Як то ж було просто ще кілька років тому у порівнянні із тим, що діється нині! Можна було обурюватися тим, що у випуску новин на одному із провідних каналів мила телепанночка спершу чітко вимовила: «Литвин подякував депутатів за своє обрання», а через якийсь час додала, що «він працював заступником президента Академії наук», - і це обурення мало хоч якийсь сенс, якийсь резонанс поза колом людей, котрі пишуть про проблеми вітчизняних мас-медіа. Принаймні, одну телепанночку змінювала інша, яка вже хоч трохи володіла словом. Можна було після публікації у відомій газеті (не подумайте, нічого спільного з комуністами вона не мала) прочитати про «легендарну підпільну організацію «Молода гвардія» та її неймовірні звитяги - й одразу ж, обурившись, передзвонити головному редакторові, нагадавши йому, що легенда та створена була відділом пропаганди ЦК ВКП(б) плюс Олександром Фадєєвим, хоча, звісно, молодь Краснодона боролася з нацистськими окупантами, на жаль, далеко не так ефективно, як це писала газета - і це також мало сенс. Бо ж услід з'являлося інтерв'ю з професіональним істориком, який розповідав про реальні обставини підпільної діяльності на Донбасі. І таких прикладів вистачало. А що маємо зараз? Ну, перейменували журналісти (як на мене, цілком умотивовано) «Шустер LIVE» на «Шустер LIE», і що, когось це зачепило із спонсорів та менеджерів програми? Що ж стосується згаданої газети, то її взагалі вже з літа не існує, натомість деякі інші тиражні видання друкують таку квазіісторичну маячню, що у жодні ворота не лізе. Але їхнім головним редакторам так просто не зателефонуєш, а говорити із секретарками про щось змістовне - краще гороху наїстися...

Звичайно, уже тоді жупел світової фінансово-економічної кризи дуже й дуже став у пригоді «гранд-китам» медіа-простору, олігархічним кланам, які контролюють його більшу частину. Адже посилання на кризу, на нестачу коштів, на «проблеми» - чудова нагода зробити так, щоби інтелектуальні видання і телепрограми, які виробляються їхніми холдингами, якщо й не були б знищені повністю й остаточно, то опинилися б на безнадійному маргінесі суспільної уваги і політичної впливовості. З тим, щоб ніякі «справи Гонгадзе» і «журналістські маніфести» не псували життя можновладцям та скоробагатькам, а прагнення думати самостійно й одержувати для цього інформацію зі ЗМІ назавжди зникли з поля інтересів більшості споживачів медіа-продукції, не має особливого значення, україно- чи російськомовної.

Звичайно, навряд чи переважне число таких власників здатне осмислювати події на рівні «високих матерій» і робити метафізичні висновки. Ні, тут ідеться радше про «спинний мозок», про здатність інтуїтивно відчувати неабияку потенційну небезпеку від самого факту існування і поширення у суспільстві навіть не бунтівних ідей, а простої атмосфери справжньої фаховості, взірців, образно кажучи, «високих інтелектуальних технологій». Не має значення, в якій саме царині. Тоді життя тих, хто має фінансову й адміністративну владу, стає спокійнішим, якщо не просто спокійним. Бо ж малокомпетентні журналісти, готові ретранслювати передану їм інформацію з високих кабінетів незалежно від міри її достовірності, без усілякої цензури навряд чи поцікавляться і реальним станом справ у тій чи іншій царині, і тими подробицями життя своїх героїв, які не опубліковані на офіційних сайтах. А навіщо, коли є значно цікавіші речі, ніж длубання в якомусь там background'і? Коли треба заробляти гроші, а не мудрувати лукаво?

Звичайно, справа уже тоді була не тільки у господарях медіа-простору. Проблема полягала ще і в тому, що не зробиш в нинішній Україні особливих статків на газетах і журналах, розрахованих на читачів, здатних непомильно відрізнити Станіслава Єжі Леца від Станіслава Лема. Хоча б тому, що таких читачів, боюся, із кожним роком стає все менше і менше. У кращому разі - не більшає попри зусилля Києво-Могилянської та Острозької академій. І тих, кому ще цікаво прочитати «якогось давнього грека Тібулла (sic! - С.Г.) в перекладах нікому не відомого (!!! - С.Г.) Андрія Содомори» (пряма цитата з безапеляційного негативного вердикту персонажа, який устиг рік пробути головним редактором журналу, який до цього вважався одним із еталонів інтелектуальності в українській періодиці, а нині взагалі зник з обріїв). Так, читачі такого ѓатунку не надто численні (за найоптимістичнішими підрахунками, щонайбільше пару відсотків від дорослого населення країни) і це здебільшого люди, чия зарплата просто-таки смішна у порівнянні зі статками депутатів та адміністраторів, не кажучи вже про олігархів. Іншими словами, публіка, комерційно не надто приваблива вже кілька років тому, коли від неї ще щось залежало на виборах...

Сьогодні ж медіапростір виглядає ще більш проблемним (якщо говорити м'яко) чи ненормальним (якщо називати речі власними іменами). Сьогодні ЗМІ, які підтримують владу, процвітають, хай навіть і не виглядають економічно успішними, а деякі успішні проекти свідомо нищаться їхніми інвесторами, бо ж у разі, якщо інвестор виявить непокору, йому загрожує «законна» втрата активів (судова система та прокуратура сьогодні є філіалами президентської адміністрації). До розігрування «справи Ходорковського по-українськи» ще не дійшло, може, тому що олігархи України за своїми інтелектуальними та діловими якостями істотно поступаються цьому опальному російському підприємцеві. Проте так чи інакше тиск на мас-медіа сьогодні є фактом по всій країні; схоже, важелі цього будуть невдовзі вдосконалені (в тому числі й щодо доступу до ринку реклами), і більш-менш успішними економічно зможуть бути виключно ті ЗМІ, які будуть або суто розважальними, або показово лояльними. Ті ж, що матимуть своє обличчя (і свою позицію) будуть витіснятися на пси. Принаймні, їм буде вкрай складно утриматися на плаву, бо ж, варто повторити це ще раз, розумний та освічений читач/громадянин/виборець становить загрозу для чинного статус-кво.

Ось такі маємо справи. Зменшення числа читабельних професійно зроблених текстів преси та Інтернету, не кажучи вже про телепередачі, попри зусилля (іноді відчайдушні!) тих кількох «китів» інтелектуальної і відповідальної журналістики, які ще залишилися на плаву. Хтось скаже, що я перебільшую, але повторюся ще раз: схоже, жупел кризи як став кілька років тому у пригоді для чергової «зачистки» інформаційного простору України, так і зараз спрацьовує. «Зачистки» дуже хитрої - такої, що вигідна й основній масі господарів мас-медіа, і частині журналістської братії, і навіть певним персонам серед редакторату, який може розслабитись і звертати увагу тільки на якість фотографій і вмілий дизайн сторінок. Всі щасливі, крім невгамовних кількох відсотків аудиторії і не надто численної купки авторів, які чогось скандалять і вимагають якоїсь Істини.

Але кому із сильних світу цього (боюся, не тільки з владного, там усе ясно, а й з опозиційного табору також) потрібні ці невгамовні та їхні прихильники? Якби ще у медіасекторі «крутилися» зайві гроші, то можна було б подумати і про охоплення цих кількох відсотків аудиторії, а так... Бабель там чи Бебель, Лем чи Лец - яка різниця, аби ЗМІ ревно виконували поставлені перед ними завдання! А - крім збирання «бабла» - це традиційне для України завдання мобілізації у певний час певних груп електорату навколо тих чи інших передових партійних ідей.

Що ж, таке воно життя, тим більше - за перманентно-кризових часів.

От тільки чи не повернемося ми всі, йдучи таким шляхом, до часів, коли простолюд щиро вважав, що Конституція - це ім'я дружини «хорошого» претендента на престол?

Сергій Грабовський,  «День»

Ілюстрація - elengineerblog.blogspot.com