Рецензія на:
Тім Ву. «Головний перемикач: злет і падіння інформаційних імперій»
[The Master Switch: The Rise and Fall of Information Empires by Tim Wu, Knopf, 366 pp., $27.95]
Євґеній Морозов. «Ілюзія мережі: темна сторона інтернет-свободи» [The Net Delusion: The Dark Side of Internet Freedom by Evgeny Morozov, PublicAffairs, 409 pp., $27.95]

У червні минулого року єгипетські поліцейські жорстоко побили Халеда Саїда, 28-річного мешканця Александрії. Декілька свідків, скориставшись камерами мобільних телефонів, задокументували це. Саїд помер - очевидно, від отриманих ран, але поліція заявила, що він задихнувся через вживання наркотиків. Розлючені єгиптяни виклали у Facebook і YouTube свідчення, що заперечили це. У Дубаї Ваель Гонім, 29-річний виконавчий директор з маркетингу Google, який народився в Каїрі, скористався своїми навиками менеджера і дизайнера, щоб створити спільноту на Facebook, яка ґрунтувалася на гаслі «Ми всі тепер Халед Саїд», - так інші люди змогли приєднатися до он-лайн-акції протесту.

Урешті-решт, анонімна кампанія Гоніма зібрала 473000 он-лайн-прихильників, приголомшлива кількість навіть для такої країни, як Єгипет із населенням 85 мільйонів. У грудні минулого року, коли вуличні протести поширилися в Тунісі й Алжирі, члени цієї групи на Facebook взаємодіяли он-лайн з однодумцями, а також із традиційними організаторами протестів, такими як профспілки і політичні партії. Гонім повернувся в Єгипет і після протестів 25 січня, які допоміг організувати і які привернули увагу тисяч людей, був заарештований. Він став знаменитістю, а згодом постав як лідер єгипетської революції, коли вона матеріалізувалася й 11 лютого змусила піти у відставку Хосні Мубарака.

«Одного дня я хотів би зустрітися з Марком Цукерберґом [засновником Facebook] і подякувати йому», - сказав після цього Гонім в інтерв'ю CNN. «Ця революція розпочалася в он-лайні. Ця революція розпочалася у Facebook... Я завжди казав, що якщо ви хочете звільнити суспільство, просто дайте йому інтернет».

Безперечно, соціальні медіа відіграли свою роль у революціях в Тунісі та Єгипті, як і в теперішніх протестах в арабських і мусульманських країнах , особливо в таких, як Марокко і Бахрейн, зі значною часткою міського населення і великим поширенням інтернету. Facebook і інші цифрові мережі можуть прискорити політичні комунікації і бути ефективними інструментами для організації протестів. Разом із такими супутниковими каналами, як «Аль-Джазіра», он-лайн-мережі можуть швидко задокументувати і поширити інформацію про зловживання уряду. Навіть більше: надії на свободу слова, модернізацію, зміну поколінь і глобальне залучення, яке пропонують ці медіа - сама їхня новизна і той спосіб, як вони поєднують людей і ідеї через кордони, - також можуть сприяти початковій формі політичної ідентичності в деяких представників з невдоволених міських класів в арабських суспільствах і Ірані. Звичайно, політична харизма Гоніма була наслідком частково популярних і сучасних комерційних брендів, Google і Facebook, із якими його асоціювали.

Ніщо із цього не є визнанням того, як, очевидно, вважає Гонім, що використання інтернету збільшує ймовірність визволення пригноблених суспільств. Протягом декількох останніх років це твердження було темою бурхливих дискусій серед учених, медіа-менеджерів, письменників, інтернет-активістів і держслужбовців. До останніх належить впливова мережа молодих мислителів, яка згуртувалася навколо держсекретаря Гілларі Клінтон, допомагаючи їй визначити і сприяти розвитку «інтернет-свободи» як помітної цілі американської зовнішньої політики.

Питання, порушене на цих дебатах - чи має інтернет унікальні властивості (порівняно з попередніми комунікаційними технологіями, що також інтенсифікували зв'язки між людьми: телеграф, радіо, телебачення, телефон, факс і мобільний телефон), які дають перевагу його користувачам - «народу» -перед представниками центральної влади. Пов'язане із цим питання: власне, що саме можуть зробити комунікаційні технології, аби посприяти свободі слова і зібрань чи допомогти повстати незадоволеним народам? Тобто чи не краще розуміти комунікаційні системи і медіа просто як нейтральні засоби передавання інформації, які, загалом, є випадковими учасниками людської та політичної боротьби, яка ведеться на їхніх лініях зв'язку й електромагнітних хвилях? Чи особлива технологія комунікації завдяки своїй структурі чи впливу діє активніше, провокуючи політичні наслідки, які, власне, і є цим впливом?

Звичка мислити, яку аналітики розвідки називають дзеркальним відображенням, є однією з проблем, з якою стикається кожен, хто намагається дослідити ці питання. На Заході, де виникли цифрові медіа, багато з нас вважають Facebook і Twitter новими, захопливими та важливими. Нічого дивного, що коли ми досліджуємо такі події, як неймовірна революція в Єгипті, ми також вважаємо соціальні медіа там новими, захопливими та важливими. З іншого боку, профспілки не можуть тішитися схожою славою. Утім, деякі групи молодих єгипетських активістів, такі як Рух 6 квітня, виникли завдяки робітничим страйкам. Якщо це принаймні можливе, то в організації та забезпеченні масової підтримки вуличних протестів протягом січня і лютого єгипетські профспілки були такими самими важливими, як і портали соціальних медіа, - чи зможемо ми це точно побачити?

Спірне питання, яка ймовірність, що ми добре зрозуміємо глобальну політику в цифрову епоху. Це має також наслідки для державної політики і видатків. Якщо інтернет дійсно змінив структуру публічного простору, в якому обстоюють право на свободу слова і зібрань, тоді як слід трансформувати міжнародні норми і внутрішнє регулювання, щоб захистити і розвинути ці свободи, беручи до уваги наслідки технології, що відкривають можливості? Якщо невідомо, тоді, можливо, краще зосередитися на підтримці та пропаганді цінностей вільних суспільств, а не на системах комунікацій, що поширюють їх.

У книжці «Ілюзія мережі» Євґеній Морозов подає найвідоміший сьогодні, завбільшки з книжку, аргумент проти ідеї, що інтернет є визвольною силою. Його мета - спростувати те, що він називає «кіберутопізмом», який він визначає як «наївну віру в емансипаційну природу он-лайн-комунікацій».

Морозов народився в Білорусі, яка потерпає від одного з найбільш репресивних урядів світу. Його аргументам властивий фанатизм; він дотримується пристрасного і часом різкого тону атаки, спрямованого проти інтернет-оптимістів. Виглядає, що принаймні частина його несамовитості породжена особистим розчаруванням. Морозов пише, що він працював, використовуючи інтернет, щоб сприяти демократії і медіа-реформам у колишньому СРСР. Спочатку він і його колеги вірили, що в «блогах, соціальних мережах, вікі-сайтах» вони відкрили «арсенал зброї.., набагато потужніший, ніж поліцейські палиці, камери стеження і кайданки». Як виявилося, вони помилялися. «Наша стратегія не тільки не спрацьовувала, - пригадує він, - але й ми помітили значну протидію з боку уряду, якому намагалися кинути виклик».

Із цього він виводить ширше коло спостережень про схожі невдачі. У своєму звіті він описує загалом, як діяли західні медіа й адміністрація Обами 2009 року під час невдалих протестів Зеленого руху в Ірані, що виникли після спірних президентських виборів. У міру поширення заворушень, використовуючи нові медіа, особливо YouTube і Twitter, іранські емігранти поширювали матеріали про цей рух і надавали допомогу. Через збіг обставин заплановане тимчасове припинення надання послуг на Twitter для технічних робіт мало відбутися під час протестів в Ірані. Держдепартамент адміністрації Обами попросив компанію відкласти тимчасову перерву, а тоді наголосив на своїй вимозі, очевидно, демонструючи солідарність із протестувальниками.

Морозов висновує, що один дипломатичний акт «спричинив всесвітню інтернет-паніку і поляризував усю активність в он-лайні, забарвивши її в яскраві революційні кольори, погрожуючи стиснути он-лайн-простір і можливості, які раніше були нерегульованими».

Понад те, «внаслідок» цього звернення держдепартаменту до Twitter Іран посадив за ґрати користувачів інтернету, встановивши за іншими таємне спостереження, «і ці бідні іранські активісти, які під час виборів - так уже склалося - відвідували тренінги з використання інтернету, фінансовані держдепартаментом США, не змогли повернутися додому і змушені були просити політичного притулку».

Цей аналіз та інші схожі уривки є перебільшенням. Уряд Ірану не потребував адміністрації Обами, щоб звернути увагу на загрозу процесу он-лайн-організування протестів або щоб виправдати такі дії своєї поліції, як моніторинг, арешт, тортури і страти стількох дисидентів, скількох вона могла ідентифікувати. Можливо, рішення держдепартаменту оприлюднити своє прохання до Twitter було погано продуманим, але це заледве чи мало таке значення, щоб політизувати весь інтернет. Морозов доводить, що соціальні медіа переоцінені як інструменти для політичного визволення, утім він гіперболізує те, як ті самі інструменти можуть спровокувати погані уряди до репресивних дій, до котрих вони, утім, очевидно, схильні.

У книжці ці обмеження збалансовано відвертою пристрастю Морозова, його нестримним бажанням сприяти свободі й повалити тиранію. Його відраза до тих, хто працює, щоб поширювати демократію за допомогою того, що він вважає «технологічним детермінізмом», походить із віри в те, що «Програма Твіттера» вводить в оману, відволікає від більш ефективних і реалістичних стратегій визволення - підходів, які не заплямовані американською підтримкою, побудовані на політиці особистих зустрічей і розроблені на тривалу перспективу.

Головна думка «Ілюзії мережі» - що всі комунікаційні технології, зокрема інтернет, можна використати і на краще, і на гірше - може видатися банальною, але особливо недоброзичливі приклади використання соціальних медіа, які докладно і яскраво документує Морозов, творять вражаючу карту авторитарних інновацій у цифровому просторі. Вони включають використання Facebook для покращення стеження, наприклад, в Ірані; це невловиме, але масштабне фінансування націоналістичних і проурядових блогерів для пропаганди на користь авторитарних режимів і відсіювання дисидентів, особливо в Китаї та Росії; і що найцікавіше, якщо не тривожно, поява Уго Чавеса як обдарованого користувача Твіттера.

Морозов завершує «Ілюзію мережі» порадами для «кіберреалістів». У них не бракує помилок, яких потрібно уникати, і недостатньо конструктивних рекомендацій. Він пропонує інтегрувати захист інтернет-свободи в «наявні стовпи» зовнішньої політики і розробити з урахуванням певних регіонів і країн - ця пропозиція значно поступається енергетиці та відвазі його попередніх аргументів. По суті, Морозов не впевнений у тому, що потрібно роботи. Він не хоче поступатися «цифровому песимізму», тому що це тільки «на руку авторитарним урядам», але він побоюється, що «не існує добрих схем дій, щоб упоратися із сучасним авторитаризмом».

Натомість Гілларі Клінтон і молоде покоління політичних радників навколо неї в держдепартаменті вірять, що вони на ранніх стадіях створення такого плану. Коло спілкування Клінтон включає Алена Росса, співзасновника One Economy, неприбуткової політичної організації, він працює в держдепартаменті старшим радником Клінтон із питань інновацій; Джереда Коена, колишнього вченого стипендіата Родса, який донедавна, поки не взявся керувати внутрішнім науковим центром Google, працював у Службі політичного планування держдепартаменту; Емілі Паркер, яка прийшла на зміну Коену, вона лінгвіст і хронікер діяльності цифрових дисидентів в авторитарних країнах. Використавши ідеї цих та інших вихованих інтернетом політичних аналітиків, Клінтон виголосила дві головні промови, спрямовані на просування того, що вона називає «свободою з'єднання».

У цьому таборі відносного оптимізму щодо потенціалу інтернету змінити глобальну політику Джеред Коен і Ерік Шмідт, голова правління Google, запропонували, можливо, найбільш переконливий прогноз. В есеї «Цифрова революція: з'єднання і дифузія сили» [The Digital Disruption: Connectivity and the Diffusion of Power], опублікованому незадовго до історичної й непередбачуваної революції в Тунісі, вони доводили, що «прихід і сила технологій з'єднання... зробить ХХІ століття цілком непередбачуваним».

Вони визнають потенціал усіх технологій, якими скористаються авторитарні уряди, і відкидають аргумент, що «самі технології з'єднання трансформують світ». Усе ще опираючись на ідеї, які з'явилися в книжці 2008 року «Йдіть усі сюди» [Here Comes Everybody] Клея Ширкі, теоретика медіа з Нью-Йоркського університету, вони доводять, що все більша швидкість і потужність комп'ютерів, разом з геометрією соціальних медіа «багатьох до багатьох» (на противагу «одному до багатьох» - геометрії телебачення і радіомовлення), створює «епоху, де щоденно зростає сила індивідів і груп». Політичні наслідки включатимуть помітне зростання самого темпу змін - світ мінливості, швидкості і несподіванок.

Тобто інтернет пропонує нові комунікаційні структури, що, на думку Коена і Шмідта, змінять глобальну політику так, як не могли це зробити попередні комунікаційні технології. Ефект мережі має бути силою, що децентралізує. Через те, радше за все, тільки креативні та технологічно просунуті диктатори пануватимуть над своїми народами, під'єднаними до мережі: уряди, як вказують Шмідт і Коен, або «використають технологічну хвилю», або «увійдуть у конфлікт зі своїми громадянами». Певним чином це сумісно з тезою Морозова - його книжка саме документує, як авторитарні уряди пристосувалися до цифрових технологій.

Навіть якщо ми приймемо цей аналіз, не надто очевидно, що це означає для американської політики і видатків. Здається, навіть держсекретар не цілком упевнена. 15 лютого у відповідь на повстання на Близькому Сході Клінтон виголосила другу із своїх великих промов на тему інтернет-свободи. Вона намагалася розпочати «більш динамічні дебати, які відповідатимуть потребам, які ми спостерігаємо» в арабському світі й Ірані.

«Зараз у деяких колах відбуваються дебати про те, чим є інтернет: силою визволення чи репресій, - визнала Клінтон. - Але я думаю, що, правду кажучи, ці дебати недоречні». Це, як виявилося, була риторична заява, бо незабаром Клінтон долучилася до дебатів:

«Приклад Єгипту надихає людей не тому, що вони спілкуються, використовуючи Twitter. Він надихає тому, що люди зійшлися докупи і наполегливо вимагали кращого майбутнього. Іран не був жахливим тому, що влада використала Facebook, щоб вистежити та заарештувати опозиціонерів. Іран є жахливим тому, що його уряд постійно порушує права своїх громадян. Отже, це наші цінності спричинили дії, які надихнули чи розлютили нас...»

Утім, Клінтон і далі стверджувала, що інтернет не має особливих якостей як місце зустрічі для політики. Соціальні медіа, сказала вона, є «публічним простором ХХІ століття», як фізичні публічні площі, де століття тому в західних суспільствах були відновлені демократичні ідеали.

Щоб збільшити цей новий віртуальний публічний простір, «нам потрібна серйозна розмова про принципи, якими ми керуватимемося, які правила існують, які не повинні існувати і чому». Вона уникнула будь-яких натяків на те, що Сполучені Штати використовують інтернет для підбурення до визвольної боротьби в авторитарних країнах - якби це було чітко висловлено, це стало б провокаційною ціллю. «Ми не маємо мети сказати людям, як використати інтернет, як і не повинні говорити людям, як скористатися будь-якою публічною площею, чи це площа Тахрір, чи площа Таймс-сквер», - сказала Клінтон.

У її промові було багато прагматизму юриста, підпертого безпомилковою вілсонівською проповіддю:

«Я закликаю всі країни... приєднатись до нас у ставці, яку ми зробили, ставці на те, що відкритий інтернет приведе до сильніших, заможніших країн.., що відкриті суспільства породять найбільш тривалий прогрес... Це не ставка на комп'ютери чи мобільні телефони. Це ставка на людей».

Її риторика схвалення соціальних медіа була сміливішою, ніж поточні коментарі, які вона і президент Обама іноді робили з приводу певних ослаблених диктаторів; наприклад, щодо повстання проти Хосні Мубарака, часто обережні ремарки адміністрації значно відставали від прагнень єгипетського народу.

Щодо практичної програми «свободи з'єднання», то «ми вважаємо, що немає особливого, безпомилкового способу боротьби з інтернет-репресіями», стверджувала Клінтон. Тому адміністрація Обами експериментуватиме, дотримуючись «підходу венчурного капіталіста, використовуючи портфель технологій, інструментів і тренінгів» у проектах, розроблених для підтримання «відкритості, безпечності й надійності інтернету».

Одна з небезпек на цьому шляху полягає в тому, що він може зумовити поступовий, очолений урядом процес створення правил, і необхідність гарантування свободи слова і зібрань у глобальному інтернеті стане певною версією Федеральної комісії зв'язку. Судячи з непривабливої історії ФКЗ у Сполучених Штатах і історії схожих регуляторних органів у всьому світі, це викликає великий сумнів. Переважно ця історія позначена змовою монополіста й уряду і придушенням інновацій та свободи слова. Тож перед тим, як Сполучені Штати присвятять себе цивілізаційній місії поширення інтернет-свободи за кордоном, можливо, розумно буде замислитися над тим, що потрібно, аби захистити «свободу з'єднання» у себе вдома.

«З часу перших днів існування газети і до епохи інтернету радіо було найбільшим відкритим типом медіа у ХХ столітті і, можливо, найбільш важливим прикладом того, як виглядає відкрита, необмежена економіка комунікацій», - пише Тім Ву в «Головному перемикачі», його чудовій інтерпретаційній історії американських медіа і комунікаційних технологій останнього століття.

На ранній, аматорській фазі радіо, десь від 1912-го й аж до кінця 1920-х, низькі економічні бар'єри і розмаїті голоси породили майже безмежне відчуття можливостей. Церкви, клуби, різноманітні диваки, фанатичні любителі гаджетів і підприємці запустили радіостанції, які можна було слухати в радіусі декількох миль. До кінця 1924-го американські виробники продали понад два мільйони наборів радіостанцій, здатних вести радіопередачі. Такі густонаселені райони міст, як Мангеттен, були налаштовані на какофонію радіохвиль. Нікола Тесла, який допоміг комерціоналізувати використання електричної енергії, вірив у те, що завдяки радіо «вся земля буде перетворена на велетенський мозок, оскільки зможе реагувати в кожній зі своїй частин». Вальдемар Кемпфферт [Waldemar Kaempffert], редактор журналу Scientific American, уявив, як технологія може створити нові соціальні зв'язки та змінити американську політику:

«Погляньте на карту Сполучених Штатів і спробуйте уявити картину того, що, врешті-решт, означатиме домашнє радіо. Усі ці роз'єднані громади і будинки будуть об'єднані радіо так, як ніколи не були об'єднані телеграфом чи телефоном».

Тепер ми знаємо, що ці надії були безпідставними. Радіо мало значний вплив на американську культуру, але воно не покращило і не розширило американської демократії знизу вверх. Не розширився і простір для свободи слова; порівняно з днями розквіту аматорських радіопередач цей простір аж до 1960-х радше постійно скорочувався.

Яскраво і з почуттям обурення Ву задокументував, як монополістські амбіції Девіда Сарноффа з Radio Corporation of America швидко придушили зародкову розмаїтість радіо. До 1930-х на радіохвилях, пише Ву, «те, що свого часу було широко відкритим типом медіа..., підготувалося стати великим бізнесом, де домінував Radio Trust; те, що свого часу, було нерегульованою технологією, тепер перебувало під суворим контролем і управлінням федерального агентства», сумнозвісної ФКЗ. Те, що RCA досягла у вільноринковій системі, Гітлер і Сталін імітували у своїх системах значно брутальніше; під керівництвом Йозефа Ґеббельса в нацистській Німеччині радіо стало «центральним інструментом для досягнення Volksgemeinschaft, єдиної національної спільноти».

Із 1930-х до 1960-х існувало багато причин для скорочення американського публічного простору. Щоб перемогти у Другій світовій війні, необхідно було зосередити національні зусилля тільки для того, щоб за ними настала «Червона загроза». Проте протягом цього часу галузеве і федеральне управління цією технологією комунікації - яка надавала перевагу контролю перед розмаїттям і консенсусу перед маргінальною чи небезпечною промовою - відігравало роль підсилення.

Монополізація радіомереж заблокувала розгортання телевізійної технології. Монополізовані кіностудії під тиском Католицької церкви (цензори якої були обурені роллю Мей Вест у фільмі «Я не янгол») прийняли Виробничий кодекс самоцензури. У підсумку десятиліттями американці бачили тільки фільми, в яких, наприклад, «міг бути нечесним окремий суддя чи полісмен, але не вся система судочинства». Це було, як писав він, «поєднання системи Церкви і голлівудських студій, що створило один з найгостріших режимів цензури в американській історії». Він робить висновок, що «структура галузі» більше, ніж технічні властивості системи комунікації, «є тим, що визначає свободу висловлення думки в конкретному типі медіа». Ця глибока думка має велике значення й, очевидно, стосується майбутнього інтернету як соціального, культурного і політичного засобу комунікації у Сполучених Штатах і світі.

Опис у «Головному перемикачі» злету і занепаду інформаційних технологій і галузей протягом ХХ століття є захопливим, збалансованим і точним проявом сили і винахідливості. Але Ву переймає передусім не історія, а суперечливе майбутнє інтернету. Ву є професором права в Колумбійському університеті; можливо, найкраще відомий фразою «нейтральність нету» - принципу або прагнення того, як забезпечити, що інтернет залишиться відкритою системою, де будь-хто зможе публікуватися або під'єднатися, де ціни і технічні правила ніколи не будуть упереджені чи надаватимуть перевагу одному користувачу перед іншим, навіть якщо цей користувач є дуже великою і багатою корпорацією.

По суті, Ву занепокоєний, що великі корпорації: AT&T, Comcast, Verizon, Apple і, можливо, Google - ймовірно, на межі перетворення інтернету на олігополію, поступово закриваючи однаковий і вільний доступ, як RCA зробило це з радіо, а Bell System - із телефоном. Якщо корпорації дійсно поступово здобудуть контроль над американським інтернетом і використають тарифи і технічні правила, щоб збудувати нову ієрархію доступу, стверджує він, тоді, звісно, Росія, Китай і інші авторитарні країни, які мають навіть більше влади в межах своїх кордонів, наслідуватимуть цю модель.

Ву визначає схему коливань між відкритими і закритими інформаційним системами як «цикл». Коли він доходить до сьогодення, його книжка окреслює те, що він називає «центральним питанням» комунікаційних систем нашого часу. По суті, це те саме питання, відповідь на яке по-своєму намагалися знайти Морозов, Клінтон й інтернет-мислителі держдепартаменту: «Чи дійсно інтернет - це інша справжня революція?»

Якщо відповідь «так», то, вважає він, причина переважно криється в задумі інтернету. Його «пріоритетом було посилення людства, а не сама система», як подає це Ву. «Через це метою було зусилля, направлене на створення децентралізованої мережі, мережі, яка залишиться такою». Випадкове переродження комп'ютерів у прилади комунікації, з'єднані через мережу, що може пройти через інші мережі, було згадано раніше. Ву стисло й елегантно описує риси технічного задуму інтернету, який доклався до його багатошарової, дубльованої структури, що захищає себе сама. Через те, що їм бракувало власної комунікаційної інфраструктури чи капіталу для її створення, засновники інтернету - Ліклайдер, Дуґлас Енґельбарт, Вінсент Серф і інші - «були змушені винайти протокол (байдуже, наскільки вдалим цей ефект може видаватися сьогодні), який зважатиме на існування багатьох мереж», наприклад, приватних телефонних ліній і закритих урядових систем, «над якими вони мали обмежену владу». Ці обхідні шляхи створили проект, що вражав «своєю подібністю до інших децентралізованих систем, таких як федеральна система Сполучених Штатів».

Ву додає: «Для багатьох людей структура інтернету була - і дійсно залишається - глибоко контрінтуїтивною. Це тому, що вона заперечує всяке очікування, що розвинулося з досвіду інших медіа-індустрій, які ґрунтуються на контролі споживача».

Розпорошена структура інтернету має вплив на висловлення думок, зібрання і політику - вона знизила вхідні економічні бар'єри і для видавців, і для активістів, уможливила стратегії аудиторій «рівний з рівним» чи «багато з багатьма», що, як видається, надають перевагу низовій політичній активності.

Це не означає, що політичне управління інтернетом і контроль над ним є неможливим, - просто це складніше зробити, ніж, скажімо, контролювати національну телевізійну мережу. «Такий подвиг вимагає влади і ресурсів, які належать виключно державі: доступ до кожного вузького місця національної комунікаційної інфраструктури, її Головного перемикача», - пише Ву. Час від часу, держави вдаються до прямих технічних втручань - звужуючи вузькі місця системи настільки, щоб вимкнути весь інтернет, як це періодично робив Китай, щоб контролювати протести в неспокійній провінції Сіньцзян, і на декілька днів, як це зробив Єгипет під час нещодавніх протестів. Ефективніші, як це документує Морозов, стратегії, що інфікують і впливають на відкриті потоки інтернету. Імовірно, щоб захистити свою владу, уряди Китаю, Росії, Ірану та Венесуели доволі адекватно контролювали доступ своїх народів до інтернету.

«Буквально на долоні своєї руки окрема людина має більше влади, ніж будь-коли в минулому столітті, - пише Ву. - Чи зможе вона втримати її - це вже інше питання».

Ву впевнений, що зараз у Сполучених Штатах дві коаліції мультинаціональних корпорацій ведуть боротьбу, щоб, зрештою, з'ясувати: комерційна діяльність, видавництво, свобода слова, політика і дизайн будуть в інтернеті в межах відкритої системи чи закритої? По один бік - бізнес-моделі Google, Amazon, eBay, Facebook і таких неприбуткових організацій, як Wikipedia. Вони дають їм стимули спробувати «конвертувати стільки світу, скільки зможуть, у щось, що нагадує інтернет: чистий, вільний шлях між будь якими двома точками, без жодної ієрархії чи преференційного ставлення». (Це може певним чином обнадіювати щодо проекту Google Books і угоди з видавцями й авторами). По інший бік - Apple, AT&T, Verizon, Comcast, Disney, інші конгломерати, які стимулюють лобіювання у ФКЗ і Конгресі на користь «раціонального режиму доступу і потоків інформації», що базується на їхній власності на дроти, кабелі та весь спектр інфраструктури інтернету, будівництво якої оплатили деякі із цих компанії, а інші готові платити за контроль над нею. «Якщо переможе ця сторона, - передбачає Ву, - інформаційний світ ХХІ століття виглядатиме, як його попередник у ХХ столітті, наскільки це можливо, хіба що екрани, до яких прикута увага споживачів, буде легше нести».

Як закінчиться ця боротьба, не зовсім зрозуміло. Рішення представників ФКЗ установити відкритість інтернету ставлять під сумнів у судах. Відносно обмежений обсяг даних, які можуть передавати бездротові системи, змусив галузь і ФКЗ розглянути пропозиції обмеження рівного доступу. Основна причина - технічна, щоб контролювати жадібних до даних людей, схиблених на стягуванні відео і подібних матеріалів, насичених інформацією, що перевантажує систему, але очевидний потенціал для повзучого обмеження, щоб захистити корпоративні прибутки.

Урешті-решт, збереження відкритого інтернету і надання обіцяних прав окремим індивідам - збереження віртуального публічного простору - вимагатиме від його бенефіціарів боротися за його збереження. Він вимагатиме «культивації популярної етики щодо ставлення нашого суспільства до інформації, етики, сумісної з важливістю інформації в нашому індивідуальному і колективному житті», такої, що ґрунтується на «усвідомленні миттєвих небезпек закритої системи». Не цілком зрозуміло, чи достатньо число людей усвідомлюватиме це і відповідно діятиме. Але проникливі ідеї, думки Ву, повністю переконливі. Єдиний великий внесок, який західні суспільства можуть зробити в потенціал інтернету, - це створити можливості для репресованого населення за кордоном захистити у себе вдома відкритість соціальних медіа, які надихнули таких людей, як Ваель Гонім.

Автор: Стів Кол [Steve Coll]
Назва оригіналу: The Internet: For Better or for Worse
Джерело: The New York Review of Books, April 7 2011, Volume 58, Number 6
Зреферував: Михайло Мишкало, Zахідна аналітична група

Фото - securitylab.ru