Що варто було б усвідомити Європі?
Днями Надзвичайний і Повноважний Посол України в Росії Володимир Єльченко зробив досить уїдливе зауваження на адресу українських телевізійних менеджерів. Мовляв, у них не вистачає волі й компетенції, аби реалізувати обіцяний вихід в російський інформаційний простір, повідомляє УНІАН.
«Гальмує процес [початку трансляції українських телеканалів в Росії] небажання або невміння певних людей розв'язати цю проблему. А якщо говорити далі - це моя власна думка, - то це й бажання деяких людей вирішувати свої питання за рахунок держави», - відзначив посол під час прес-конференції в Москві.
Вочевидь, для таких тверджень у посла є підстави. Але також очевидно, що проблема зовнішньої інформаційної політики України - не лише у волі, необхідній для того, щоб вийти в глобальний простір, а, перш за все, в тому, з чим туди виходити. А виходити треба з тим, що могло б доступно, цікаво і на високому добротному рівні пояснити Україну світові, і особливо тим росіянам, які готові сприймати аргументи. Якщо просто зараз ви увімкнете телевізор, то продукту такого рівня ви не виявите.
Поки що Україна не навчилася повідомляти про себе світові. І, вочевидь, це одна з причин того, чому Європа (втім, як і сама Україна) недостатньо знає про правдиве минуле пострадянського простору, й, значить, і погано розуміє, що тут відбувається сьогодні та чим загрожують вибухонебезпечні процеси в, здавалося б, такому геополітично далекому пострадянському світі.
Розуміння привносять, перш за все, ті журналісти західних видань, які заглиблюються в - як мінімум -півстолітнє минуле, й аналізують події в Східній Європі, враховуючи історичні травми ХХ століття.
|
«День» познайомився з кореспондентом газети Die Welt в Польщі й Україні Герхардом Гнауком кілька років тому, коли журналіст приїхав до України, аби поспілкуватися з українськими студентами, а воднораз представити свою книгу «Хмара і верба. Польські роки Марселя Райх-Раницького». Тоді ми з Герхардом більшою мірою говорили про проблеми «включення» України в колективну пам'ять Європи (№94 від 5 червня 2009 року). Сьогодні нам здається, що тема ще не вичерпана, тому ми продовжуємо цю розмову.
- В України, Білорусі та Росії дійсно багато спільних проблем, але все ж таки в цих проблем - різне коріння: в Росії - манія величі імперії, в Україні - постгеноцидний синдром. На ваш погляд, чи досить глибоко усвідомлює Європа пострадянські процеси?
- Проблеми суспільства й економіки, мабуть, мають спільне коріння. А ось ідентичність, політичні, культурні, духовні орієнтири вже відрізняються.
У Європі - якщо говорити про ЄС - є багато дослідницьких центрів та інших, якщо можна так висловитися, спостерігачів, які стежать за подіями на Сході Європи. Звісно, з їхнього боку вже не спостерігається такого захвату й ентузіазму, що був під час руйнування «муру» або, скажімо, після помаранчевої революції. З іншого боку, громадяни Західної Європи сьогодні якоюсь мірою можуть говорити: якщо це відбувається на Сході, то нас це безпосередньо не стосується. Немає війни, немає потоку біженців. Тож події в Україні та інших східноєвропейських країнах сьогодні - це великою мірою справа наших експертів і політиків. А також ваших письменників, художників, інтелектуалів: хай вони нам розкажуть, що у вас відбувається. Хто, якщо не вони?
- У російських ЗМІ - черговий виток дискусії про можливі наслідки перепоховання Леніна. Виявилося, що «вождь» дотепер впливає на поточну політичну ситуацію. В Україні мертвий Сталін мститься живим українцям. У своєму інтерв'ю голова МЗС Польщі пан Сікорський сказав вам про те, що як фашизм, так і комунізм не були піддані остаточній заслуженій оцінці. З огляду на це, якою мірою, на ваш погляд, невиліковне минуле й пострадянського простору, і Європи визначає сьогоднішнє обличчя цих регіонів?
- Досить подивитися на такі міста, як Львів, Вільнюс, щоб зрозуміти, як «попрацювали» там брати-близнюки Адольф і Йосип. Це міста, які втратили більшість своїх колишніх жителів. Дякувати Богові, що пам'ятники архітектури збереглися. Що стосується цих двох режимів: фашизм «гідно оцінили» більшою мірою, оскільки він зазнав поразки у 1945 році. Біда росіян і деякою мірою їхніх сусідів полягає в тому, що вони, як казав недавно Путін, «народ переможців» 1945 року й що ця біда-перемога була, на жаль, досягнута під прапорами Сталіна. Це надало тиранові й цілій радянській державі такого блиску, якого без цього вони б нізащо не отримали.
- Протягом останніх кількох років президент Олександр Лукашенко помітно відкоригував зовнішню політику Білорусі в проєвропейському напрямку. І раптом ці криваві післявиборчі події в Мінську... Що, на вашу думку, сталося в Білорусі насправді? Як ви оцінюєте реакцію ЄС на мінські події кінця минулого року?
- Міністр Рональд Пофалла, голова адміністрації канцлера Ангели Меркель, назвав події грудня «європейською трагедією». Моя гіпотеза така, що Лукашенко, відчувши, що стояти на одній нозі складно, в ці роки став дотримуватися політики двох векторів - європейського й російського. Але події грудня засвідчили, що він знову повірив (а, можливо, весь цей час вірив), що цілком контролює ситуацію й що треба про це нагадати опозиції. Події грудня - найімовірніше, провокація його служб, влаштована для того, щоб показати світові: дивіться, опозиція - це вандали. Що ж, я в таких випадках згадую слова Бертольда Брехта: «Великий не залишиться великим, і дрібний не залишиться дрібним». А те, що репресії такі широкі, жорстокі й нахабні, заслуговує - перепрошую за це слово - на покарання з боку ЄС. Лукашенко обдурив і своїх громадян, і всю Європу. Особисто я вважаю, що санкції потрібні. На відміну від зовсім закритих диктатур на кшталт СРСР або НДР, у випадку Білорусі цивілізований світ має два важелі впливу: може покарати представників режиму й водночас створювати кращі умови для комунікації з громадянами Білорусі, наприклад, стипендії, дешеві візи.
- До невиліковного сталінізму сьогодні додався ще й путінізм. Усі ці синдроми потребують лікування. Як у цих «епідеміологічних» умовах має діяти журналістика?
- Від путінізму до сталінізму, звісно, далеко. А ваше запитання стосується всіх обставин, у яких доводиться діяти ЗМІ: від власників медіа, нормативно-правової бази даної країни до професійної культури кожного окремого журналіста. Тут не може бути короткої відповіді та простих рецептів.
- Процеси, що відбуваються не лише в Україні, а й у Білорусі, в Грузії, частково в Прибалтиці свідчать про те, що в глобальному історичному розумінні боротьба триває, і вона ані на мить не припинялася. З огляду на такий бекграунд, якою мірою журналістика пострадянських країн, у тому числі українська, може дозволити собі бути неупередженою й безсторонньою?
- Журналіст, газета, канал можуть мати свої особисті симпатії, свою думку, свій світогляд. Але вони, безумовно, повинні при цьому дотримуватися принципів об'єктивності, не забруднюючи руки джинсою, не беручи участі в іграх спецслужб. Бути безстороннім? Ну, якщо йдеться про незалежну країну з демократичним ладом, і журналіст це підтримує, то як він може бути безстороннім, якщо ці цінності в небезпеці? Ми ж не друкарські машинки, ми громадяни.
- Нещодавно ви писали про те, що «довірче партнерство і справжня модернізація Росії можливі, швидше за все, після того, як покоління Путіна відійшло». Але де гарантія, що покоління «після Путіна», «після Лукашенка» і «після Януковича» буде іншим? Адже необхідні умови для формування принципово іншого мислення в пострадянських країнах так і не були створені?
- Колишній канцлер Гельмут Шмідт у роки перебудови говорив, що для становлення нового покоління підприємців у Росії має пройти «одна ніч, дев'ять місяців і 40 років». Минуло поки що тільки 20 років. Крім того, як відомо, з 2000 року люди зі старих спецслужб у Росії здобули неймовірно сильну позицію в державі (у Білорусі й Україні меншою мірою). Це спричинило якісну зміну в державі - убік старого мислення. Подивіться на вступне слово «Moskauer Monitor», блогу московської кореспондентки Frankfurter Allgemeine Zeitung, Керстін Холм. Холм там називає Росію «першою державою в світі, де-факто керованою спецслужбами». Цікаво, чи усвідомлюють політики в ЄС цю зміну? В Україні ситуація інша, але з Росією її об'єднує те, що влада почувається комфортно лише тоді, коли «вороги» - наприклад, міністр Луценко - у в'язниці.
- Які, на ваш погляд, головні проблеми європейської спільноти сьогодні? Яких ключових помилок припустився ЄС? І що сьогодні може зміцнити Європейський Союз?
- Я не можу пропонувати терапію, лише частковий діагноз. Один із напрямків дії ЄС полягав у тому, щоб перерозподілити (звісно, під суворим контролем) кошти від багатих країн-членів між бідними, допомогти їм розвиватися. А зараз, під час економічної кризи, ми спостерігаємо рух коштів від країн із солідною фінансовою політикою до несолідних. Це не був задум творців ЄС! Трохи втішає те, що все ж таки є ще управління в країнах ЄС, що Меркель діє й що багато громадян, у тому числі в Польщі, їй довіряють. Але вогонь знову гасять політики певних країн, а не Комісія в Брюсселі. Довіра громадян Німеччини до ЄС як до проекту нашого майбутнього дуже знизиться.
- Неосталінізм або православний сталінізм, що нав'язується не лише російському, а й українському суспільству - це елемент побудови так званого «Русского мира», що, по суті, є загрозою - і, насамперед, для Європи. Як Європа може протистояти цьому?
- «Європі не потрібна Росія», написали ви в заголовку одного з недавніх своїх матеріалів. Чому, на вашу думку, Європі не потрібна Росія? І чому Європі потрібна Україна?
- Я написав про те, що Росії Європа потрібна набагато більше, ніж навпаки. Росію на Заході люблять переоцінювати. Це спадщина часів холодної війни. Ніхто в Німеччині не знає, що сьогодні німецька торгівля з Чеською Республікою більше торгівлі з Росією. І це при тому, що німецька страхова компанія Euler Hermes, гігант, що дає гарантії на експортні кредити, допомагала німецькому експорту в Росію більшою мірою, ніж будь-якому іншому напрямку. Іншими словами, у політиці Німеччини Росія дотепер має особливий статус. Це спадщина СРСР, і час це припиняти. А Україна? Європейському Союзу Україна в суто матеріальному сенсі «не потрібна». Але тут може спрацювати цей європейський магнетизм, що призвів до того, що й Польща з Литвою, і Словаччина з Угорщиною залагодили свої конфлікти, і кожен реформував адміністрацію й економіку, зміцнював громадянські свободи, аби лише стати членом великої європейської родини. Орієнтир «на Європу» в українському суспільстві є. Завдання Києва - визначити цей вектор як пріоритетний і реалізувати, завдання ЄС - подолати свій короткозорий егоїзм і допомагати в цьому, а завдання Росії найпростіше - не заважати.
Довідка «Дня»
Герхард Гнаук народився в 1964 році у Варшаві. Вивчав історію, славістику й політологію в Майнці й Західному Берліні. З 1988 року працює в журналістиці, в 1995-1998 роках в F.A.Z. (Frankfurter Allgemeine Zeitung) - у відділі політики. З 1999-го - кореспондент газети Die Welt у Варшаві, висвітлює події в Польщі та Україні.
Марія Томак, «День»
Фото - www.day.kiev.ua
