Вона любить одягатися в зелене, милуватися співом Френка Сінатри, збирати етномузику з усього світу, читати про пригоди кумедного Карлсона та вірити, що найнеймовірніший вчинок усе ще попереду. Для Лариси Денисенко принципово немає поганих творів, адже ті книжки, що їй не сподобалися, вона одразу ж забуває. «Людина відчуває себе лише тоді людиною, коли буде водночас і золотим руном, і аргонавтом», - впевнена пані Лариса в роздумах над журналістським, адвокатським і письменницьким досвідом.

Українським телеглядачам Лариса Денисенко відома передусім як ведуча «Документа» - єдиної культурологічної програми на каналі «1+1», яку після тривалих мандрів нічною сіткою мовлення врешті-решт було закрито цього літа. Саме з прикрого факту витіснення рештків здорового мислення з телебачення ми й почали розмову з письменницею.

- Пані Ларисо, розпочнемо нашу розмову з огляду нашого телепростору, оскільки донедавна ви були ведучою програми «Документ» на телеканалі «1+1». Чому, на вашу думку, формати таких культурологічних проектів не цікаві українському телебаченню?

- Якщо вести розмову навколо «Документа», то варто сконцентрувати увагу на редакційній політиці каналу. Кілька років тому на цьому телеканалі відбувся перехід від інтелектуально-освітніх проектів до розважальних. У теперішньому сезоні «1+1» домінують суто розважальні програми. Загалом такий формат характерний не лише для «плюсів», а й для інших каналів, які пропонують глядачеві різноманітні шоу. Впровадження культурологічної програми в такі формати виглядатиме так само, як поряд із Донцовою читатимуть Канта, тобто більш-менш абсурдно. Закриття «Документа» було неминучим. Проект міг би «жити» лише тоді, якби каналу повернули його «обличчя» з початку 90-х.

Загалом концепція «Документа» аж ніяк не в'язалася з проектами інших програм, ми виходили вночі, провадили цікаві балачки на тему культури, а інша частина ефіру була наповнена казна-чим. Закриття таких програм - це крок назустріч деградації суспільства, втрати естетичного смаку, адже все віддзеркалюється на поколінні нових людей, які загубилися в мережі, не вміють спілкуватися, не можуть назвати навіть трьох епітетів до слова «море».

- Наскільки мені відомо, програма «Документ» виходила о четвертій ранку. На яку аудиторію ви розраховували в цей час?

- «Документ +» - це програма, яка була спрямована суто на аудиторію української діаспори. Через розбіжності в часових поясах для Канади й Америки - проект виходив у прайм-таймі їхнього телебачення. Коли я прийшла працювати на «1+ 1», то український «Документ» ще виходив о десятій годині ранку, а вже за рік його запустили в нічний ефір зі стрибкоподібними годинами виходу.

- Чи є у вас сьогодні візія культурологічного проекту для теперішнього комерційного телебачення?

- На мою думку, ефір після півночі - це найкращий час для культурологічних проектів, які будуть збирати інтелектуальну аудиторію, бо люди, які звикли читати допізна та міркувати, робитимуть це разом із колегами по той бік екрана. Мені здається, що особливого формату такі проекти не потребують, варто лише запросити до студії якусь цікаву людину і розумно розмовляти з нею. Часом я зустрічаю таких нестандартних людей, про яких мені хотілося б розповісти країні, бо на нашому телебаченні й так багато популістів і псевдонауковців. Справжніх ерудитів не потрібно десь вишукувати, вони є серед нас, і завдяки їхні щоденній праці не знищується інтелектуальний потенціал держави. Сьогодні інфопростір складається здебільшого з екзальтованих програм, де журналісти говорять чужими словами, думають за чиїмись стандартами. Такий культурологічний проект можна запускати на телебаченні лише раз у тиждень на годину, і тоді справді відбулися б зміни.

- Чи можливо поставити такий культурологічний проект у межі прайм-тайму замість дешевих і нікому не потрібних серіалів?

- Мабуть, сьогодні не варто, бо аудиторія ще не готова до таких змін. Люди ж звикли заходити у воду поступово, тобто їм необхідно дати трохи часу для адаптації. Аналізуючи «телевізійні кухні» міжнародних каналів, можу сказати, що серіали будуть жити. Дешеві «мильні опери» - це щось схоже до котячих консервів та сухих сніданків, приготування яких не потребує значних зусиль. Повірте, кота дуже важко перевести з консервів на живу рибу, яка, на відміну від них, належить до здорового харчування.

У життя - босоніж

- У вашій біографії зазначено, що ви маєте литовсько-грецьке походження, а українську мову вивчили у 23 роки. Сьогодні питання мови для сучасних українців більш ніж актуальне. Виходячи з вашого прикладу, чи можна якось «притупити» лезо гострої мовної дискусії та хоча б спробувати знайти компроміс?

- Мене дивує і дивуватиме те, що люди, які тут живуть, навчаються, працюють, не хочуть учити мови. Мова - це ті крила, які кожен має від народження, проте в кожного свій вибір: скористатися ними чи ні, залишатися куркою чи бути солов'єм, вистрибувати хіба що на паркан чи побачити інші країни. Я виросла в російськомовній родині, бо російська була компромісною у спілкуванні моїх батьків. Але коли живеш в Україні, то потрібно знати мову цієї землі. Для мене це принципово. Звісно, ніхто не забороняє читати чи спілкуватися російською, такі речі навіть потрібні для розширення світобачення. Кожен повинен зрозуміти, що від нього залежить доля держави, насамперед від його слова.

- Чи використовуєте ви свій журналістський досвід у письменницькій праці?

- Останнім часом намагаюся не використовувати свого досвіду з різних сфер, насамперед з юридичної, в літературі. Нині я паралельно працюю адвокатом і могла б написати безліч розповідей про життя моїх клієнтів. Так само можна було б описати й телебачення, але поки що я не хочу цього робити. У своїх книжках мені цікавіше шукати інших самобутніх героїв.

- Хтось із класиків сказав, що «в літературу треба приходити в чистому взутті». Чи можливо після «життя» у сфері судочинства прийти в літературу «в чистих черевиках»?

- Думаю, що так, якщо залишати оте брудне взуття за порогом і далі йти босоніж. Тоді приходиш у літературу з іншими думками і словами. Мабуть, мій старт у літературі - своєрідна потреба духовного самоочищення, адже юриспруденція - це спосіб заробляння грошей, а гроші завжди там, де бруд.

- Ваше «літературне життя» розпочалося де-факто з 2002 року, з перемоги в конкурсі «Коронація слова». А яким було письменницьке життя Лариси Денисенко до 2002 року?

- Це було звичне життя людини, яка іноді любить щось писати: листівки друзям, нестандартні побажання на різні свята, кумедні підписи до картинок, невеличкі оповідання для себе чи друзів. На початку 2000-х я активно почала дописувати у ЖЖ («Живий Журнал». - Авт.), створила блог, куди викладала свої історії. Тоді ж кілька російських видавців помітили мої дописи і схвально відгукнулися. Коли ти бачиш, що твої тексти потрібні та цікаві іншим людям, то неодмінно хочеш іти далі. До речі, про конкурс «Коронація слова» я дізналася з реклами на телебаченні. Чому вирішила подати рукопис на конкурс? Мабуть, досі це питання залишається для мене риторичним.

- А як ви шукаєте своїх героїв? Чи є у вас певна концепція щодо їх пошуку?

- Інколи на вулиці люди можуть привернути до себе увагу або фразою, або поглядом, або ходою. Образ людини потрапляє у свідомість і ніби провокує запуск механізму. Одразу ж починаєш розмірковувати над стилем життя незнайомців, їхніми проблемами, словесними манерами. Після цієї акумуляції міркувань вибудовується цілісний образ, який треба лише перенести на папір.

- На вашому персональному сайті зазначено, що ви маєте ліцензію здійснювати практику в Оттаві й Торонто щодо справ, пов'язаних із мігрантами та біженцями. Чи можете назвати своїх героїв своєрідними літературними мігрантами або біженцями?

- Так, деяких героїв я вважаю біженцями і мігрантами. Коли починаєш писати, то завжди є такі персонажі, до яких ставишся більш вразливо. Мабуть, ці відчуття передаються до читачів, їх теж це хвилює, принаймні так вони кажуть і пишуть мені про це.

- До речі, на вашому сайті є можливість написати вам листа. Свого часу навпаки деякі письменники відмежовувалися від зовнішнього світу. Чим є корисним таке листування між письменником і його читачем?

- Загалом я є дуже активною інтернет-людиною, мене можна знайти практично в усіх соціальних мережах. Щомісяця отримую близько 20-30 мережевих листів.

Наповнення листів різноманітне: читачі дякують за книжки, просять різних порад, діляться роздумами щодо образів певних персонажів. Мені цікаво спілкуватися зі своїм читачем, дізнатися про його враження. Дуже часто отримую повідомлення такого тексту: «Дякую за книжку. Пишіть ще». Здебільшого люди обмежуються загальними фразами, а мені хотілось би зазирнути глибше, тому мені часом бракує конструктивних читацьких коментарів. Дуже часто це листування допомагає зрозуміти свою аудиторію. Коли письменник залишатиметься лише наодинці із рукописом, у нього буде відчуття, що він пише «в шухляду».

Вона не боялася смерті

- Мені відомо, що зараз ви пишете свій черговий роман, хоч разом із тим починали писати комедію, але потім звернулися знову до першого тексту. Що змусило вас до такого повернення?

- Текст роману мене просто не відпускає. Я хотіла якось відійти від першого тексту і почати писати щось кумедне, але щось змушувало мене повертатися. Іноді буває, що напишу за цілий день лише абзац, а потім його знищу, наступного дня взагалі не хочу писати. Проте роман мене не відпускає, я вже трохи й боюся того тексту (Усміхається. - Авт.), але радію, що він визрів.

- В одному зі своїх інтерв'ю ви сказали, що Андрій Кокотюха змалював героїню для свого детективу з вас. Чи часто трапляється у письменників змальовування персонажів один з одного? Як загалом відбувається взаємодія в літературному процесі?

- Не знаю, чи мають письменники такий досвід у змальовуванні героїв одні з одних. Наприклад, в Андрія його героїня була адвокатом, бо він мало знає живих адвокатів (сміється. - Авт.), вирішив змалювати персонажа з мене. У сучасному літературному процесі постійно відбуваються якісь взаємодії, входять нові люди. Цікаво було б почитати новий роман Сергія Жадана, який буде відрізнятися від того, що він писав досі, бо сьогодні важливо переосмислювати пережите. Нещодавно із захопленням прочитала роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», який змусив мене поглянути на те, що творить письменниця, іншими очима. Треба сказати, що сьогодні в літературі відбувається пошук слова, образів, нових стилів самовираження, тому цей процес залишається «живим» і динамічним.

- У липневому бліц-інтерв'ю для «Дня» ви розповідали про спільну творчу роботу з Галиною Вдовиченко, Ірен Роздобудько над новелою «Песочная Фигура» для видання «Домашний очаг». Чи плануєте на майбутнє якісь подібні творчі співпраці?

- Коли нам запропонували написати такий текст у співавторстві, ми вже думали написати щось спільно. Ірен займалася в той час реалізацією своїх проектів, зокрема працювала над мультиком; я поринула в телебачення та адвокатуру, власні тексти; Галина працювала у щоденній газеті й паралельно писала роман «Хто такий Ігор?». Ми всі десь ніяк не мали часу на спільний проект, і тут надійшла така нестандартна пропозиція - написати історію з відпустки. Звісно, добір такого колективу невипадковий: із Галею Вдовиченко ми схожі психотипами, мені було важливо, щоб той, хто писав після мене, зумів утримати емоційну лінію; Яна Дубинянська збагатила текст досвідом фантаста з логічним продумуванням сюжетної лінії; Ірен Роздобудько привнесла в історію родзинку несподіванки, і, нарешті, фініш твору належить Наталці Шевченко, яка є майстром з хепі-ендів. Що ж до майбутніх творчих тандемів, то тут можлива будь-яка інтерпретація.

- Якби раптом вам запропонували окреслити своє письменницьке життя одним реченням, як воно прозвучало б?

- Насправді складно сказати. Мабуть, вона не боялася смерті.

Юліана Лавриш, «День»

Фото - «День»