Нещодавно під час обіду з друзями хтось розповідав історію, як узяв дітей-підлітків до Нью-Йорка, де натрапив на такий крутий магазин, що годі було зрозуміти його назву. «Uniqlo? Uniglo?» Він мав один із тих гарних, але нечитабельних логотипів. «Утім», - промовила оповідачка... Але ми не мали нагоди почути решту історії, тому що хтось за столом витягнув iPhone і показово продемонстрував, як він шукає назву магазину. «Uniglo!» - тріумфально виголосив шукач (і хибно). «Ах», - пробурмотіли всі ми. Розмова вщухла. Чому бідолашній жінці просто не дали розповісти свою історію? Звідки таке небажання залишити без відповіді навіть найменше ексцентричне питання?

Наша культура все більше одержима постійним доступом до всієї інформації. Ми хочемо те, що ми хочемо, щойно побажаємо це. Навіть мова стає все вимогливішою, наполегливішою і дратівливішою. Ми маємо «фільми на вимогу» [on-demand movies], «миттєві повідомлення» [instant messaging], «замовлення за один клік» [one-click ordering]. Зараз, чорт забирай! Але в міру того, як зменшується прірва між цікавістю і знанням, між бажанням і володінням, можливо, ми втрачаємо щось важливе: нестерпне відчуття недосяжного.

Хотіти щось і не мати змоги отримати це - звучить, на перший погляд, як депривація. Але фактично хотіння може бути кращим від отримання. Це, безперечно, створило цікавіше мистецтво: «Великі сподівання», «Дон Кіхот», «Мадам Боварі» і «Вік невинності» - усі вони сповнені туги, як і сонети Шекспіра, більшість опер і багато пісень Rolling Stones. «Як сильно я люблю тебе? - писав Ірвінґ Берлін. - Наскільки глибокий океан? Наскільки високе небо?» Я припускаю, що сьогодні хтось із закоханих може звернутись до Google і здійснити швидкий пошук, наскільки глибоким є океан, і написати пісню з такими словами: «Моя любов до тебе така сама глибока, як Маріанська западина (понад 11 км)», але важко уявити, як хтось буде танцювати під це.

Не тільки абстрактна інформація доступна нам на вимогу. Це доступ до нашого власного минулого, відомостей, яких згодом ми можемо більше не захотіти отримувати. Довідатися, що колишній сексуальний кавалер тепер пише блог під назвою на кшталт «Понтифікатор з пивним животом». Дізнатися, що посередня дівчина з гуртожитку для першокурсників тепер надзвичайно успішний телевізійний продюсер. Замовити давно втрачену, улюблену в дитинстві вінілову платівку на eBay і зрозуміти, що вона жахлива.

Відчуття таємниці, недосяжного знання, втрачених місць, спогадів і людей є частиною людського буття. Google корисний і забавний, але слід чимало сказати на користь незадоволеної допитливості і нездійсненого бажання.

Тридцять років тому, влітку перед одруженням, я і мій чоловік проїхали всю країну в старій зеленій «Тойоті». Автомобіль був крихітним, скрипучим і так проіржавів, що з боку пасажира в днищі була діра; внизу я могла бачити, як разом з нами набирала швидкість автомагістраль. Ми їли дешеві гамбургери і зупинялися в мотелях, які путівник весело називав «бюджетна розкіш»: до $20 за ніч, у віддалених чи відверто страхітливих передмістях.

Нам це подобалося.

Одного разу по обіді десь на Півдні - у Теннессі? Джорджії? - уздовж дороги промайнула серія знаків, що після з'їзду з магістралі запрошувала до чогось, що називалося «Загублене море» [The Lost Sea]. Десь п'ять секунд ми дискутували, але було спекотно, ми були втомлені, і чим би не було це Загублене море - це звучало, як зразок туристичного мотлоху. Ми поїхали далі прямо. Ми не відвідали Загубленого моря, ми ніколи не дізнавалися, що то було. Крамниця сувенірів? Внутрішнє солене озеро чи ареал проживання рідкісних видів? З того часу його назва і його таємниця залишилася з нами.

«Краще треба було вирушити до Загубленого моря», - скаже один із нас після провальної експедиції в якесь місце. Час від часу я відчуваю спокусу дізнатися про нього в Google. За якісь кілька секунд я могла б довідатися багато фактів: де це, що це. Можливо, навіть знайшла б зображення. Але суть Загубленого моря і його шарм усі ці роки в тому, що це парадокс. Дізнатися все буде справжньою втратою.

Автор: Джоан Вікершем [Joan Wickersham]
Назва оригіналу: Too much information
Джерело: The Boston Globe, 07.01.2011
Зреферував: Михайло Мишкало, Zахідна аналітична група

Ілюстрація - copeland.su