Олександр Сокуров, фільми якого — починаючи від «Скорботної бездушності» та «Днів затьмарення», «Спаси і збережи», «Отця і сина» та закінчуючи «Молохом», «Тельцем» і «Сонцем» — близькі, зрозумілі й вельми жадані інтелектуалами від кіно, незалежно від етнічної та мовної приналежності, презентує на фестивалі, що відкривається у Венеції, свою нову роботу — «Фауст».

Попри напружений графік завершального етапу роботи, Олександр Миколайович знайшов день, аби вирватися на вологодський фестиваль і заохотити власним призом молодих кінематографістів. Там і вдалося нам поговорити.

— По батьку — в мене робітничо-селянська сім’я з Горького. Після випускного вечора сказав батькам, що бажаю займатися мистецтвом або історією. «Мистецтвом не треба, — сказав батько, — історією, то ще куди не йшло, хоча краще б лікарем став». Шкодую, що багато з того, чого хотів отримати в житті, я не встиг. Коли чітко усвідомив, що нема кого просити про допомогу, треба все робити самому, зрозумів — потрібна базова освіта. Мене, людину провінційну, вабила історична романтика, хоча насправді освіта мала бути філологічна. Вступив до Горьківського університету. Вивчення історії, тим більше, за радянських часів, було важким процесом. І цензури багато.

— Коли сиділи із Тарковським у його монтажній (він монтував тоді «Сталкера») і розмовляли після перегляду мого фільму. Він сказав, що я не повинен нікого слухати. Сказав абсолютно не відповідні дійсності слова: що я унікальний, що в мене якісь видатні здібності й таке інше. Я відчув творче, професійне вивільнення, та тривога за недосконалість художнього результату не покинула. Не погодився з його високими оцінками. На той час навчався вже на 4-му курсі ВДІКу, але жодного його фільму не бачив. Там його картини демонструвати не дозволяли, а в Горькому — обком заборонив. Тінь його особи означала багато, та його професійний авторитет був недостатній. Тому що я знав, чого хотів, і оцінював, що саме вийшло. Значна частина помилок була через невміння, а не через скромні умови створення картини. Проте, вийшовши ввечері з монтажної, раптом відчув — вільний. Він неначе камінь з мене зняв. Потім подивився його картини і зрозумів, з ким говорив.

— Я все ж не лише знімав ці картини, де були віддалені історичні персонажі, а ще й мав якусь практику взаємних відносин із людьми, які керують, і тут одне від іншого відокремити просто неможливо. Ще більш зміцнився в тому, що в усього є людський чинник, що відсутні божественні причини, відсутній фактор диявольського втручання, цього немає, і всі помилки, які роблять можновладці, відбуваються тому, що вони — люди. А люди не можуть не робити помилок, на жаль.

— Я б не сказав, що це деградація, я вважаю, що це така своєрідність даної особи. Парадокс Гітлера в тому, що людина з такими «вихідними даними» виявилася на вершині влади. Він був настільки «неординарний», та все ж таки, був на вершині влади, там, де насправді така своєрідність не вітається. Це питання складніше.

— Фауст — фігура деміфологізована, в нашій картині це абсолютно реальна людина зі всіма реальними достоїнствами і недоліками живої істоти. Це насправді дуже складно, тому що здається, за таким чистим інтелектуальним уявленням про людину ховається щось таке дивне, особливе. Нічого подібного. Людина завжди залишається людиною, і ніщо божественне людині не дане за визначенням.

— Головне, що може викликати, напевно, тривогу серед таких, як я, — це агресивність кінематографа. У тому, що режисери впевнені, що їм усе можна. Я дотримуюся іншого погляду. Якщо умовно взяти якихось десять основних складних питань про взаємовідносини режисера з життям, я б сказав, що з цих десяти на вісім запитань режисерові має бути така відповідь: ні, ти не можеш цього робити, ти не маєш права цього робити. Ти недосконалий, зброя у тебе жорстка, разюча, зброя не тонка, ти не лікар, ти, на жаль, із сокирою, через недосконалість свого кіно, і будь обережний, не лізь туди, де ще зарано тобі з’являтися. Але, на жаль, практично ніхто із кінематографістів щодо цього зі мною не згоден.

— Це неправильно. Ви маєте рацію, але ви і не маєте рації. Усе залежить від конкретного виховання. У мене є такі знайомі, і їх чимало. У Петербурзі в багатьох сім’ях до певного класу не було телевізора в будинку, і ніхто не страждав. Виховний вплив батьків був настільки великий, настільки значний, що навіть питання не виникало у дітей, там були хлопчик і дівчинка. Є родини, в яких до цих пір немає телевізора, деякі не купують його спеціально, поки є вдома діти. Якщо існує таке послідовне, уважне ставлення батьків щодо телебачення, то це стосуватиметься й Iнтернету, запевняю вас, і сама дитина буде помірковано цим усім займатися. Це питання лише виховання та воля вихователя. Говорю це тому, що ніколи не приймаю постулату, що це взагалі неможливо, що ми приречені, такий стан викликаний розвитком прогресу і т.д. Усе в наших руках. Упевнений в цьому.

— Я погано знаю сучасну літературу, тож не маю права судити про це. Але те, що я читав, можу сказати, мені це нецікаво. Мова нецікава, цей світ ідей нецікавий абсолютно, персонажі чомусь нецікаві. Це стосується і поезії, на жаль, і сюжетної літератури. За поодинокими винятками. Постійно буваю на виступах молодих поетів у Петербурзі, відвідую різні поетичні клуби, і там інколи знаходжу просто перлини. Не зважаючи на те, що зараз існують всі ці засоби, вони дуже комунікативні і дуже розвинені, але насправді ми про багатьох талановитих людей, між іншим, не знаємо. Я точно можу не знати, не всі виявляються на людях, хтось пише для себе.

— Ні, я гадаю, що це не невміння. Автор обирає певний стиль, мову, ця естетика йому не потрібна, це не входить в його сюжетність і в його інтерес. Сюжетність і вміння оповідати, розповідати — це як різниця між фрескою і масляним живописом, де все прописується до деталей, а фрески — більш умовні речі. Але все ж таки, художній задум зберігається, і фреска не завжди говорить вам про сюжет, а масляний живопис намагається, можливо, прагне до цього. Це завжди питання авторського стилю. Тут не можна говорити, що це загальне явище. До речі, в світі всіх візуальних творів значно більше тих, хто розповідає історії. Інша справа, нам може не подобатися, як вони їх розповідають, але в основному всі так звані серіали розповідають. А щодо творів художніх, то тут навіть ставити запитання так, вочевидь, навіть некоректно. Тому що — як можна примушувати певного автора розповідати історію?! Ось вийшла дуже хороша картина «Протистояння» Світлани Проскуріної. Так розповідається своєрідна, на свій манер, але історія. А в іншій її картині історія не розповідається, там звертається увага на абсолютно інші речі. Це питання кількості та якості людей, присутніх у реальному художньому просторі, тобто — хто знімає і чиї роботи ми бачимо або можемо побачити.

— Якщо я зрозумію, що у мене є на це кошти, гроші, то ми роботу почнемо. Поки що, за нинішнього фінансування національного кіно, мені місця в цьому кіно немає.

— Дуже важке запитання, і на нього, напевно, у 80-ти випадках зі ста скажут: ні, неможливо. Та з іншого боку, був момент, коли я, нарешті, купив квартиру і опинився в так званому кондомініумі на Васильєвському острові. Довкола розруха, чортзна-що. А у нас — доглянутий двір, дерева квітнуть, бузок, земля, прибирають сніг, у під’їзді порядок, жодних завищених цін з квартплати. І навіть у будинках поставлено індивідуальне опалювання, тобто ми абсолютно незалежні від мережі. І ось у цих 300 кв. м, у цьому окремо взятому царстві все рішуче відрізнялося від того, що я бачив довкола. З цього роблю висновок: якщо буде створена система, починаючи з дуже невеликих цих «площ» до обширніших, то все можливо. Це можна зробити в окремому місті. У військових містечках таке роблять. У закритих містах. На окремих підприємствах, ми знаємо це: є зразкове ставлення і до людей, і до їхнього відпочинку, і до харчування. Річ у тому, що в нас це не стало національним стилем.

— Коли ми починаємо за це боротися, самі щось робити, виявляється, що наші люди чогось такі варті. І я чогось вартий, і ще хтось. У цьому вся справа, немає системи, немає звички до цієї системи, нічого не немає. Порожнє місце. Немає творчої роботи, простої, рутинної, розумної. Скажімо, призначили нового мера в Москві, він що — приніс нову систему? Ні. Значить, усе як і раніше. Ось хоч би він, наприклад, запросив фахівців, які б систематично цим займалися. Не можна довіку перекладати поточний час на інші покоління, ми зневірюємося, знаючи, що за нашого життя, за мого життя вже нічого не буде. Прикро ж. Адже могло б бути. Я вірю в систему. Вірю в те, що систему — якщо вдатися до розумних заходів — можна створити.