Минулий телетиждень пройшов під знаком терористичного акту в Домодєдово та репресій проти української діаспори в Росії. Саме ця тема жваво обговорювалася в українському телеефірі, інколи, щоправда, надміру гостро. «5 канал» запросив поділитися своєю думкою про ситуацію в сусідній країні відомих людей - Олександра Палія та Михайла Погребінського. Останній негайно підтримав дії російської влади проти українців, більше того, звинуватив активістів українських організацій у «пропаганді українського націоналізму» в Російській Федерації. Причому як приклад цього пан Погребінський навів... поезію Дмитра Павличка.

Якщо виходити з таких міркувань, то в Україні є десятки організацій, безліч культурних центрів і навіть вишів, які працюють за програмами РФ, не лише пропагують російський шовінізм, а й займаються підривною діяльністю, що виражається у відвертих закликах до ліквідації української держави, її інкорпорації до складу РФ, до територіального розчленовування України, до маргіналізації української мови та культури. І ніхто в Україні не висуває їм жодних претензій. Порівняно з ними українці в Росії поводяться бездоганно. Якщо Олександр Палій тримався толерантно, то Михайло Погребінський, як на мене, свідомо провокував опонента, переходячи на особисте й дуже нервово сприймаючи спроби співрозмовника обстоювати українські позиції. У момент показу сюжету, коли телеглядачі були позбавлені можливості бачити студію, там щось сталося. Після сюжету можна було бачити залитий водою студійний стіл і відсутність пана Погребінського. Як потім стало відомо, пан Погребінський повторив «подвиг» В. Жириновського, який колись у прямому ефірі поливав Б. Нємцова соком зі склянки. Пан Палій відповів кривдникові тим самим. Дякувати Богу, що обійшлося без гостріших демонстрацій нетерпимості, але неприємний післясмак залишився...

Жіночі політичні «шпильки»

Савік Шустер, який дедалі впевненіше обживається на Першому Національному телеканалі, зібрав у своїй студії в ролі «народу» студентів-випускників та людей, які працюють у фірмах з іноземним капіталом. Шустер запропонував їм проголосувати запитання «що сьогодні відбувається в Україні: боротьба з корупцією чи боротьба з опозицією?». Студенти дали 76% голосів за те, що це боротьба проти опозиції, а після виступів представника Генпрокуратури, Ганни Герман, Інни Богословської, нардепа В. Олійника кількість молодих людей, які думають так само, зросла до 82%. А в тих, хто працює в іноземних фірмах, відповідно від 84% до 88%. Навряд чи Савік спеціально добирав якусь «ультрапомаранчеву» публіку, і подібне майже одностайне неприйняття дій влади для розумних людей мало б стати «дзвіночком».

А «законникові» з ГПУ БЮТ мав би дати премію. З'явившись у телестудії як обвинувач Юлії Тимошенко, він виступив настільки безбарвно, непереконливо й безтямно, що обвинуваченій виявилося нескладно не лише спростувати його звинувачення, а й висміяти. Якщо прокуратурі більше нікого виставити, то кепські її справи. Утім, і наші теж. Насамкінець пан слідчий ГПУ принципово відмовився публічно виступати державною мовою, що є порушенням як статті 10 Конституції, так і Закону «Про державну службу».

Чим же цей пан відрізняється від горезвісного одеського міліціонера, якого міністр МВС Могильов був змушений звільнити? Лише тим, що не назвав українську мову «телячою»? А чом би панові Пшонці не наслідувати приклад пана Могильова?

Вельми витонченим, можна навіть сказати «барочним», був виступ Ганни Герман. Вона люб'язно порадила Юлії Тимошенко «бути добрішою», зрозуміти становище нинішньої влади, не бути такою непримиренною, не заважати добрим людям із Донбасу працювати на благо українського народу. Буквально за декілька хвилин до спічу заступника глави Адміністрації Президента на Тимошенко у своєму звичайному стилі, не надто добираючи висловів, обрушувалася Інна Богословська. Ганна Герман у цьому дуеті була явно «добрим слідчим». Вкрадливо, з ласкавими інтонаціями, вона, проте, сказала Тимошенко все те саме, що й Богословська, але в пристойнішій формі. Аж цікаво було спостерігати за цими жіночими політичними «шпильками».

Зокрема, пані Герман заявила, що «народ» дедалі менше слухає найбільшого опозиціонера України. Ну, чому ж? Найбільшим союзником Тимошенко виступає соціально-економічна політика Януковича - Азарова. І чим більше вони їхатимуть по кістках українців паровим катком своїх «реформ», страшних для мас і благотворних для олігархічного капіталу, тим більше з'являтиметься в Тимошенко вдячних слухачів. Кожний новий удар по кишені пересічного українця, кожний новий інфляційний та ціновий виток, кожне нове антиукраїнське хамство влади множитимуть кількість прибічників Юлії. І не випадково Г. Герман довелося пригадати неадекватну реакцію Ю. Тимошенко на сумнівні жарти В. Путіна на адресу тодішнього президента України. Регіонали починають серйозно побоюватися політичного ренесансу свого головного опонента. Але, мабуть, Тимошенко усвідомила свою помилку? А можливість її виправити Партія регіонів обов'язково надасть лідерці БЮТ своєю політикою.

Край задоволенню Ганни Миколаївни власним витіюватим красномовством поклав полковник, а нині нардеп Анатолій Гриценко. З армійською прямотою він поставив декілька неприємних запитань. Мовляв, якщо ви звинувачуєте Тимошенко в тому, що вона купила для сільської медицини тисячу автомобілів (на вашу думку, якихось «не таких»), то як бути з вертольотом вартістю в 17 млн. євро, купленим для В. Януковича? Де міський голова Києва Черновецький? Як бути з Межигір'ям? Що ж до Леоніда Черновецького, то, може, він уже встиг поріднитися з Партією регіонів, як деякі його соратники, і тому більше жодних претензій до нього немає? Щось надто скидається на вибіркове використання правосуддя... На жодне з цих запитань пані Герман не відповіла. А що вона може відповісти?

Де ж сидить заступництво?

У студії Шустера не могли проігнорувати ситуацію з українцями в Росії. Ганна Герман, принаймні на словах, активно виступила на захист, багатозначно обіцяючи реакцію влади. У це важко повірити на тлі того, що українські школи закривають на Донбасі й не відкривають у Криму. Цікаво, як біло-сині захищатимуть українців за кордоном, одночасно «пресуючи» їх удома?

Було цікаво вислухати думку Віталія Коротича, котрий назвав закриття української бібліотеки «провінціалізацією Росії». Врятувати репутацію сусідньої держави спробував Леонід Кожара, нардеп від ПР, посилаючись на те, що в Росії дуже жорстке законодавство про боротьбу з екстремізмом.

Але картину, намальовану Л. Кожарою, зіпсував Борис Нємцов, який розповів, що в Москві на вуличних книжкових розкладках можна вільно придбати «Майн кампф» Адольфа Гітлера, й ніхто не обурюється із цього приводу. Виявляється, весь екстремізм у РФ зосередився якраз в українських організаціях і бібліотеці.

Публіка в залі згадала підготовлений у надрах Міністерства освіти, науки, молоді та спорту «Закон про освіту» й самого пана міністра. Дивним чином критерії оцінки і статусу навчальних закладів у цьому документі набули якогось суто кількісного характеру. Університет мусить мати десять тисяч студентів, аби залишитися університетом, а не бути розжалуваним у коледж. Що це означає на практиці? Ось, наприклад, всесвітньо відомий Гарвардський університет. Там немає 10 000 студентів. А в одному нашому університеті «пісні й танцю» голосистого ректора є. Це означає, що контора «співочого ректора» може бути університетом, а Гарвард - у жодному разі... Але ж навіть об'єднавши тисячу недоумків, не одержиш у результаті поєднання їхніх зусиль одного генія. З легкої руки авторів законопроекту «храмом науки» у нас будуть передусім гіганти, які штампують дипломи і навчають великого мистецтва «купи-продай», а Києво-Могилянську академію, Острозьку академію можна буде прикрити через суто формальні обставини, абсолютно не зважаючи на якісні параметри. Ганна Герман пообіцяла зберегти ці академії й запевнила, що Президент ніколи не підпише нового закону. Хотілося б вірити, але хто такі Президент і пані Герман порівняно з усесильним і непотоплюваним Д. Табачником? Ганна Миколаївна навіть зізналася, що готова скласти свої повноваження, стати безробітного, щоб на чолі Міністерства освіти стояла інша людина. Це було сказано якимсь безпорадним тоном. Невже за Д. Табачником стоять настільки високі заступники, що й В. Януковичу, й пані Герман вони не по зубах? Невже не вони його призначали й не їм його звільняти? Де ж сидять ці заступники?

А судді хто?

А в Євгенія Кисельова у «Великій політиці» відбувся нудний бенефіс М.Я. Азарова. Єдиний цікавий момент був пов'язаний з тим, що Микола Янович порівняв свої «реформи» з реформами економіки Німеччини після 1945 року. Із чого виходить, що й себе пан Азаров поставив поряд зі знаменитим реформатором Ерхардом, батьком німецького економічного дива. Скромно. От якби ще й результати були аналогічними...

Потім у студії вирішили обговорити питання про те, ким були молоді люди, які загинули в січні 1918 року під Крутами - героями чи жертвами. Спочатку присутнім показали тенденційний, у стилі О. Бузини фільм, явно заангажований у справі дегероїзації української історії, а потім слово надали самому Бузині. Словом, типова «Інтерівщина». Євгеній Кисельов, який раптом уявив себе істориком України, підкинув ідею, що, мовляв, це були марні жертви Громадянської війни. Це стара краплена карта. Мала місце не Громадянська війна в Україні, а війна між двома державами - УНР та РРФСР, одна з яких виступала агресором. Воювали між собою дві регулярні армії зі своїми штабами, командними складами, нагородними знаками. Між іншим, УНР у той час була визнана 20 державами світу, зокрема радянською Росією. Ще один «знавець», запрошений Кисельовим, такий собі пан Каревін, який нічим особливим на історичній ниві не вирізнився, заявив, що буцімто під Крутами «ніхто не помирав за вигадану українську ідею»... Ну, по-перше, будь-яка ідея «вигадана» в тому сенсі, що спочатку вона мусить з'явитися в одній або кількох людських головах, а потім бути сформульованою для мас. А от уже далі історія покаже, чи має така ідея своє підѓрунтя. Не буде за «вигадану ідею» (у розумінні пана Каревіна) кожне нове покоління висувати борців і мучеників, адже ідейні побратими пана Каревіна вже понад 300 років заклято борються проти українського символу віри, й на зміну вбитим, замученим, зацькованим його носіям постійно приходять нові бійці. Глибока неприязнь до України позбавляє пана Каревіна елементарної розсудливості.

На початку ХХ століття саме за українську ідею билися десятки тисяч українських солдатів та офіцерів, повсталих селян. Між іншим, повстанці Наддніпрянщини чинили опір до 1926 року. Нехай пан Каревін перечитає найзнаменитішу книжку Миколи Островського, де вельми яскраво описано, як у той час комсомольські функціонери боялися виїхати з Києва навіть на декілька верст, оскільки чекали нападу тих, кого вони називали «бандитами». Один український історик, який теж дотримується думки, що на західних землях у 1942-1954 рр. мала місце громадянська війна, посилається на відомості про допити бійців ОУН-УПА в НКВС і МДБ, які казали, що пішли в ОУН-УПА тому, що їхню корову забрали до колгоспу. І правильно казали. Бо якби сказали, що пішли воювати за незалежну Україну, то отримали б не 10-12 років таборів (як за «корову»), а 25 років або розстріл. І всі це знали. Крім деяких нинішніх істориків, які не знають цього досі.

Нардеп від ПР Болдирєв ніс суцільну ахінею, мовляв, учасники бою під Крутами не знали, що вони захищають. Мовляв, вони не за Україну стояли, а просто не любили більшовиків. Так, у той момент саме більшовики були найстрашнішою загрозою, але якби на Київ наступав не Муравйов, а Денікін, герої Крут чинили б так само. Болдирєв дуже спекулював на тому факті, що серед крутянських бійців були й люди неукраїнського етнічного походження. Мовляв, уже через це вони не могли битися за Україну. Тут регіонал знову помиляється. Ось прізвища деяких генералів та офіцерів армій УНР та УГА: Галкін, Алмазов, Рябінін, Кудрявцев, Комнін-Палеолог, Ніконов, Отмарштайн, Сінклер, Кравс, Бізанц, Дельвіг, Поджіо... Не дуже українські. Але ці люди чітко відчували й усвідомлювали свою приналежність до української нації-держави, в чому й розписалися власною кров'ю. Чи були вони українцями? Так, безумовно, адже вони пролили свою кров за Україну, за її волю. Галицький німець, генерал УГА Антон Кравс на історичній батьківщині в Австрії після поразки української революції відмовився від запропонованої йому генеральської посади в австрійській армії, заявивши, що він присягнув на вірність Україні. Кравс залишив мемуари українською мовою з красномовною назвою «За українську справу!».

А лайка Бузини на адресу Грушевського й Винниченка багато в чому справедлива сама по собі, але не Бузині давати їм оцінку. Моральне право на це мають лише українські патріоти. Так, злочинний пацифізм і політична наївність вождів Центральної Ради, що переходили в дурість, уможливили трагедію Крут. Але не лише вони несуть на собі тяжкий тягар провини. Коли київські хлопчики пішли під Крути, на київських квартирах відсиджувалося декілька тисяч кадрових офіцерів, які пройшли школу Першої світової війни. Вони вирішили не приєднуватися до жодної сторони. «Противсіхи» початку ХХ століття своє «висиділи». Коли банди Муравйова увірвалися до столиці УНР, то майже всіх «противсіхів» швидко розстріляли.

Незважаючи на всі зусилля Кисельова, Бузини, Болдирєва та Каревіна, 58% аудиторії «Інтера» визнали крутян героями...

Якщо навіть ця специфічна аудиторія, всупереч несамовитій пропаганді українофобії, повільно, але неухильно починає мислити по-українськи не лише лінгвістично, то інтерівським агітаторам час переглянути чимало своїх позицій.

Ігор Лосєв, газета «День»

Ілюстрація - www.day.kiev.ua