Загальновідомо, що у цивілізованому суспільстві культура мови є однією з важливих складових загальної культури людини. Адже достатньо послухати когось упродовж буквально декількох хвилин щоб мати загальну уяву про рівень його культури (недарма ж древні казали «заговори, щоб я тебе побачив»).

Звісно, що мова кожного народу, навіть порівняно нечисленного, може мати свої місцеві діалектні відмінності, які ускладнюють комунікації між носіями різних діалектів. Для уникнення такого роду казусів найбільш поширений (як правило, столичний) діалект мови кожного розвиненого народу кодифікується та стає загальноприйнятою нормою - літературною мовою.

Послуговуватися літературною мовою у офіційному спілкуванні є «бонтоном». Принаймні, для кожного, хто претендує на те щоб його вважали елементарно культурною людиною. На вітчизняному телебаченні мовна культура ведучих, за незначними винятками, є досить низькою. Це ж стосується і мови рекламних спотів та субтитрування фільмів.

Наприклад, чи не більшість телеведучих чомусь неправильно роблять наголос у словах «спина» та «граблі» (кажуть «спин‘а та «гр‘аблі»), постійно можна чути зворот «N років тому назад» («на зад» українською можна хіба що сісти), «по понеділкам» («кредитам» тощо).

У російськомовних новинах постійно лунає «укр‘аинский», «на Украине», «гривна» і навіть «рубль», коли мається на увазі національна валюта (потрібно «укра‘инский», «в Украине», «гривня», коли йдеться про грошову одиницю сучасної України, а не Київської Русі чи сусідньої держави).

Щодо вживання «в Украине» та «гривня», то на початку незалежності було навіть спеціальне урядове роз'яснення щодо цього. Як і щодо вживання означеного артикля «the» у назві України англійською («the Ukraine» замість «Ukraine»). Російське «на Украине», як і англійське «the Ukraine» підкреслюють те, що Україна є лише територією, а не незалежною державою.

Англійською мовою, як правило, лише назви країн, які складаються з двох слів пишуться з означеним артиклем «the», наприклад, the United States, the Great Britain, the Netherlands, the Philippines (у двох останніх випадках назва країни складається з двох слів, які пишуться разом).

До речі, московський Інститут російської мови імені Виноградова РАН рекомендує вживати саме «в Украине», коли йдеться про назву української Держави. Якщо, наприклад, хтось назве Батьківшину патріотично налаштованого освіченого француза англійською «the France», то не факт, що той не натовче кривднику пику. А наші телеведучі на мовні неоковирності запрошених у студію гостей просто не реагують. Певне тому, що керівництво телеканалів дотримується хибних засад редакційної політики. Адже якщо якийсь «крутий» політик розмовляє «суржиком» вдома на кухні, то це його особиста справа, але якщо його недорікуватість тиражується на багатомільйонну аудиторію, то принаймні інколи його все ж варто поправляти. У всякому разі тоді, коли йдеться про образливі для всіх українців мовні «ляпсуси» на кшталт «укр‘аинский», «рубль» замість гривня, тощо.

Чимало російських політиків та практично всі доморощені войовничі українофоби на кшталт табачників, колесніченків, корнілових та багатьох інших агентів впливу Кремля, навіть попри певну ерудованість та позірну освіченість, свідомо кажуть і пишуть «на Украине».

Ці «господа» так «люблять» Україну, що ладні задушити її у своїх «палких» обіймах, а тому рекомендації вельми поважної академічної установи братньої для них сусідньої держави є у таких речах лише порожнім звуком (до речі, російський прем'єр Путін говорить «в Украине», а президент Медвєдєв, не кажучи вже про Жириновського, лише «на Украине»).

Більшість же російськомовних робить такі «ляпсуси» підсвідомо, керуючись нав`язаними їм іще «совком» мовними штампами. Як і мовно незаангажовані іноземці, які користуючись застарілими мовними кліше, пишуть і кажуть англійською «the Ukraine» та «Kiev» (до речі, Держдепартамент США рекомендував писати «Kyiv», адже згідно всіх мовних норм транскрибовані географічні назви мають передавати їх оригінальне звучання). Щодо рекламних спотів, то на одному з провідних телевізійних каналів у рекламі якогось лікарського засобу чарівна на вигляд жінка говорить своїй другій половині «це твої камні шалять». Від такої, з дозволу сказати, «української мови» у мене особисто «пухнуть вуха», а волосся стає дибки. І не думаю, що лише у мене!

Наводити приклади мовних «неоковирностей» на вітчизняних телевізійних каналах можна, певен, до нескінченності.

З іншого ж боку, з цілком незрозумілих причин (чи радше навпаки, з цілком зрозумілих, спричинених приходом «нової» влади), популярні телеведучі, які до того ж ще й послуговуються вишуканою українською мовою, чомусь з прямого ефіру усуваються (та ж Ганна Безулик).

До речі, у Англії саме диктори та ведучі БіБіСі разом з членами королівської сім‘ї є носіями взірцевої англійської - свого роду еталону розмовної англійської мови (йдеться про так званий «British English»).

Відповідно, взірцевими носіями української літературної мови мали б бути принаймні телеведучі державного каналу УТ1. Мали б бути, але такими ніколи не були, не є і, принаймні, у короткостроковій перспективі не будуть.

Вже хоча б тому, що топ-менеджери цього єдиного державного каналу з милозвучними українцям прізвищами (пани Бенкендорф та Арфуш) розмовною українською взагалі не володіють. Чи є ще у світі країна, де топ-менеджери єдиного державного каналу не володіють достатньою мірою державною мовою? Питання, звісно, риторичне.Моя вже 30 років покійна бабця (народжена на Білоцерківщині у селі Мазепинці - родовому гнізді гетьмана Івана Мазепи) була практично неграмотною (закінчила лише лікнеп), телевізора не мала, а по радіо слухала лише прогноз погоди.

У той же час бабця розмовляла колоритною українською мовою, а не огидним «суржиком». І якщо у її мові й були окремі не питомі українські слова, то це були радше полонізми на кшталт «лайдак», «шалік», «цьоця», «гемон», «клозет», тощо.

До речі, до другого польського повстання (початок шістдесятих років позаминулого століття) освічені верстви киян послуговувалися польською мовою. У заснованому у 1834 році київському університеті святого Володимира лекції читалися російською, а на перервах студенти і викладачі розмовляли по-польськи.

Це вам нічого не нагадує? І лише втілення Кремлем після другого польського повстання у всі сфери суспільного життя на підвладній території України войовничої нетерпимості також і до польської мови та її носіїв (до цього мовному обструкціонізму піддавалося лише українство) поступово переломило ситуацію на користь російської (у 1913 році навіть у Варшаві шкіл з польською мовою викладання вже не було).

«Суржик» українцям був нав`язаний юродствуючими малоросами щербицькими, маланчуками та їх клікою не так фактичною забороною вживати українську мову в освіті, науці, виробництві, громадському та культурному житті, а накладенням табу на українську мову на телебаченні, адже саме після масового поширення телебачення навіть найвіддаленіша українська глибинка заговорила потворним «суржиком».

Хоч за часів Брежнєва під личиною «інтернаціоналізму» безпардонно і нахраписто здійснювалася політика русифікації всіх поневолених червоною імперією народів, але саме малоросійські владоможні лакузи Кремля - щоб вислужитися перед своїми кремлівськими панами - з власної ініціативи намагалися бігти попереду русифікаторського молоха, чого не робило керівництво інших так званих «союзних республік».

Щоправда, таке нашестя покручів на багатостраждальну українську землю почалося іще в часи Кобзаря, який презирливо називав їх «рабами, піждніжками, гряззю Москви...».

Тотально зрусифікувавши так зване «українське республіканське телебачення», московські «інтернаціоналісти» (читай: войовничі великодержавні шовіністи) та їх малоросійські лакузи упродовж життя буквально одного покоління зробили те, що не вдалося зробити московським самодержцям Петру I та Катерині II упродовж століть - перетворили значну частину українського народу на недорікувате бидло, яке соромиться власної мови.

Це, до речі, є наглядним прикладом того, як технічний прогрес може бути деструктивним за своєю суттю.

Фактично, імперське телебачення стало повивальною бабкою мовного «суржику» в Україні. Телебаченню ж вже незалежної України належить повернути українському народові його солов'їну калинову мову, без якої саме існування української Держави є вкрай примарним.

Для цього, у першу чергу, потрібно, щоб редакційна політика телеканалів - незалежно від форми власності - не допускала тиражування неоковирних мовних зворотів на мільйонні аудиторії.

Валерій Степаненко, для «Української правди»

Фото - «Українська правда»