Коли ми вранці з Володимиром Боденчуком, головним редактором газети «Молодь України» всідалися в сусідні крісла літерного літака президента України, який мав відлітати до Бонну, тодішньої столиці Німеччини, він ураз повідомив жахливу новину, яку почули всі в салоні:

- Цієї ночі помер Назарій Яремчук...

У відсіку козирного лайнера, де повсякчас розміщаються преса, охоронці глави держави та інші неофіційні особи, і де ми якраз знаходились, запала мертва тиша. За тим усі присутні стали перемовлятися щодо цієї трагедії. Але враз завіска, котра відділяла наш салон від салону офіційних осіб, відхилилася і на порозі виріс Леонід Кучма:

- Вітаю всіх! - по-панібратськи підняв руку в своєму знаменитому жесті глава держави. - Виспались?

Усі мовчали.

- А я зайшов, щоб журналістам першим повідомити. Я сьогодні підписав указ про призначення Юрія Федоровича Кравченка міністром внутрішніх справ. Усі його знаєте?

- Усі, - не ладним хором відповіли ми.

- Хренова вийшла накладка, - багатозначно зауважив Боденчук, лишень Кучма зник за фіранкою: він був надзвичайно близьким із Назарієм Яремчуком. Починався липень 1995 року.

Новині про призначення я зрадів, позаяк добре знав Юрія Кравченка. Був фактично у близьких стосунках із ним тієї пори. Ми доволі часто зустрічалися в обмеженому колі людей на березі однієї з заплав Дніпра. Іноді до глибокої ночі грали в більярд, слухали пісні під гітару господаря-барда.

Юрій Федорович того часу якраз очолював митну службу України. Вона тільки-тільки ставала на ноги. Кравченко не раз у застільних бесідах нарікав на те, що його цією кадровою перестановкою, начебто зелене дерево, вирвали з землі. Оскільки все його життя до того було пов'язане з міліцією. А тут він перебував немовби в чужих санях...

У компанії приятелів це був м'який, пастельний, благодійний чоловік, при всій його зовнішній високій, вельможній поставі. Балагур і добряк, таких іще називають «свій у дошку»...

Але життя така примхлива, комизлива штука, що доволі часто із овець робить вовків. Особливо ж тоді, коли обранці долі злітають на посади під небесами. Де вже, здається, можна й Бога потримати за бороду, якщо, звісно, вона в нього є.

Мені чомусь думається, що Юрій Кравченко відносився до числа саме таких непростих людей.

Про це вперше подумалося тоді, коли у Міністра внутрішніх справ виник конфлікт із редакцією популярної в дев'яностих роках минулого століття газети «Киевские ведомости». Видання оприлюднило матеріал про незаконне набуття Кравченком автомобілю «Мерседес» S 600L. (Чи не нагадує це вам події з нинішнім Каділаком пана Могильова!?).

Тоді міністр подав позов до суду на 9 мільйонів гривень. І кучмівський суд, зрозуміло, взяв таку висоту. А власник видання Михайло Бродський тут же потрапив за ґрати, і лише перемога його на парламентських виборах 1998 року врятувала від серйозного тюремного ув'язнення.

Але весь бізнес Бродського було буквально розтоптано, знищено.

Якось мимовільним свідком подібної брутальної, дикунської міліцейської навали став і я, знаходячись у кабінеті одного з начальників обласних управлінь внутрішніх справ.

Під час нашої розмови якраз зателефонував міністр. Генерал, ухопившись за трубку, виструнчився. В стилі Юрія Федоровича говорити з підлеглими чітко, зично, він почав голосно розпікати начальника регіональної міліції за те, що в області, бачте, спокійно процвітає бізнес пана Бродського. А він же...

Було чути все так, хоч бери та вуха руками закривай.

Думаю, що того дня в тій області все рухоме й нерухоме, що належало бізнесмену Бродському, скрутилося в попільну трубочку, немов підпалений аркуш паперу. Я донині наче чую віддалений голос міністра: «Пожежників, пожежників підключай!». У відповідь звучало: «Єсть, пане Міністру! Буде виконано!».

Життя по-крупному зіштовхнуло мене з міністром Кравченком, коли редагована мною «Правда України» стала 1997 року в публічну опозицію проти режиму Кучми.

Ми публікували такі матеріали про владу, що дало змогу довести добовий тираж видання до 632 тисяч примірників(!). Правою кістлявою рукою з придушення свободи слова у тодішнього русявого «гаранта Конституції» був якраз він, Юрій Кравченко.

Аби уникнути емоцій, я представлю нижче один переконливий документ, який багато на що вкаже у розкритті теми. І, зокрема, на те, чи міг, приміром, міністр Кравченко згодом, через два роки після розгрому опозиційної газети «Правда України», провокації з гучним ув'язненням її головного редактора, віддати наказ про фізичне знищення журналіста Георгія Гонгадзе.

Отже, перед вами офіційний лист голови Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією Верховної Ради пана Джиги Генеральній прокуратурі про те, що працюючи першим заступником міністра внутрішніх справ і начальником головного управління боротьби з організованою злочинністю МВС України він особисто був у курсі подій того, що 1998 року проти головного редактора опозиційної газети «Правда України» Олександра Горобця (себто мене) проводилася спеціальна операція МВС із метою дискредитації та звільнення з посади.

Якщо така операція проводилась і перший заступник міністра не міг вплинути з метою її відміни, то хто її благословляв і проводив? Зрозуміло, міністр.

Знаєте, цей документ побував у Генеральній прокуратурі України. Запитаєте, яка реакція? Джизі зателефонував заступник генерального прокурора Кудрявцев і сказав: «Миколо Васильовичу, а чому Ви такого листа не написали тоді, у 1998 році?».

Прозвучало, буцімто злостива, жовчна насмішка з пріснопам'ятного кучмівського підземелля, просякнутого мракобіссям безмірного гоніння на паростки демократії і свободи слова, знищення цілого ряду газет, теле- і радіоканалів.

Та тому, мабуть, тоді не написав, що при владі були Кравченко і Кучма. І за їх особистим завданням здійснювалася не одна подібна операція.

Що стосується розгрому «Правди України» і арешту її головного редактора , то вдалося встановити деталі окремих подій у правлячій камарильї.

Коли газета зі своїми критичними публікаціями по-справжньому допекла Кучмі, він викликав до себе міністра інформації Кулика, генерального прокурора Потебенька, міністра внутрішніх справ Кравченка. За моїми даними, публічно порвавши при всіх ненависну газету, озвірілий в люті глава держави поставив перед своїми візаві чітке і конкретне завдання - негайно закрити видання, а головного редактора посадити до в'язниці.

Кажуть, що мій «більярдний побратим» Кравченко хвацько стукнув тоді підборами і тут же викликав до себе на килим заступника начальника Київського міського управління внутрішніх справ Підюкова. Це, як вдалося встановити, був ще один із «орлів Кравченка», готовий на все заради чіткого виконання наказу начальника. Мабуть же, заради кар'єри.

Він таки дослужився до звання генерала. Ще кілька років тому працював ректором одного із вузів системи МВС. А як же ж, такі «професіонали» мають передавати свій неповторно «багатий» досвід молодому міліційному поколінню!

Бог їм суддя, а не я.

Сьогодні звучить багато заяв чисельних вихованців Кравченка, що їхній міністр не міг віддати наказу Пукачу убити Гонгадзе. І я б, мабуть, хотів вірити в це. Але на власні очі бачив, як хвалений супер-генерал знищував газету «Киевские ведомости», як руйнував бізнес видавця Бродського.

Ним організована провокація проти колективу журналістів «Правди України», яку буквально розгромили, зруйнували до основи його підлеглі, мене, головного редактора майже на вісім місяців запроторили до СІЗО. Це, а також багато інших відомих мені подібних фактів, дає підставити вірити тому, що виклав слідству екс-генерал Пукач.

Знаю від багатьох людей, що міністр-генерал безбоязно, напевне, фанатично вірив у свою непогрішність, у те, що ніхто з підопічних йому не посміє заперечити, виконає до кінця будь-який наказ. Навіть неправомірний. А оскільки окремі завдання отримував на найвищому рівні, тому й боятися, що на нього поскаржаться, донесуть було зайве.

Сьогодні й Кучма, прикидаючись безневинним ягням, щось блеє про те, що у нього, мовляв, не було мотивів домагатися знищення Гонгадзе.

Це вони кажуть так, позбувшись кабінетів і захмарних посад. А що ж із них робило безмежне у праві на абсолютну індульгенцію багатолітнє володіння керівним стерном держави? Це нині він готовий назвати себе вегетаріанцем, забувши про незмірну жадобу до свіжої крові жертв свого деспотичного режиму.

Відомо, що всевладдя розв'язує людині руки, спускає з усіх мислимих і немислимих гальм. Пригадаймо, як Кучма, судячи з плівок екс-майора Мельниченка, не раз висловлював незадоволення тим, що «якийсь грузин знову пише на весь Інтернет» про нього.

Людина підсвідомо уяснила собі, що вона в багатомільйонній державі може все. І цар, і Бог. А тут якийсь «...гадзе» ослухується, і його не можуть вгамувати, приборкати.

Як свідчать записи прослуховування головного кабінету держави, це ставало об'єктом розмов із «Володею» (звичайно ж, Литвином). Саме «Володя», як знаємо з плівок, запропонував «грузина вивезти і віддати чеченцям». А кращим другом «Володі» був хто? Звичайно, він - Юрій Кравченко.

Коли ти сидиш на найвищому троні в державі і якийсь, даруйте, «поганий грузин» ослухується тебе, відверто глузує, глумиться з тебе, робить всесвітнім посмішищем, ти, мабуть, готовий зі злості, ярості його і буквально, здається, вбити.

Можливо, що саме в такому запалі і було колись щось сказано... Якщо і не більш відвертіше, брутальніше. Кучма, знаємо, висловів не вибирав: не настільки грамотний. І не обов'язково це мало відбуватися в кабінеті глави держави.

А там же все брали під козирок... До нагального виконання. Позаяк було відомо, щ всяка екзотична, єзуїтська розправа над політичними опонентами приносили тодішньому сутяжному патронові дивовижне задоволення і непомірну втіху, помітно поліпшувала настрій. Водночас і засвідчувала особисту відданість та потрібність саме такого рішучого, бойового міністра, виконавця всіх забаганок.

Нині русявий екс-президент мляво стенає плечима. Мовляв, та навіщо він мені був потрібен, той Гонгадзе. Вже багато літ і справді, ой, як же ж він йому тепер не потрібен...

А ось тоді, свого часу, коли був при владі, тільки злий позирк, і кравченки, пукачі вже готові роздерти, зі світу звести кожного, на кого лишень укаже керманич. Щоб не смів гнівити покровителя і «намісника».

Тим паче, що мотив у Кравченка, в тому числі і для виконання такого «особливого» завдання, був, що називається, залізний. Уже поповзли були тоді розмови про пошук Кучмою собі надійного наступника, і бравий міністр міліції фігурував претендентом номер один на цю омріяну ротацію.

Погодьтеся, що голова опозиційного журналіста вартувала гри для людей, які понад усе мали за мету догодити своєму диктатору. А згодом, напевне, і стати біля керма країни...

Бог не пустив.

Олександр Горобець, спеціально для інтернет-видання «Українська правда»

Фото - «Українська правда»