Львівське видання «Експрес» 6 жовтня розпочало серію публікацій про Андрія Слюсарчука — 40-річного професора-нейрохірурга, доктора медичних наук, двічі рекордсмена «Книги рекордів України», який став відомим завдяки своїм феноменальним здібностям. Упродовж кількох років про нього писали, без перебільшення, майже всі засоби масової інформації — як про талановиту людину, котра в дев’ять (!) років закінчила школу, здобула блискучу освіту у двох медичних вишах, захистила докторську дисертацію, успішно оперує та котра, на додаток до всіх своїх чеснот і феноменальних здібностей, спромагається запам’ятовувати мільйони цифр і навіть обiгрує в шахи комп’ютерну гру «Rybka 4», чого не вдавалося жодному шахістові у світі.

Доктора Пі, а саме так ще донедавна з пошаною називали Андрія Тихоновича, визнали й на найвищому державному рівні: кілька років тому президент Ющенко видав указ про створення Інституту мозку, який мав очолювати професор нейрохiрургiї Андрiй Слюсарчук. Прихильним до нього був і Віктор Янукович, бо заохотив цього року працю професора державною премією в галузі освіти, грошова складова якої — 150 тисяч гривень.

А наприкінці жовтня проти Слюсарчука порушили кримінальну справу, причому відразу за двома статтями КК України — 358 («Підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів) і 190 («Шахрайство»). Доклали рук до затримання Слюсарчука журналісти «Експресу», котрі стверджують, що професор — фальшивий, бо не має жодної медичної освіти, а всі його медичні дипломи — підробка, отож він не мав права вдаватися до медичної практики. Газетярі намагаються довести у своїх публікаціях, що наслідок праці псевдопрофесора — трагічний, бо йдеться не лише про каліцтво десятків людей, а й про кілька летальних випадків, у тому числі дітей. Журналісти наполягають також на тому, що Слюсарчук мав дуже впливових покровителів, котрі всіляко спряли його незаконній діяльності.

Про все це — в розмові з редактором вiддiлу розслiдувань «Експресу», автором публікацій про начебто професора Андрія Слюсарчука — Світланою МАРТИНЕЦЬ.

— Як вийшли саме на Слюсарчука, адже людей з фальшивими дипломами, в тому числі лікарів, в Україні — хоч греблю гати?

— До речі, саме в ході розслідування зі Слюсарчуком ми виявили досить багато лікарів та чиновників, які мають фальшиві дипломи. «Експрес» згодом писатиме про це. Щодо Слюсарчука, то розслідування взагалі не мало бути. Приводом для зустрічі з професором стало його інтерв’ю в одному з видань, де Андрій нарікав, що його у нас не цінують в Україні, що він нікому не потрібен, тому покине Україну. Отак я й отримала завдання від головного редактора «Експресу» Ігоря Починка — ми хотіли підтримати видатну особистість. І я вважала, що маю велику честь поговорити з ним. Скажу відверто: не хотіла йти на це інтерв’ю, бо не дуже розуміюся на медичній тематиці. Наполіг редактор. Вийшла на контакт зі Слюсарчуком ще у травні. Він спочатку погодився на розмову, а потім почав з дня на день її відкладати. І так тривало аж до осені. Я навіть уже думала про те, що наша зустріч взагалі не відбудеться. Аж тут до редакції зателефонував екс-нардеп (колишній львів’янин. — Т. К.), якого ми дуже поважаємо, і попросив морально підтримати Слюсарчука, мовляв, це дуже хороша людина. Ми пояснили екс-нардепові, що вже кілька місяців намагаємося зустрітися зі Слюсарчуком, але марно, бо, як пояснює його помічник, професор весь час «на операції». У відповідь почули: «Я вам допоможу». І зустріч таки відбулася.

— Ми спілкувалися кілька годин. Я включила диктофон і розпитувала про речі, котрі не стосуються роботи, зокрема — про віру. І побачила, що інтерв’ю не вдасться зробити, бо Слюсарчук говорив надто загально. Наприклад, не називав клінік, де оперував. Те саме стосувалося біографії. Не міг згадати навіть школи, де вчився. Сказав тільки, що закінчив навчання дев’ятирічним. Те саме стосувалося й загиблих батьків-медиків — жодної конкретики. Зрештою, мене це почало дратувати. Під час розмови він не раз говорив, що сам мені напише інтерв’ю: «Я завжди так роблю». До речі, спілкуючись зі Слюсарчуком, я жодного разу не назвала його професором — зверталася «Андрію, Андрійку».

— Бо побачила у його поведінці чітку модель поведінки дитини-сироти, яка виросла в інтернаті. Я багато працюю з дітьми, котрі виховувалися в інтернатах, і знаю, як вони поводяться... Мені здається, Слюсарчук застряг на тому етапі. І ще: він говорив, що про нього ніхто ніколи не написав правди і не напише. Почула навіть фрази «Я в пастці», «Я загнаний звір». Не стрималася: «Ви, публічна людина, щось приховуєте? Воно ж все одно колись вилізе». А у відповідь: «Я знищив усі сліди. Нічого нема. Ніхто не знайде!». Ми навіть жартома уклали парі, що я знайду. На що знову ж таки почула: «В Україні нічого немає. Ви що, в Росії шукатимете?» Більше того: коли ми йшли вулицею, побачила, що він боїться людей. Але при тому зауважила, що він хоче багато чого мені показати, і зрозуміла, що жоден із журналістів з ним так не говорив. Він назвав мені прізвище виховательки, яку дуже любив, і за це прізвище я згодом зачепилася. Назвав мені й імена чотирьох дітей, з котрими був у дитячому садку. Більше того, пообіцяв прийти до редакції, аби продемонструвати, що вміє. Через кілька днів рано-вранці зателефонував: «Чекаю вас у «Політехніці». — «Для чого?» — «Експерименти показуватиму». — «Ми ж домовлялися на певний день в редакції! Я запрошу журналістів, залучимо для чистоти експерименту камери...» — «Я забув про нашу домовленість...». До речі, так само забув Слюсарчук і про обіцянку написати інтерв’ю (не кинув мені на електронну адресу), не прийшов і того дня, на який була домовленість, у редакцію, аби продемонструвати перед камерами і журналістами свої непересічні здібності. Не відповідав і на телефонні дзвінки — замість Слюсарчука традиційно відповідав його помічник, він же — водій, він же — анестезіолог, він же — молодший науковий співробітник Сашко Червоний: «Професор на операції». Де саме і коли звільниться, теж традиційно не повідомив. От тоді я з тим помічником і поговорила. І попросила назвати п’ять лікарень, де останнім часом оперував Слюсарчук. Також попросила назвати прізвища оперованих. Мотивувала свою цікавість і настирливість бажанням фахово, з коментарями лікарів та пацієнтів, опрацювати проект, про який, як була переконана, домовилася зі Слюсарчуком під час зустрічі. Помічник пообіцяв про все дізнатися. Ми ж чекали на Слюсарчука до шостої вечора. Тримали й вільною сторінку для інтерв’ю з ним. Я нервувала. Редактор заспокоював: «Мусиш зрозуміти — людина оперує». Слюсарчук зателефонував вже після восьмої вечора. Зраділа: «Нарешті професор дозрів до експерименту». А у слухавці чую: «Ти хто така? Ти хочеш мене перевірити? Як ти смієш? Твой мозок та мізки всіх журналюг будуть розбризкані по стінах. І все буде заюшено кров’ю! Ви всі не того рівня, щоб мене, професора, перевіряти». А далі — лайка. Й така, якої я давно не чула, хоча вже дев’ять років працюю в кримінальному відділі. Я й у тюрмах такого добірного мату не чула, як від професора Слюсарчука. Він кричав довго — хвилин двадцять, а потім кинув слухавку. Я ж не могла зрозуміти, чим спричинена така істерика. Тому зателефонувала до Слюсарчука знову й почула ту саму істерику. А ще він кричав, що жалітиметься Президентові. Тоді я відповіла професорові, що не хочу писати про нього, бо він негідно поводиться. А трохи згодом до мене зателефонував представник Ніни Карпачової: «Що ви зробили з професором Слюсарчуком?» Як з’ясувалося через кілька хвилин, представник Карпачової телефонував і до мого редактора, Починка, з тими ж самими запитаннями. Як, зрештою, й екс-нардеп, котрий перед тим просив зробити інтерв’ю зі Слюсарчуком, аби морально його підтримати. А вже зранку ми з редактором вирішили з’ясувати-таки, чого це Слюсарчук хоче журналістам «розбризкати мозок по стінах». От тоді я й почала переслуховувати диктофонний запис розмови зі Слюсарчуком, аби з’ясувати, на які запитання він не хотів мені відповідати.

— Я, вивчивши добре ситуацію, це зрозуміла. Він був некрасивою і нездоровою дитиною. Його не любили — ні вихователі інтернату, ні діти. І тільки від лікарів він отримував увагу і співчуття. Тож, усе робив для того, щоби хворіти — бути ближче до медперсоналу. Я знаю, про що кажу. Часто згадую слова Сотника (Леонід Сотник — викладач факультету журналістики Львівського університету. — Т.К.), який вчив нас не подавати до публікації жодної інформації, не маючи на руках відповідних документів, котрі підтверджували б певний факт. Я маю на руках усі документи, котрі дають мені право оприлюднювати результати мого розслідування.

— До головного редактора «Експресу» Ігоря Починка зателефонував вище-згаданий екс-нардеп, який повідомив, що чув, як Слюсарчук телефонував якимсь особам із проханням «заткнути Мартинець». От тоді ми почали побоюватися. Саме тоді Ігор Починок зробив заяву у всі структури про загрозу життю журналіста. Пізніше ми отримували телефонні дзвінки від людей різних посад і регалій — і з Києва, і зі Львова, які у різних формах казали вимагали припинити журналістське розслідування, пропонували й зустрітися... А от що відбувається зараз... Я з острахом йду на роботу і з острахом повертаюся додому, бо не знаю, чи дійду. Біля мого будинку багато підозрілих авто, і я вже втомилася записувати їхні номери. Мене фотографували з цих автомобілів, і не тільки мене, а й тих людей, котрі були поруч. Коли я їхала додому машиною, то бачила супровід — до самого мого будинку. Причому це робиться у цілком відкритий спосіб — від мене не приховують стеження. Кілька днів тому була якась незрозуміла ситуація з моїм мобільним — до мене ніхто не міг додзвонитися. Так само і я не могла ні до кого додзвонитися. Зв’язок був тільки із сином. Мені довелося телефонувати в СБУ, хоча не додзвонилася — ніхто не взяв слухавки. Зв’язувалася також з керівництвом УМВС у Львівській області. Не стверджую, що це допомогло, але хвилин через двадцять після цієї розмови мій телефон запрацював. Не розумію, що відбувається. Я не злочинець! Навпаки, допомагаю державі розібратися в ситуації. Якщо навіть вдасться врятувати бодай одне життя, вважаю, що робота моя має сенс.

— Прізвищами заповнений не лише мій записник. Маємо ще стос звернень. Одначе не маємо вже сил, щоб перевірити всі звернення. Ці звернення, напевно, мали би бути не в журналістів — в правоохоронців. Люди не довіряють правоохоронцям — ось у чому проблема. На сьогодні ми довели вісім фактів смертей від діяльності Слюсарчука.

— Ні. Це Західна, Центральна Україна і Крим.

— У цих клініках він офіційно не працював.

— У Київській медичній академії післядипломної освіти імені Шупика на кафедрі екс-міністра охорони здоров’я Миколи Поліщука, який розповів мені, що взяв Слюсарчука до себе по дзвінку. А найбільше Слюсарчук оперував у районних лікарнях.

— Людьми керували страх втратити роботу (бо Слюсарчук — велике цабе) і гроші. Головний чинник — гроші. Слюсарчук брав за операцію по двадцять тисяч доларів. Ділився з лікарями. І, на жаль, були такі лікарі, котрі приводили до нього пацієнтів. Точніше — клієнтів. А третій чинник — байдужість у суспільстві.

— Важко сказати... Ми виснажені, бо йдеться про 20 років злочинної діяльності Слюсарчука. Проти цієї людини на сьогодні порушено кримінальні справи про застосування підроблених документів і шахрайство. А основна справа, яка має бути порушена, — про вбивство. Тому ми не маємо права зупинятися. І працюватимемо доти, доки правоохоронні структури не повернуться до цієї справи обличчям.

— Експертиза має бути проведена у Львові.

— Ми мусимо робити прогнози, бо у справі зі Слюсарчуком задіяно всю Україну. Насамперед я вважаю, що він є осудним. Якщо Слюсарчука визнають неосудним, ми ставитимемо питання про те, кому це вигідно. Крім того, якщо Слюсарчука визнають психічно хворим, то в якій ситуації опиняться і колишній, і теперішній Президенти України? І як це сприйме світова спільнота?