Цілком банально було б укотре розповідати про цей фільм як черговий шедевр кінематографу, правдивішого за найправдивіше життя, кінематографу, покликаного показати реальність таким чином, щоб змінити щось у самому соціумі. Його доля, як і доля будь-якого доброго соціального кіно в сучасному світі, - зависнути між схваленням фестивальних журі та кіногурманів та гострим несприйняттям і відразою глядачів, налаштованих лише на розважальне кіно, яке ніколи не б'є і по-справжньому не шокує. Хіба що злегка полоскоче заради підвищення рівня адреналіну у крові. «Щастя моє» зняте не для розваг.

Схематично кажучи, Лозниця створив постсовєтську версію «Людини без минулого» (2002) Акі Каурисмякі. Головний герой Лозниці також отримує по голові і втрачає пам'ять. Із тою різницею, що на відміну від фінського фільму тут немає стрункого сюжету і «світла в кінці тунелю». Є кліповість, абсурдність, сутінки і враження, що потрапив у поганий сон, у якому весь час переслідує відчуття непоправної втрати.

В Лозниці молодий чоловік зникає безвісти не для того, щоб у певний момент знайтися, згадати все і «перезавантажитись». Уся канва будується на мотивах удару і забуття. Тому у якості другої назви стрічки можна було б обрати назву «Амнезія». Спогади Другої Світової тут переплітаються з образами умовної сучасності - лихими дев'яностими - і створюють дивний ефект. У певний момент розумієш: режисерський задум виявився настільки амбітним, що зазіхнув на творення ще одної колосальної розгорнутої кіно-метафори, за якою колись вивчатимуть нашу тривожну «перехідну епоху» останніх двадцяти років.

Разом зі стрічками, приміром, Кіри Муратової та Олексія Балабанова «Щастя моє» стане ще одним нагробним каменем зникомої антропології, яка ще досі живими ногами ходить вулицями наших міст і сіл, але вже сприймається як фантастичний паноптикум. Ось він даїшник, який забиває до півсмерті водія (колегу-міліціонера!) нізащо. І, дивлячись, ми не віримо: такого не буває. Але наступного дня на шосе нас зупиняє такий самий тип. Щоправда, не забиває до півсмерті, а наразі просто перевіряє документи і навіть посміхається. Однак тип - точнісінько такий самий. Ось далекобійник, ось плечовуха - дорожня повія, ось дільничий міліціонер, ось бомж... І всі вони, водночас, із цього життя і якогось позареального. І де те «прокляте місце», в яке потрапляє головний герой? Чи, бува, не тут, за першим ліпшим поворотом? Чи навіть і повертати нікуди не треба, бо давно вже приїхали.

І знову-таки банальність - визначати цей фільм як черговий витвір чорнушної кон'юнктури, яка тягнеться за нами ще від кінця 1980-х. Чорнуха тут явлена не як спосіб шокувати глядача, а як нормальний формуючий ландшафт. Не девіація, яку треба зобразити, показати, а відтак і подолати, а норма, середовище існування. Тому в цьому сенсі кон'юнктури тут узагалі немає. Ми просто не заслуговуємо на інше кіно, на інше зображення. Ми просто тут живемо - у тупій злобі, насильстві, немотивованій жорстокості, несправедливості. Ми з них склеєні, ними сформовані і передвизначені. Й амнезія головного героя - це, водночас, і своєрідна форма втечі з реального контексту, і вимушений ескапізм, і певний вид соціальної поведінки. Певна глибока, а заразом і вельми проста метафора. За Лозницею, цей світ успадкували не вбогі духом, а неприкаяні - люди, з очищеним твердим диском.

Ось чому фільм носить назву «Щастя моє». Найвище щастя - все, що сталося з тобою просто забути. Бо з усім колишнім культурно-історичним багажем, з усіма психологічними рефлексами і звичками жити просто неможливо. А якщо ми ще живі на периферіях західної цивілізації, погаратані немислимими соціальними експериментами, голодоморами та війнами, то в цьому є якась справедливість. Приблизно та, яка настає у глядача цього фільму наприкінці останнього епізоду. Дивіться фільм, одне слово. Або не дивіться. Дивіться, щоб не забути. Не дивіться, щоб не пам'ятати.

Андрій Бондар, Zaxid.net

Ілюстрація - http://zaxid.net