Ліні Костенко ніколи не бракувало сміливості - й саме по цей соціальний наркотик, який у нашій вітчизні випаровується швидше, ніж ацетон, приходить гибель людей до книгарень і театральних залів, де відбуваються презентації «Записок українського самашедшого» - першого прозового роману видатної поетки.

Масштаб, калібр, легендарність і енергетика Ліни Костенко мають більше спільного з Міком Джаґером, ніж із українською літературою. Її публічні виступи вирізняються старорежимним рок-н-рольним драйвом, і тому говорити про літературне начиння таких зустрічей із читачами - це непростиме спрощення й занудство.

Ще більшою помилкою було б ототожнювати суспільний резонанс довкола «Записок...» із художньою якістю цього бестселера, який має зовсім інші функції. По-перше, це книжка-фетиш, об'єкт жадання кожного фаната. По-друге, це книжка-подія, успіх якої легко було гарантувати ще на стадії обережних анонсів. По-третє, це книжка-інфраструктура, маленьке Євро-2012 у царстві карликових тиражів. По-четверте, це книжка-симулякр, здатна підмінити нашу пригнічену й андеграундну літературну реальність поп-культурною феєрією. І як після цього не зазначити, що «Записки...» - це сильний роман (бо ж хіба може сміливість бути слабкою)? Водночас цей сильний роман є надзвичайно слабкою прозою, й уповні збагнути цей парадокс непросто.

Почасти Ліна Костенко стала жертвою одного зі своїх улюблених бумерангів, яким вона зі снайперською влучністю збиває з дерева красного письменства усіляких хирлявих птахів сучасності. Це чудова профілактика пташиного грипу й органічний елемент шоу кожного істинного гуру. Інша річ, коли ті ж таки критичні ескапади лунають у творі, що тріщить від редакторсько-стилістичних огріхів і відвертих авторських конфузів, до яких необхідно було б виявити нещадність.

Роман, який увібрав у себе більшість з того, за що не люблять сучасну вітчизняну літературу

Сучасній українській літературі часто закидають поверховість, егоцентричність, млявість та незрілість рефлексії. Мовляв, копають на чверть лопати, та й то - якусь грядку-дві, не більше. І не стільки тої письменницької праці, скільки публічної демонстрації намірів та ідей. У кожній другій книжці - постать автора в театральному світлі й паскудно декороване тло, або ж і просто чорна шматина, і це найбільше дратує критиків; немає героїв, типажів - одні лише автори зі своїми думками-стражданнями.

Ліні Костенко вдалося створити роман, який увібрав у себе більшість з того, за що не люблять сучасну вітчизняну літературу.

Герой нашого часу в «Записках...» - давній друзяка читача. Це лох і лузер, відкинутий на узбіччя; зневірений романтик, який хотів би воювати з вітряками, але забив на це діло; такого ви зустрінете і в Жадана, і в Андруховича, і в Антиповича, і в Чеха. Він освічений, іронічний і відкритий до світу, а світ у відповідь загиджує його свідомість буттєвим спамом. Зазнавши поразки на всіх фронтах, він рятує свою душу за допомогою чужого болю. Ще трохи - і він перетвориться на Колекціонера (не так із роману Фаулза, як із однойменного минулорічного фільму жахів).

Власне, він і є автором «Записок...», єдина мета яких - фіксувати трагічні події, творити літопис планетарного божевілля, перетравлювати інформаційну сміттєтрощу, «проламуватися крізь абсурд».

«Там катастрофа, там теракт, там вибух метану. Там військовий літак випадково знісся бомбою. Там якийсь маніяк перестріляв перехожих. Там спалахнула невідома інфекція. Там захопили в заручники автобус із дітьми. В Альпах зірвався гірський фунікулер. У Токіо секта перетруїла газом людей у метро».

Телеграфний стиль, відсутність фільтрів, доволі химерна мотивація новітнього Нестора («Але навіщо я це все записую? Бо воно було. Воно ж для чогось було. А завтра забудеться, наче його й не було»), і одна-єдина, зациклена на собі, рефлексія: світ котиться в пекло, й Україна разом із ним.

Сама ця хроніка, яка охоплює чотирилітній період національної катастрофи у контексті світового апокаліпсиса (з 2000-го до 2004 року), - внутрішній твітер-роман у «Записках...», який настільки ж концентрований та концептуальний, як і нечитабельний. Він пожирає більшу частину обсягу книжки. Це білий шум. Або ж, навпаки, звуки бляшаних барабанів. А ще точніше - чорна шматина, яка умовно позначає життєвий простір і слугує за тло для героя та його історії.

Що робили редактори?

І от з героєм - 35-річним програмістом - просто біда. Він фальшивий, як посвідчення учасника Уманської різанини. Навіщо взагалі був потрібен цей штатив до мікрофона, як і всі інші герої-гучномовці - збагнути неможливо. Хоч хто б у цій книжці говорив, ми чуємо тільки один голос, одні й ті ж інтонації.

Коли Ліна Костенко вдається до задавненого сарказму та іронії в стилі «Перцю» - це сприймається органічно. Але коли 35-літній програміст уподібнюється у своїх дотепах до персонажів, яких більш як три десятиліття тому зображали Хазанов і Петросян, - це пригнічує.

«У нас уже є маркети й супермаркети. <...> Жлоб-шоу, фаст-фуди і сандвіч-бари. Рейдери, трейдери, рокери, брокери, кілери, ділери, трасти і педерасти», «скоро скажем: «Алло!», а у відповідь: «НЛО», - обурюється програміст-літописець. Його також бісить, що «тепер жінки смалять без пам'яті», і що раніше казали «втрачаю голову», а тепер - «я торчу».

Або ось такий пасаж від 35-літнього мешканця інтернету: «Сурмлять фанфари секс-революції. Продукується порно і еротичні шоу. Тепер найбільший комплімент жінці - що вона сексуальна. Хоча, як на мене, це комплімент сумнівний. Сексуальність напоказ - прерогатива шльондр». Щоправда, герой-рупор одразу додає, що його критерії застарілі, та навряд чи літературний образ можна врятувати таким виправданням. Не допомагає навіть специфічна лексика («Свобода, рівність і блядство! - такий парафраз охлократії») та інші пробудження пасіонарності: кваліфікований 35-літній програміст, який чомусь заробляє на життя ремонтом оргтехніки, може так писати й мислити лише тоді, якщо він - жінка, і звати його - Ліна Костенко. І якби авторка у цьому романі на власні очі побачила обсипані маком недопалки на дачі й дійшла висновку, що тут «варили наркоту»,  я б нічого й не помітив, але від головного героя «Записок...» чути такі здогади якось дивно.

Й це  ще одна нагода згадати незлим-тихим примару редактора, який міг би подбати якщо не про глобальні проблеми прозової конструкції, то принаймні дати раду дрібним механізмам: прибрати невмотивовані повтори (про собаку, якого загриз вовк; про ніжність, яка приходить на зміну пристрасті; про наших моряків, які плавають під чужими прапорами; бідкання героя, що в нього немає прав, самі тільки обов'язки тощо), підлатати неоковирності («стоїть поганий дух перегару й недопалків», «живий, пружний і красивий натовп»), звернути увагу на сина головного героя, котрий чотири роки поспіль читає «Гаррі Поттера» й грає в комп'ютерні ігри, наче маленький домашній робот.

Так, це все дрібниці, які не шкодять ідеям «проламування крізь абсурд» та «перемоги над поразкою», ради яких «Записки...» і варто читати. Хоча дрібниці вміють надокучати, наче китайська миша, якій відростили людське вухо.

Михайло Бриних - письменник, журналіст, режисер, для «Радіо Свобода»

Фото - www.radiosvoboda.org