрізьВогонь» важливішим ста-

ло б визнання, хоч як це дивно, російських глядачів. Організувавши прокат у Росії «суто українського кінопродукту» (у фільмі російська мова лунає набагато частіше за українську - і це його, на диво, органічно прикрашає), продюсер і творча група заяви-

ли б про себе як про «дорослих» кіногравців (у сенсі - відповідальних кіновиробників). 

У фільмі знялися Олег Примогенов, брати Дмитро і Віталій Капранови (родзинка акторського ансамблю), Олександр Ігнатуша, Олексій Колесник (за його словами, Михайло Іллєнко - режисер тихий і талановитий), Олег Цьона (один з провідних акторів Львівського театру ім. Леся Курбаса), ветеран українського кіно Микола Олійник, Олег Драч (вочевидь, той, хто його запросив, пам'ятає, що актор певний час мешкав у США: Олегів персонаж розмовляє виключно англійською), донька режисера Іванна Іллєнко, Тарас Денисенко (виконавець головної ролі у стрічці М.Іллєнка «Фучжоу» (1993). 

«Романтичною баладою» свою стрічку вважає сам режисер, пригодницькою мелодрамою - «Інсайтмедіа продюсерський центр». Тоді як маємо, по суті, байопік - дещо пафосну екранізацію життя Івана Даценка, щедро «ароматизовану» українськими народними піснями та згадками про борщ.

Як узагалі виникла ідея фільму?

 

- «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» Служба кінематографії почала розробляти ще 2006 року. На історію, нині показану в повнометражному фільмі, натрапили кіномитці, які хотіли відтворити її в документальному форматі. Служба кінематографії включила наданий сценарій до плану виробництва. А згодом і я з колегами, і творча група, усвідомлюючи непересічність особистості Івана Даценка, дійшли висновку, що втілення в життя цієї історії потребує іншого підходу. Так у 2006-му я звернулася до Михайла Іллєнка з проханням попрацювати як постановник художнього фільму. Чому до Михайла Герасимовича? Він - один з небагатьох режисерів, які відчувають матеріал на рівні автентики і спроможні пояснити його загалові.

«ТойХтоПройшовКрізьВогонь» - фактично перший фільм часів незалежності, який справді формує національного героя. У стрічці його показано у всезагальному контексті: соціальному, моральному, ціннісному, родинному; розкрито, хто заклав у цій людині стійкість, міць, здатність виборювати самототожність незалежно від обставин. 

Творча наснага багато важить для кожного режисера. Тож

уявіть, що відбувалося з митцем, коли він, почавши її реалізовувати, раптом змушений був призупиняти роботу? Чимала кількість «призупинень», звісно, певним чином позначилася на стрічці.

- Чи на часі тема? Багато залежить від виконання. Виконання ж фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» - на рівні. Втім, про шедевр не йдеться. Скажімо, «Фучжоу» (з нею перегукується нова робота Іллєнка), на мій погляд, - картина цікавіша й сильніша. Проте глядацький потенціал у «ТогоХто­ПройшовКрізьВогонь» - вищий. Фільм узагалі зроблено так, щоб він зацікавив якомога більше глядачів. У ньому простежуються доволі чіткі культурні коди і мотив «жди меня» (жінка, попри все, не вірить жодному доказу смерті свого чоловіка). Вмикаючи пам'ять масового глядача, стрічка ніби долучає його до певної традиції. Фільм не зазіхає на ту чи іншу мистецьку новизну, його мета - максимально широке поле контакту масового глядача з культурною пам'яттю. За правильної стратегії ця картина матиме прокатний успіх. 

Ми, на відміну від Росії, маємо одну рису, яку тривалий час вважали вадою: 30-відсоткова квота національної кінопродукції. Це та підстава, яка повинна допомогти переконати кінотеатральну мережу включити фільм до плану показів.

- За інформацією сайтів, які висвітлюють кіножиття в Україні, тільки у двох столичних кінотеатрах «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» ітиме «повним екраном» (себто не поодинокими сеансами впродовж дня). Як же його переглянуть ті, чий робочий день закінчується о 18-й? Утім, можливо, продюсер стрічки саме такий «обсяг» глядачів і запланував? Вочевидь, про маркетингову роботу годі й казати. Мабуть, головним завданням творці вважали завершити кіновиробництво? Питання ж про те, «як» дійде фільм до кінотеатрів (власне до глядача), мало кого обходило. 

Поза тим, маю сказати, що ця картина справді товар. Її можна продати, інша річ - як це зробити. Адже подією стає тільки стрічка, яку дивляться (повідом­лень у ЗМІ про вихід фільму у прокат для цього замало). Моє особисте враження від перегляду? Забагато «індійського» і замало «Кустуріци». Такій абсурдній і водночас зі щасливим фіналом історії про героя-українця бракує гумору. Так, променистого веселого настрою, якого просить душа (українська нація вміє бути іронічною). 

А тепер про те, як український продюсер співпрацює з прокатником... Він тихесенько віддав картину компанії B&H film distribution. А їй справді, крім американського кіно, яке вона актуалізує (зазначимо - кваліфіковано й вельми активно), потрібні й інші фільми. Тож чому не взяти український? І що в підсумку? У столичному «Кінопалаці» - головному київському кінотеатрі цієї компанії - фільм показують аж на одному некасовому сеансі! Це доказ того, що компанія не вірить у це кіно. І не збирається гарувати заради того, щоб його побачив глядач. 

Перш ніж відповісти, чому ми не прокатуємо «ТогоХтоПройшовКрізьВогонь», дещо поясню. «Жовтень» - це два зали з кіноплівковою технікою і три - з технікою для відеопоказів. Модного нині DCP обладнання, яке коштує понад 100 тисяч євро, ми не маємо: по-перше, воно для нас, не приховуватиму, дорогувате; по-друге, як наважитися його придбати, коли нас увесь час намагаються виселити? Техніка для відеопоказів, якою послуговується наш кінотеатр, репрезентує певний проміжний рівень технічної якості (працюємо і з медіафайлами HD, і з DVD носіями). Ми вирішили її задіяти, оскільки в Європі таке обладнання вважають цілком прийнятним, а «Жовтень» - член міжнародної асоціації кінотеатрів «Європа-Сінема».

В одній із соціальних мереж я виклала листування з продюсером та його командою, де зазначила: «Українські кінематографісти скаржаться: мовляв, у кінотеатрах немає українського кіно (навіть тоді, коли воно там є)». Компанія-дистриб'ютор: «Студія-правовласник не має можливості надати вам фільм у потрібному вам форматі». Студія - виробник носія фільму: «Ми зробити можемо, проте продюсер нам не замовляє». Продюсер: «Ми розуміємо, що у вашому кінотеатрі чимало публіки, яка хоче переглянути наш фільм, і що у вас він збере вагому, як для українського кіно, касу. Носій ми вам неодмінно надамо». Це листування, датоване 16 січня 2012 року. А потім - «наша пісня гарна й нова, починаймо її...»: одні - ні, інші - «можемо, але»... 

Настало 19 січня, день офіційної прем'єри, а ми ні медіафайла HD, ні DVD носія так і не отримали.

Пізніше продюсер Філіппов запропонував організувати один-два сеанси на кіноплівці. Ми радо погодилися. Тож 28 та 29 січня в залі «Гегемон» (400 місць) і ми показуємо фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь».

 

- Фільм є глядацьким мейнстримом. Він - взірець, на який орієнтуватимуться послідовники. Хороший сюжет, якісна акторська гра, доступна режисерська мова - ось те, що втримує глядача біля екрана і робить стрічку подією в житті пересічного шанувальника кіно. Водночас картина стала серйозним виходом за межі традиційного, сказати б учнівського, «самовисловлення-самовиверження», яке останніми роками захопило українське кіно. І через це «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» - фільм знаковий. Та й для Михайла Герасимовича той факт, що він перетнув Атлантичний океан, - знаковий. Герой фільму «Фучжоу» теж його перетнув. Іван Додока на океанських просторах не бував, однак здолав таку саму відстань, потрапивши в Канаду. А режисер під час зйомок і сам втілив у життя мрію, яку раніше здійснювали його герої. Містичний нюанс... До речі, індіанські містичні практики близькі до українських (майже тотожні технології).

Приємно здивований тим, що в Україні вдалося знайти індіанців! До того ж толока, в якій вони беруть участь, у стрічці - справжня гуртова праця, а не декоративна частина кіновиробництва. І мали ті індіанці в нашому побуті вельми органічний вигляд. 

А ще ми, непрофесіонали в царині кіно, не в змозі оцінити майстерність, завдяки якій у фільмі приховано «шви»: адже після дворічної перерви актори мали працювати в кадрі так, ніби її взагалі не було. Віддамо належне професіоналізму групи. 

Ми з Віталієм не раз переглядали допрем'єрні варіанти. І те, що побачили глядачі під час Київського кінофестивалю, було тільки ескізом монтажу. На пре­м'єрі в кінотеатрі ми зауважили, що різниця - як між ескізом і довершеним полотном. «Дошліфування» прекрасне! 

Якою буде прокатна доля картини? Гадаю, така сама, як української книжки на книжковому ринку. Стрічка шукатиме екрани, а вони, як відомо, зайняті імпортними фільмами. До того ж дистриб'ютори завантажують екрани на рік наперед. Тішить, що картину переглянули власники українських кіномереж. Та, як на мене, десять копій - замало. За такої кількості прокат в Україні буде довготривалим (три чи більше місяців - залежить від продюсера). 

- З Іллєнками я познайомився позаминулого року. Тоді в березні зателефонував Юрій Герасимович і повідомив, що хоче зняти фільм «Холодний Яр»... А в грудні 2011-го я запросив уже Михайла Іллєнка на святкування 125-річчя отамана Зеленого, а він мене у відповідь - на прем'єру «ТогоХтоПройшов­КрізьВогонь». Розумію, як протягом п'яти років людина може працювати, а як вона може стільки років очікувати - не уявляю.

У кінотеатрі я кілька разів ледь стримував сльози. А під час сцени, де Іван навчає індіанців українських пісень, мені стало лячно: було щось карнавально-лицедійно-скомороське в тому епізоді, і я острахнувся: невже зараз доведеться з'їсти ложку дьогтю?! Спершу все виглядало природно, а потім, коли залунала музика (як я зрозумів, у виконанні гурту «ДахаБраха»), з'явилася небезпека переростання того навчання в лицедійство. Проте сповзання в гротеск, на щастя, не сталося. 

* * *

Сам режисер каже, що воліє називати свою роботу «справедливим» кіно, бо нині вміють знімати тільки про тих, у кого нічого не вийшло, а про таких, як Додока... 

Насамкінець - про сумне. Ні, не у фільмі (його фінал - оптимістичний: індіанці допомагають українцеві закласти новий дім), а в нас - тих, хто переглядає стрічки, і тих, хто з їхньою допомогою намагається з нами спілкуватися. Як влучно зазначив колега: «Нині маємо ситуацію тотальної присутності минулого...».

* * *

У лютому зі стрічкою Михайла Іллєнка «зустрінуться» глядачі Донецька, Житомира, Кіровограда, Львова, Одеси. Трохи згодом - Тернополя, Дніпро­петровська, Вінниці, Запоріжжя. 

У Полтаві ж компанія B&H film distribution (яка опікується прокатом фільму) життєпис україномовного вождя індіанців Героя Радянського Союзу Івана Даценка (у фільмі - Івана Додоки), який народився 1918 року поблизу Диканьки, покаже 26 січня-2 лютого (впродовж лише одного, а не трьох тижнів, як у більшості згаданих міст).