За програму «Шустер-LIVE», здається, серйозно взялися, і її дрейф у бік «свободи слова без берегів» помітно сповільнився. Чого ми побоювалися, але чекали. Від першої у цьому телесезоні програми, де регіональна рать виглядала не дуже презентабельно, друга трансляція істотно відрізнялася за духом і характером. Партія регіонів, не маючи жодних радісних соціально-економічних повідомлень для електорату, презентувала підготовлений закон про порядок використання мов в Україні. Як і очікувалося, для української мови, яка (поки не скасували 10-ту статтю Конституції України) є державною, закон, внесений панами і товаришами Єфремовим, Симоненком і Гриневецьким, означає повернення до часів Щербицького та Маланчука. Українська знову надовго відкидається на узбіччя, реально перетворюючись на мову другого сорту.

Пан Єфремов із ПР розповідав про «насильницьку українізацію». Цей міф в Україні вже давно перетворився на ширму для прикриття абсолютно очевидної примусової русифікації. Як завжди, ахінея на предмет того, що непогано було б українцям стати поліглотами і володіти всіма мовами, щоб не було проблем. Єфремов запропонував населенню в обов'язковому порядку освоювати українську, російську й англійську мови. Хоча очевидно, що справжня суть закону полягає в тому, що фактичною державною мовою України стає російська, а українська перетворюється в суто декоративний елемент (якою вона й була в УРСР).

Цікаво, що тепер думають ті українські письменники і письменниці, які в період виборів пропагували «противсіхство» і «протидвохство»? У контексті нинішньої двомовності можна їм нагадати: «бачили очі, що купували» і «за що боролися, на те й напоролися». У найближчій перспективі в Україні їхні книги, швидше за все, будуть остаточно загнані в гетто, в підпілля, а українська сучасна література стане явищем абсолютно камерним і маргінальним. За помилки, за інтелектуальний снобізм, за національну легковажність і безвідповідальність доводиться дуже жорстоко розплачуватися. На жаль, не лише тим, хто помилявся, а всім. Той колосальний удар (далеко ще нашим суспільством не усвідомлений), що наноситься цим законом по українській мові та культурі, по українській нації і державі, доведеться виправляти десятиліттями і століттями. Якщо, звичайно, історія взагалі дасть нам таку можливість...

Пан Єфремов волав: «Не треба змушувати вивчати українську мову...». Простих людей - не треба. А ось чиновників, політиків, депутатів усіх рівнів - треба, і дуже жорстко. До речі, а як щодо примусу до вивчення російської мови? Чи це в ПР гріхом не вважається? Колега Савіка Шустера Петро Мага навів власний приклад.

У місті Чоп Закарпатської області йому довелося вчитися в російській школі, оскільки вибір у Чопі складався з двох шкіл: російської та угорської. На територіях, контрольованих Партією регіонів, українцям просто не залишать іншого вибору, окрім російської мови. Коли ця публіка розмірковує про свободу вибирати, вона завжди має на увазі лише один варіант, і, звичайно ж, не український.

Закон створить лінгвістичний хаос, який вимагатиме перекладачів із десятків так званих регіональних мов і створить великі практичні проблеми. Наприклад, якою мовою віддавати накази пілотам бойових літаків, де рахунок йде на секунди? Як там реалізувати двомовність?

Увесь пафос регіональних зусиль на догоду зовнішньому чиннику полягає в тому, аби не допустити в Україні повноцінного функціонування української як державної мови, аби ніколи українська в нашій країні не займала таке ж саме місце, як польська в Польщі, як болгарська в Болгарії, як чеська в Чехії.

Потрібно називати речі своїми іменами. Єфремівсько-Симоненківсько-Гриневецький закон є смертним вироком для української мови, враховуючи реальні обставини сучасної України. Його було б справедливо назвати «законом Валуєва-Єфремова-Симоненка-Гриневецького».

До речі, від «секретного подання міністерства внутрішніх справ до міністерства народної освіти» Валуєва нинішній «політико-правовий шедевр» відрізняється лише крайнім лицемірством. Формально не скасовуючи державного статусу української мови, закон перетворює 10-ту статтю Конституції України на справжню фікцію, подібну до статті про свободу слова в сталінській конституції СРСР. На практиці все буде (як завжди) набагато гірше, ніж на папері. І це при тому, що за переписом населення 2001 року майже 70% громадян України визнали своєю рідною мовою українську. Але нинішній владі, яка не нехтує демократичною риторикою про права людини, про повагу до цих самих прав, про правову державу, на це глибоко наплювати. Ще один приклад того, як під прикриттям демократичної демагогії вершаться абсолютно антидемократичні справи. Судячи з красномовства в студії Шустера пана Єфремова, зашморг, накинутий на шию української мови, буде рясно прикрашений «демократичними» квіточками.

Водь та іжора

Якщо з боку опозиції у студії були лише політики, то з боку коаліції як незаперечний науковий авторитет був присутній сумнозвісний Олесь Бузина, яскравий символ інтелектуальної потужності і культурного розвитку нинішніх господарів України. Бузина відразу ж заявив, що погром української мови, що почався, він вважає дуже ліберальним, треба б жорсткіше, рішучіше. Користуючись відсутністю (абсолютно невипадковою!) у студії серйозних лінгвістів, істориків та культурологів, Бузина довго сяяв сумнівною «ерудицією» на предмет мовної політики у Фінляндії, Канаді та Швейцарії, не розкриваючи реальних особливостей і специфіки такої, але безоглядно спекулюючи на «двомовності» і «багатомовності», свідомо ігноруючи особливості цих країн, що різко відрізняють їх від України. Наприклад: жителі франкомовної кантони Швейцарії, що є сусідами з німецькомовною, володіють мовою своїх сусідів - і навпаки. В Україні ж усі жителі Галичини розуміють російську, а як щодо жителів Донбасу, якщо вже використовувати швейцарський зразок?

Загалом, спритність рук і ніякого шахрайства...

Бузина «просвітив» публіку в питаннях мовознавства, оголосивши, що російська мова набагато старша української, а українська, нібито, з'явилася лише в ХVII столітті...

Ну, справді, навіщо регіоналам усілякі там Шевельови, Ключевські, Кримські, Далі й Шахматови, коли є Бузина. Як висловлювалися в СРСР споживачі низькоякісної вино-горілчаної продукції: «Дешево й сердито». Олеся Бузину цілком можна визнати «генієм-заступником» усієї гуманітарної політики Партії регіонів.

А тим часом той же російський професор В.О. Ключевський вважав, що в древньому Києві розмовляли мовою, близькою до сучасної йому малоруської (тобто української). Академік Агатангел Кримський наочно довів побутування в Київській Русі староукраїнської мови в знаменитій статті «Київський говір». Василь Ключевський, посилаючись на Володимира Даля, писав: «ГАвАрить пА-мАсковски» - означає спотворювати старовинну слов'янську вимову чи не більше, ніж це робить володимировець або ярославець». Тобто, на його думку, на території Росії старовинна слов'янська вимова, принесена ззовні, псувалася під впливом місцевої фінської фонетики. За часів Київської Русі землі Центральної Росії населяли фінські племена: меря, мурома, чудь, весь, ємь, водь, мокша, ерьзя, іжора тощо. Цікаву матрицю поступової слов'янізації цього корінного російсько-фінського етнічного субстрату дає видання «Народи європейської частини СРСР», Москва, 1964 рік, розповідаючи про те, за якою схемою фіни ставали росіянами. От як відбувався цей процес:

«Таким чином чисельність воді і, повільніше, іжори, впродовж століття систематично скорочується. Ці групи були православними, що дозволяло їм одружуватися між собою і росіянами (тобто фінами, слов'янізованими набагато раніше. - Авт.) і сприяло обрусінню (вони давно вже самі вважали себе росіянами). З часом зближувалися і культури: як обряди, звичаї, так і матеріальна культура. Це давало воді і іжорі справжні підстави говорити, що вони «росіяни, лише мова інша» (с.313).

«Є відомості, що в першій половині минулого століття (XIX. - Авт.) водь не знала російської мови. Ще на початку нашого століття (ХХ. - Авт.) у низці водьських сіл російську мову розуміли вже всі, але між собою розмовляли лише по-водьськи«(с.314).

«У колишніх водьських селах є люди похилого віку, які ще пам'ятають мову, але ні середнє покоління, ні тим більше молодь її не пам'ятають... І водь, і іжора вважають себе росіянами» (Там же).

Ось саме за такою схемою фінські племена утворили російський народ, змінивши мову та культуру.

До речі, фундаментальне видання Інституту етнології і антропології імені Петра Великого Російської академії наук «Русские», стверджує: «Якщо історичне коріння росіян сягає ХI-ХIII століть, то початковий етап формування їхнього етносу припав на ХIV ст.» (с.14). Адже ось як цікаво виходить. Офіційний науковий компендіум, виданий у видавництві «Наука» в Москві 1999 року, свідчить, що за часів Київської Русі ніякого російського народу не було, а російська мова, виявляється, якщо вірити «блискучій логіці» О. Бузини, вже була. Але якщо немає народу, який у ХIV ст. лише почав формуватися, то звідки ж візьметься його мова? А тим часом, у IX, X, XI століттях у Києві, Галичі, Чернігові, Переяславі, Володимирі-Волинському жив реально на той час існуючий народ і розмовляв якоюсь мовою. Якою? Читайте Ключевського, Кримського, Шахматова, Шевельова і так далі. Найближчим часом ми почуємо ще немало дрімучих одкровень від торжествуючої у нашому духовному житті «бузинократії», на зразок того, що «духовний вчитель» регіоналів викрикував у Шустера. Наприклад, про те, що Шевченко Т.Г. більше написав по-російськи, ніж по-українськи. І про якісь «венеричні захворювання» класика, виявлені «дерматовенерологом» О. Бузиною.

Однак дивно: Президент В.Ф. Янукович на могилі національного генія в Каневі виголошує щирі промови, а неформальний ідеолог нової влади ширить чутки, що порочать великого українського поета. Між іншим, подібні «венерологічні» версії давно використовуються в політичній боротьбі з метою дискредитації опонентів. Адже масовій свідомості властиво пов'язувати ці захворювання з не найблагороднішим способом життя, що далеко не завжди справедливо. Саме тому довго циркулювали легенди про «сифіліс» Леніна, що ніколи не підтверджувалося жодним авторитетом у цій галузі медицини. А 1944 року антинацистські змовники в Німеччині планували на берлінському радіо оголосити про відповідні хвороби Гітлера, аби зганьбити його в очах німецького народу, хоча ця версія також ніколи не була підтверджена.

А Бузині подібна версія знадобилася, аби дискредитувати Шевченка? Гадаю, в масах українського народу подібне блюзнірство нічого окрім відрази до політичної «сарани» не викличе. Це навіть добре для опозиції, що саме подібна публіка демонструє свою ідейну близькість до Партії регіонів. Було б багато гірше, якби в тому таборі виявилися люди порядні, високоосвічені і культурні. Отже, панове регіонали, Бузину вам на прапор і вперед.

Олександр Єфремов погрожував розколом України, якщо не змиряться з його законом, що відкидає українську мову на узбіччя, як кару обіцяючи введення в країні президентського правління. Але антиконституційне президентське правління - це зброя двогостра, досить лише згадати, чим закінчився московський ДКНС 1991 року.

Проговорився...

На відміну від ідейного Бузини, комуніст-нардеп О. Голуб говорив про земне - житлово-комунальні тарифи. Виявилось, що комуністи, які найактивнішим чином формували цю коаліцію в парламенті і цей Кабінет М.Я. Азарова, жодного стосунку до соціально-економічної політики регіоналів не мають... «Пролетарські революціонери» тут зовсім ні при чому. Товариш Голуб урочисто прорік перед мікрофоном: «Ми не вийдемо з коаліції. Не дочекаєтеся!». Значить, у парні числа комуністи В.Ф. Януковича і М.Я. Азарова підтримуватимуть, а в непарні - принципово, по-ленінськи, критикуватимуть. І весь цей час залишатися в коаліції, користуючись усіма її благами у своїх партійних інтересах, але абсолютно не відповідаючи за її діяльність. Дуже принципово. Як у тому анекдоті: пише солдат перед боєм заяву в партійну організацію: «Якщо я загину в бою, то вважайте мене комуністом. А якщо ні - то ні». Загалом, «червоні» у своєму репертуарі.

Голуб назвав Податковий кодекс і нові тарифи «провокацією С. Тігіпка, пов'язаного з Міжнародним валютним фондом». Добре, що хоч не з ЦРУ, пом'якшуються комуністи, людське обличчя з'являється, гуманізм...

А віце-прем'єр Тігіпко, який встиг побувати й у «Великій політиці» Євгена Кисельова, довго і малопереконливо виправдовувався, але дуже цікаво проговорився, що підвищення тарифів на газ для населення України було погоджене в Харкові... Але в Харкові МВФ не було, там Медведєв Д.А. був. Виявляється, тепер у Кремлі вирішують, скільки і за що нам в Україні платити. Здається, «сильному українцеві» і плакатному «мачо» не вдасться так просто на виборах і в подальшій політичній кар'єрі вийти з тіні Партії регіонів, тим паче що і в Кисельова 83% аудиторії визнали Тігіпка відповідальним за соціально-економічний курс М. Азарова. Чи не була згода Тігіпка на далеко не ключову посаду в уряді помилкою?

Ігор Лосєв,  «День»

Фото - «День»