Вже вп'яте видання «Детектор медіа» нагороджувала телепрограми сезону премією «Фаворит телепреси». За традицією взяв участь у обговоренні номінантів і «Журналіст України». Експертна рада збиралася у прес-центрі УНІАНу 16 вересня, а 20 вересня під час святкування 10-річчя «Детектор медіа» офіційно проголосили та нагородили переможців. Цього року з 16 номінованих програм першу п'ятірку склали проект «РесПубліка з Анною Безулик» (5 канал) ─ І місце; «Вечір з Миколою Княжицьким» (TVi) ─ ІІ місце; «Голос країни» («1+1») ─ ІІІ місце; «Гроші» («1+1») ─ ІV місце; «Україна. Точка відліку», фільм Сергія Буковського та Світлани Залоги (Film.ua,ТРК «Україна») ─ V місце.  

Експертну раду премії цього року склали представники таких українських ЗМІ та громадських організацій: «День», «Дзеркало тижня. Україна», «Журналіст України», «Известия в Украине», «Комментарии», «Комсомольська правда в Україні», LB.ua, «МедіаБізнес», MediaSat, Мarketing Мedia Review, Мedia Business Reports, «Обозреватель», «Сегодня», «Детектор медіа», «Телепростір», «Радіо Свобода», «Факты и комментарии», «Фокус», «Україна молода», «Українська правда», Інститут масової інформації.

Неабиякої фаховості обговоренню експертів, як і у попередні роки, завдав експерт від «Дзеркала тижня. Україна», завідуючий відділом культури Олег Вергеліс. Сьогодні він є гостем нашого журналу. 

Довідка: Олег Вергеліс ─ Заслужений журналіст України, лауреат Міжнародної літературної премії ім. Юрія Долгорукого, лауреат Гоголівської літературної премії, заснованої Спілкою письменників України, член Національної спілки театральних діячів України, Член Національної спілки Союзу журналістів України. Викладав зарубіжну літературу та драматургію в Національному педагогічному університеті ім. М. Драгоманова. З кінця 90-х активно друкується у вітчизняній та зарубіжній пресі, зокрема як театрознавець. Працював редактором відділу культури в газеті «Киевские Ведомости». З 2005 року завідує відділом культури в тижневику «Дзеркало тижня. Україна». З 2010 року є членом Національного комітету премії ім. Т. Шевченка. Автор книг «Билет на вчерашний спектакль» і «АнтиРаневская».

    Де можна почути і побачити роботи Олега Вергеліса? Багато де. Зараз йде його майстер-клас про «культурну» журналістику (сайт видання "Детектор медіа"), вийшла його книга «АнтиРаневская». Можна читати регулярно «Дзеркало тижня. Україна» та Фейсбук, дивитися «Книгу.ua», "Гравці", відвідувати книгарні «Є» і навіть сайт «Велика Ялта». Якщо Ви чуєте культуру і відчуваєте прошарок справжнього культурного суспільства, яким би тонким він не був, Ви добре знаєте і чуєте Олега Вергеліса.  Або Ви хоч трохи його знаєте і хотіли б знати краще. А втім, один з уроків Олега Вергеліса, який я маю, написавши з ним інтерв'ю: менше слів, Наталю, менше слів...  

─ Пане Олеже, що скажете з приводу роботи, підходів експертів і всієї церемонії висування-нагородження «Фаворита-2011»?

─ Скажу наступне... До різного роду премій, церемоній, а також конкурсів, фестивалів (у тому вигляді, у якому вони у нас існують) я ставлюсь скоріше як до гри. Яка у різних випадках передбачає і різні правила такої гри... Одні грають - на гроші, вибиваючи собі певні бюджети під фестивалі й конкурси, які часто нікому не потрібні. Інші грають - на амбіції, аби пропіарити власних дружин, близьких родичів чи самого себе напередодні передвиборної кампанії... Ви розумієте, про що я кажу (сподіваюсь). У випадку з «Фаворитом телепреси» ─ дещо інші правила гри. Це суто альтруїстичний порив медійників, людей, які працюють у різних ЗМІ... І які, на щастя, сьогодні ще можуть відокремити телевізійну халтуру від рідкісних цікавих телепроектів. Ініціатор цієї справи - чудовий професіонал Наталія Львівна Лігачова, з якою я знайомий ще з часів спільної роботи у газеті «Київські відомості» (вона тоді прекрасно писала про проблеми кіно, проблеми медіа). І от саме зараз, коли у творчий світ помітно проникають метастази корупції, така «гра» представників преси у свого «Фаворита» ─ досить доречна. У цій грі немає ніяких спонсорів. Абсолютно відсутні всілякі політичні чи корпоративні замовлення. Просто представники провідних медіа України називають, обґрунтовуючи свій вибір, кращих ... А вже потім - традиційний арифметичний підхід. За кого більше проголосували? У цьому році я щиро хотів би привітати Миколи Княжицького - його проект на TVI передбачає розмову чесну, доволі емоційну (хоча частіше треба запрошувати до студії не тільки опозиціонерів, а й представників влади!). 

─ Дозвольте хоч кілька хвилин не економити на словах, Олеже, адже поринаючи в бесіду з Вами, неможливо не мріяти злетіти у вільне самотнє небо, де не так багато народу, але немає там і отих викривлених дзеркал «с ряжеными пошляками и гримасничающими скоморохами», немає «мартышек» і «радиодурдома», ─ я цитую Вас. То ж можна трохи відступити від так званих нагальних питань журналістики, адже все нагальне як псевдонагальне набридло, так набридло, у сучасному виконанні нагальності й лицемірному мереживі словес... Хай буде трохи музики. Увімкнемо її у думках голосніше, га? Моцарт, Верді, Філіпп Гласс, - між давнім європейським барокко та сучасним американським мінімалізмом... Це Ваш «звуковий» автопортрет, так? Принаймні за таких уподобань Ви позиціонуєте себе у Фейсбуці.

─ У Фейсбуці я згадав тих композиторів, які в першу мить спали на думку... Музику кожного із згаданих вами я дійсно люблю. Та і як це можна не любити? Класика... І сучасність - адже Гласс активно працює сьогодні (хто чув його композиції, або ж хоча б саундтрек до фільму «Години», той на завше закохався у примхливі і тривожні мелодії цього сучасного генія). А от якимось чином сформувати свій власний «звуковий портрет», очевидно, одночасно і складно, і просто... У такому портреті, звісно, будуть мелодії українських народних пісень, на яких я виріс на Київщині. І з дитинства у домі звучали грамплатівки фірми «Мелодія» ─ хор Верьовки, Черкаський народний хор, записи Паторжинського, Гнатюка... В той же час, як можна було заткнути вуха, коли соціум був наповнений прекрасними мелодійними композиціями і українських, і російських авторів. Мої шкільні роки - це суцільний саундтрек з Івасюка, Поклада, Макаревича, Паулса, ранніх Пугачової і Ротару (тоді, коли творчість для них була понад усе, а про комерцію взагалі ніхто не думав). Сьогодні я слухаю (і дивлюсь) канал «Меццо». Так само як і деякі уцілілі адекватні люди... Колекція аудіозаписів - дуже велика. Нещодавно мене порадував один знайомий (він бізнесмен) з Чернівців, який самотужки, на власний кошт, видає і пропагує записи - Сильвестрова, Моцарта, Сальєрі, того ж таки Івасюка... Це чудова людина і у мене перед нею великий гріх - оскільки ніяк не можу підготувати про нього достойний матеріал! Адже хто сьогодні із людей бізнесу опікується саме такою музикою? Ніхто... Меншою мірою знаходиш «штрихи» до власного «аудіопортрету» ─ у нашій Національній опері... Коли приходиш туди, обов'язково маєш провести над собою процес «абстрагування»: слухаєш лише велику музику, а спостерігати за сценічним дійством - дуже часто необов'язково... Настільки воно сумнівне, допотопне, хуторянське. Таке враження, що люди, які видають себе за режисерів у цьому театрі, живуть на хуторі Диканька, де немає ні каналу «Меццо», ні мережі Інтернет, куди не доходять кращі новітні зразки сучасного підходу до постановки класичних опер (при цьому не обов'язково їх нівечити, важливо додати в них сучасне свіже дихання)...

─ До речі, Київська Мала опера так і не відбулася, ідея пішла у світ інший разом із великою Євгенією Мірошниченко?

─ На превеликий жаль, так. Навколо цього приміщення лютують різні інтереси. Немає лідера, який протистояв би їм.

─ Бачите, як низьке життя безпардонно уривається в нас, керує висотами й бере їх штурмом, хіба ні? А у Вашому житті воно у якій мірі керує? Пам'ятаєте, улюблена Вами Марина Цвєтаєва: «Говорят, что тягою к пропасти измеряют уровень гор...» Чи проходите Ви як культурний діяч, як письменник так звані соціальні верхи та низи - усвідомлено?

─ Що Ви маєте на увазі?

─ Ну, наприклад, ─ чи "буваєте" там, де Вас фігурально нема? Чи знаєте життя бомжів і чи спілкуєтеся з фінансовими велетнями на кшталт мешканців Одинцівського району Підмосков'я та Конча Заспи? Як далеко у глибинку України Ви мандрували від Києва? Не почуваєте себе відірваним від так званого народного життя елітарієм?

─ Одне можу сказати: у мені Ви не знайдете аніскільки упередженості, ханжества, зверхності у ставленні до людей. Багато що вирішує доля. Ми завжди знаходимо  справжнє і в колгоспі, і на фермі. Провінція ─ це ресурс нашої культури, ресурс життя. Всі соки та підживлення ─ звідти. Ось днями їду до Франківська, то відчуваю себе піднесено. Те ж саме, коли їду до Львова чи Одеси. Шаную двірників, адже вони наводять чистоту. А до тих, хто хамить, ставлюся з презирством.    

─ Нещодавно Ви заявили у своєму майстер-класі (відео на «Телекритиці»), що культурна журналістика - це те, чого нема. Чи майже нема...

- Ви можете мені заперечити? Ви можете назвати хоча б десять рейтингових і популярних видань, де рубрика «Культура» відповідає суті цього слова - культура?.. Під рубрикою «Культура» пишуть про спідниці, носки і нижню білизну перевертнів від шоу-бізнесу. Під рубрикою «Культура» намагаються порахувати кількість грошей, які виділяються на ті чи інші проекти, але нікого не цікавить остаточний художній результат. Під рубрикою «Культура» нас регулярно тримають у курсі справ людей, які ні прямого, ні опосередкованого відношення до культури не мають взагалі! В Україні лишилось лише декілька друкованих видань і з великою натяжкою сайтів, де про культуру намагаються говорити - серйозно. Серед таких видань - «Дзеркало тижня. Україна», «День», іноді - «Комерсант. Україна». Є своя аудиторія у видання «Український тиждень», де подаються гострі публіцистичні і політичні тексти - з виходом на культурну проблематику. Може, я когось забув? Дуже прикро, що у трагічній стагнації опинився видавничий комплекс Міністерства культури, який мав би активніше популяризувати свої власні профільні видання - про театр, про музику, про народне мистецтво. Це видавництво майже рік знаходилось - над прірвою... Доля його була невідома! Зараз, кажуть, ніби щось зрушило з місця, але віри у великий успіх їх справ - у мене нема. Чому? Тому що мені нецікаво читати у цих виданнях думки студентів, дилетантів, або ж графоманів, які навіть у радянські часи не мали власної думки. 

─ Чи не рятують ситуацію товсті журнали?

─ Наприклад?

─ «Шо», «Сучасність», «Хрещатик», «Березіль» тощо...

─ Вони існують де-факто. Але їх наклади мізерні. Вони як речі в собі. Виходять і самі собі радіють. Але добре, що вони залишаються. У «Шо» є спонсор, і це дуже добре. Ось і про передачу «Книга.ua» Ви говорили, у неї теж рейтинги низькі.

─ Про «Книгу.ua» особлива розмова. Тут, на мою думку, ще й канал «допомагає» ─ не дають передачу у вечірньому пройм-таймі у зручний день. Що таке ─ ранок четверга, коли всі на роботі або вчаться чи сплять? Раніше це був ранній вечір суботи, теж не дуже. 

─ І взагалі мені здається, вони роблять цю передачу тільки згідно з форматом і програмною концепцією каналу, не від великого бажання ─ роблять та й роблять.

─ Є ще зовнішні джерела культурних розділів: російський канал «Культура», український канал «Культура», відповідні розділи в «Новій газеті», у «Снобі», сайти «Буквоїд», а ще численні російські сайти на кшталт таких, як «Часкор», «Молоко».

─ ВДТРК «Культура» для українського глядача недоступний, тільки з супутника, то ж зайве про нього говорити.

─ «Ностальгія»...

─ Так, телеканал з нотою суму. І крізь шукаєш професіоналізм.

─ Але ж Володимир Глазунов! А ще Тетяна Толстая та Авдотья Смирнова з передачею «Школа лихослів'я» на "НТВ-Мир", Віктор Топаллер на RTVi, ми бачимо їх у нашому телепросторі.

─ Краще говоритимемо про українські реалії.

─ Так. То яка культура нашого сучасного українського життя?

─ Адресу такої «культури» я навіть можу точно вказати... Це Хрещатик. На розі вулиці Богдана Хмельницького... Де згуртувались дві антагоністичні групи.

─ На перетині шляху з ресторану «Козацька втіха» та Хрещатика...

─ Які - повсякчас - перекрикують одна одну... Яким чином? За допомогою легендарних українських пісень! На всю міць вмикаються їх «грамофони» і «мегафони» - лунають загрозливі політичні лозунги - і все це ніби покривається ковдрою з чудових українських пісень, які виглядають ніби-то заручниками у цьому безсоромному балаганному «шапіто»... От такий - узагальнюючий - образ культури нашого сучасного українського життя. 

─ А Ви з життям ніяк не залицяєтеся? З політиками, грошима, власним іміджем?

─ Абсолютно. Мені навіть незрозуміле таке запитання. Як я можу залицятися?

─ Але ж треба з чогось жити. Ось Ви їздили до Франківська, завтра поїдете, наприклад, до Львова. І, як Ви казали під час майстер-класу, принаймні 50 грн. щоразу витрачаєте, йдучи на прем'єрну виставу.

─ Та це невеликі гроші. Що, я не можу дозволити собі витратити тричі на місяць по 50 грн. на квиток? А щодо поїздок, бувають же й відрядження, я ж офіційно працюю у серйозному виданні. Мені цілком вистачає на культурне та професійне життя. Є театри, де у нас глибока взаємоповага, ─ Театр ім. І. Франка, Театр на Лівому березі, Театр кіноактора, ─ це теж поліпшує справу. Є й театри, до яких я ставлюся критично. З ними чесніше тримати дистанцію, не вдаватися до конфліктів, бути на відстані двох витягнутих рук.

─ Ваша правда, навіть не тільки стосовно театрів. Добре, не дратуватиму більше дурненькими запитаннячками ─ мовляв, як живеться людині, суцільно зайнятій культурою, та ще й у якості журналіста, знавця культури, а не міністра? ─ повернемося до головної теми культурного простору країни, заради якої й городимо город, працюючи у вітчизняній журналістиці, за Вашими словами, як Дон Кіхоти. Які твори літературні, музичні, театральні, у галузі кіно тощо Ви б назвали значними явищами культури ─ просто зараз?

─ Якщо у вигляді бліц-відповіді... То серед літературних уподобань - Марія Матіос. Мені меншою мірою подобається те, що вона сьогодні більше діє як публіцист, оскільки її нива - не розорана... А це нива - Стефаника. Тої літератури, яка - кровоточить... І чесно, художньо, переконливо говорить про Україну - без прикрас. З великою біллю і любов'ю. Музичний напрям... Ви знаєте, коли остогидне сучасна естрада або обурює рутина у опері, то завше є вихід... Наприклад, блискучі записи Квітки Цісик. Або ж хрестоматійні записи Євгенії Семенівни Мірошниченко, з якою мені випало велике щастя товаришувати в останні роки її життя. Українське кіно? Сьогодні воно створюється у копродукції... І українського там часто - не так багато (частіше на рівні продюсерів або ж знімальних територій). Тим не менш, високо оцінюю і дві останні кінороботи, які частково створювались і в Україні, - «Щастя моє» Сергія Лозниці і «Мелодія для шарманки» Кіри Муратової. Це складне авторське кіно. Воно не обов'язкове для широких мас (для таких мас у нас знімають кримінальні серіали, кримінальні у сенсі якості). Але ці роботи ніби дві якісні зарубки у сумній історії нашого сучасного кінематографа, дві світлини посеред темряви.

─ З ким із товаришів по цеху ─ теоретиками театру, кіно, діячами мистецтва ─ Ви особливо тісно співпрацюєте, стежите за їх працями, хто найближчий Вам як фахівець? З України, Росії...

─ Це передусім Центр Леся Курбаса, Неля Миколаївна Корнієнко ─ вона його створила, прекрасний філософ і мистецтвознавець. Це також заступник директора Театра ім. І. Франка Валерій Михайлович Гайдабура, мій гуру, якщо говорити про внутрішній світ. Це і завліт Театру ім. І. Франка Наталія Анатоліївна Пономаренко ─ вона працює в театрі багато років, знає його. Цього року театральний світ зазнав великої втрати: не стало Віталія Яковича Вульфа. Ми були знайомі з 1997 року, я вважав його своїм заочним вчителем, якщо можна так сказати. Ми телефонували одне одному щосвята, для мене Москва починалася з нього, він сам був немов персонажем театру. Здавалося: є ця людина ─ є справедливість у театрі. Також схиляюся перед Галиною Борисівною Волчек, головним режисером «Соврємєнніка».

─ Ви так захоплено говорите про театр, що на якийсь час хочеться кинути всі журналістські справи й бігти назад до театру, як колись у 80-і та 90-і у московські роки навчання, по три-чотири вистави на тиждень... А є в нас справжня журналістика? 

─ Якби її не було, то про що б ми зараз говорили?

─ Та яка вона, українська журналістика-2011?

─ Строката, як ковдра у сільській хаті, на старому ліжкові, з багатьма латками, різнокольоровими нитками... Є журналістика - актуальна, її представляють оперативники з деяких відомих Інтернет-порталів (таких, як «Українська правда»). Це такі собі бійці видимого і невидимого фронтів, володарі «таємної» інформації. Сергій Лещенко, Мустафа Наєм, здається, зірки у цьому напрямі... Звісно, є серйозна політична і соціальна аналітика, яку презентують мої колеги з «Дзеркала тижня. Україна», люди, з якими вважаю за честь працювати поруч - Юлія Мостова, Сергій Рахманін. Є «телевізійні голови», багатьом з яких взагалі немає ніякої віри... Є профільна критика і аналітика, тут володар сердець -  Наталія Лігачова, яка впевнено тримає штурвал свого порталу. Я би не називав «журналістикою» глобальний гламурний сегмент нашої, так званої, «жовтої преси», оскільки фахівців, як таких, там взагалі не існує... Та вони і не потрібні - для формату простеньких переказів дурниць про зірок. Копіюють один у одного нісенітниці, а от показати професійний блиск хоча б у жанрі «папараці» ─ це мало кому вдається.

─ Які трансформації української журналістики доби незалежності Ви б могли виділити?

─ Дуже проста «трансформація»... Раніш за радянської влади було соціалістичне держзамовлення, яке окремі люди виконували чесно і достойно, а інші брутально лягали під владу. У добу незалежності виникла очікувана комерційна журналістська «джинса» - якщо заплатять, то напишу навіть про дідька лисого. Сумно, що майже зникає сьогодні жанр журналістського розслідування, помирає фейлетон, всі забули жанр «творчого портрету», оскільки видавцям і хазяйнам більш важливі «інтимні портрети» різних героїв нашого часу... 

─ Ви впевнені, що уявлення про жанри української журналістики треба складати виключно по тих текстах, які бачимо в центральних періодичних виданнях? А зазирнеш у глибинку, ─ знаходиш у малих місцевих газетках такі діамантики у плані творчих портретів, хай і не знаменитостей, або отакенні фейлетони, свіженькі-свіженькі! Наче Остапи Вишні сидять зараз якомога далі від столиць і посміхаються собі хитромудро, просто на березі з вудкою або в лісі на мисливській галявині. Хіба вмориш-вб'єш гумор і талант у народі? А яких, гадаєте, викликів (авжеж модне слівце! але актуальне) українська журналістика зазнає зараз?

─ А це вже залежить часто від журналіста. Від його особистості й таланту. Від його громадянської і етичної позиції. Якщо такий «виклик» іде всупереч його совісті, але за великі гроші, то все зрозуміло... Викличуть - заплатять - пропіарить! Я би не називав це «викликом», а скоріше заразою сьогодення - піар... Який у нас постійно підмінює професію, етику. Піар-технології у ЗМІ сьогодні фактично знищують суть журналістського фаху... 

─ Так, піар-технології і спін-доктори, будь вони неладні. А яке місце телебачення у сучасному медіасвіті?

─ У мене є велика мрія, аби таке місце - постійно зменшувалось, нівелювалось. І щоб, скажімо, з першого місця ТБ скотилось на останнє. Але поки що тримається. Втім, Інтернет вже перетягує до себе аудиторію. І, можливо, сьогодні вже й не треба чекати від ТБ чогось корисного, розумного, адекватного... Зомбоящик - хтось влучно сформулював образ сучасного ТБ. Ящик, який виключно розважає, відволікає і добиває звивини у мізках підростаючого покоління.

─ Що Ви ще не любите? Просто, в житті?

─ Я не люблю беззаконня, соціальну несправедливість. Не люблю, коли переходять дорогу не зелене світло. Не люблю глютамінату натрія, не люблю Кіркорова, не люблю удаваної важності. Не люблю, коли людина з себе щось удає, але цьому не відповідає. Не люблю расизм, нетерпимість, а також комунальні чвари.

─ Щодо телебачення, все ж таки які телепрограми ─ якого плану і які саме конкретно ─ Ви полюбляєте?

─ Я - нецільова аудиторія наших каналів. Тому безглуздо орієнтувати телепродукцію на таких як я, як ви... Серед телеканалів у моїй «панелі телепередач» (завдяки одному кабельному оператору) - українські (канали) - у мене на останньому місці... Просто не хочу, аби з мене робили телепня, який навіть випадково налаштується на їх постійні шоу. Російські канали останнім часом - також у немилості... З російського ТБ зникли цікаві оповідачі, особистості. Такими раніш були - Віталій Вульф (царство йому небесне), Едвард  Радзинський (після нещодавньої трагедії він відійшов від телепроектів). А інше у них - такий  же серіальний комбікорм - як і в Україні. Тому дивлюсь «Євроньюз», канал «Fox crime» (іноді там трапляються якісні детективи), а також спеціальні канали, присвячені кіно, - як сучасному, так і ретро. 

─  Можна ще трохи про себе - про життя, про Ваші книжки, про ходіння до театру, на концерти і роботу в «Дзеркалі тижня»? Що з Ваших занять є «Вашим» природно і Вам найдорожче? Як складається Ваш день?

─ Я ж не Марлон Брандо, щоб соковито і з фльором романтизму розповідати про свій день. День складається системно. О десятій ранку я розпочинаю роботу в «Дзеркалі тижня». Ну, і так далі. Що про себе говорити?.. Я не політик, не кінозірка, аби на основі моєї життєвої колізії хтось написав сценарій... Життя - звичайне. Книжки - слава Богу все ж таки доходять до читача (дуже мене втішило те, що на форумі видавців у Львові книга «АнтиРаневська» розійшлась рекордним накладом як для такого публіцистичного видання). Театр - не просто частина роботи, а частина життя, частина внутрішнього світу. Ненавиджу театр формальний, бездарний, антрепризний, який руйнує той-таки внутрішній світ... Обожнюю театр, де на кону - свіжий режисерський погляд, тактовне ставлення до тексту, де є намагання відкрити, здавалось би, вже відомі речі на основі хрестоматійної драматургії... Дуже люблю «акторський театр», тобто той театр, де актор (звісно, талановитий) - перша скрипка, мелодія якої веде за собою і режисера, і п'єсу, і глядача... «Перших скрипок» у сучасному пострадянському театрі - лічені екземпляри. Серіальний комбікорм-бізнес нівечить акторську природу. І все-таки лишились вийнятки з цього правила і зараз... Є окремі великі актори, гра яких - і сьогодні - захоплює. І навіть виправдовує існування «явища театру» як такого... В Україні це, звісно, Ступка, Сумська (Наталія), Бенюк, Хостікоєв, Мажуга, Кадочникова, Роговцева, Лінецький, Панчук... Є і деякі молоді імена, до яких придивляюсь... У Росії це - Євген Міронов, Тетяна Дороніна, Аліса Фрейндліх, Олег Басілашвілі, Чулпан Хаматова, Марина Нейолова, Сергій Маковецький (до речі, киянин). Тобто, коли в афіші - їх імена, то у мене вже немає сумнівів, що це потрібно дивитись, навіть не зважаючи де вони грають і хто це ставив.

─ Повертаючись до барокко в музиці, барокко-настрою душі, до Вас особисто, - Вам затишно існується у цьому світі?

─ Затишно... Крім нас самих затишку - в душі - ніхто не створить.

─ Між іншим, і українське барокко - не порожнє поняття, ця риса історично притаманна менталітету киянина, українця...

─ Можливо. Я народився під Києвом. Я давно живу у Києві... Але відчуття «барокко» якось постійно затьмарюється відчуттям «абсурду» ─ хоча це дуже різні дефініції...

─ Якось зі Станіславом Белзою років сім тому Ви говорили про відчуття абсурду ще радянських часів. А зараз сам зміст абсурду для Вас той самий?

─  Не повертатимуся до поняття театру абсурду, це середина ХХ століття. Зараз абсурд має дещо інше обличчя ─ це цинізм. Він проявляється у розірваних зв'язках між суспільствами, між групами суспільства, між людьми. Як ящірка...

─ Що б Ви побажали телепродюсерам і тележурналістам стосовно нового телесезону, хоч він цього року і злився монолітом із попереднім, особливо в частині реаліті-, псевдоpolitics-, талант- та мавпо-шоу?

─ Я дуже хочу їм побажати, щоб колись, з часом, рейтинги їх програм упали до плінтуса... Щоби вони, нарешті, скупили уже всі західні розважальні формати... І потім - можливо - коли все скуплять, коли впадуть ниць рейтинги розважальних програм, тоді на українському ТБ настане чудова ера... Ніхто не буде обганяти один одного, змагаючись в проблемах - чиї ТВ-герої дурніші і крикливіші, де голосніше лаються, а де смачніше годують (маю на увазі кулінарні шоу)... Тобто я за той світлий час, коли наше ТБ покаже нарешті людину розумну... Тобто «гомо сапієнса». Людину, якою рухають не тільки інстинкти «жерти», «горлати», «злягатись» (а самі ці процеси ми і спостерігаємо на телеекрані), а процеси мислення... Звісно, я вже забагато від нашого зомбоящика хочу!

─ Ви б не хотіли зробити власну програму на ТБ? ─ з питань культури, історії, людинознавства? Адже університетські аудиторії, книгарні «Є», відео в Інтернеті ─ гадаю, досить вузькі площадки для Вас?

─ Відкрию правду. Вже пішли два пілоти на каналі «Культура» ─ програма «Гравці». Завдяки Марії Матіос і режисеру Матницькому ми створили такий полілог ─ не діалог, а саме полілог. Люди, треба сказати, дивилися з задоволенням, люди помітили ці передачі.

─ Вітаю, шановний Олеже, і щиро радію, бажаю, щоб ця благородна справа продовжилася. То, мабуть, Ви бачите просвітлення? Невипадково ж в одному з Ваших монологів (блискучих, треба сказати, монологів, це справжній культурологічний театр!) Ви говорили, що життя ─ це образи, що треба шукати образи. Ви були такий замріяний, такий щасливий, коли говорили про це, про енергетику, навіть побудова речень була якась не логічна, а ірраціональна, як навіяна з неба. То у чому просвітлення й спасіння? Ви щось вже напевно знаєте про це.

─ Авжеж. Просвітлення ─ в тому, що робимо ми з Вами. Зараз важливо говорити про добро та зло, чітко відрізняти їх, нагадувати читачам, як це робити, оскільки постійно відбувається заміна моральних орієнтирів. Треба підтримувати совість, високий смак. Добро, світлий шлях ─ у цьому наша місія і просвітлення.

─ Дякую за розмову. І якнайкращих умов для Вашої творчості! До речі, блискавична Ваша оповідь на Фейсбуці про прем'єру "Ромео та Джульєтти" в Івано-Франківську, що Ви написали  відразу по приїзді, рекомендую читачам!

Наталя Голованова, №10 «Журналіст України»