На глобальному рівні проблемою побудови інформаційного суспільства людство всерйоз занепокоїлося ще наприкінці минулого тисячоліття. На початку цього під егідою ООН було проведено (у два етапи) Світовий саміт інформаційного суспільства, за результатами якого було ухвалено Женевську декларацію принципів, Женевський план дій, Туніські зобов'язання і Туніський порядок денний інформаційного суспільства. У цих програмних документах зафіксовано дві ключові дати. Перша з них - 2010 рік: строк, до якого всі національні уряди мають розробити й ухвалити «всеосяжні, націлені на перспективу та життєздатні електронні стратегії... як невід'ємну складову національних планів розвитку та стратегій подолання бідності». Друга дата - 2015-й, коли кожній країні доведеться прозвітувати перед міжнародною спільнотою за досягнення конкретних контрольних показників розвитку інформаційного суспільства.

За недовгі п'ять років, які минули з дня проведення другого етапу всесвітнього саміту, багато країн досягли фантастичних результатів. Фінляндія й Естонія право своїх громадян на доступ до Інтернету закріпили у своїх конституціях. Вірменія на кінець цього року забезпечить надшвидкісним Інтернетом 95% населення. Багато африканських країн оголошують режим усілякого сприяння домінуючому розвитку інформаційних технологій. Про США, Францію, Німеччину годі й казати.

На цьому тлі український «плінтус» розвитку інформаційного суспільства справляє враження не стільки на людей зі слабкими нервами, скільки на добре поінформованих. На тих, хто пам'ятає не лише про наробітки засновника і першого директора київського Інституту кібернетики Віктора Глушкова (який ще в 1960-ті роки розробив прообраз електронного уряду), а й про указ президента України (Леоніда Кравчука) №186 за 1993 рік «Про державну політику інформатизації України». За ним 1995-го послідував указ президента (Леоніда Кучми) «Про створення Національного агентства з питань інформатизації» при президенті України - першого в історії не лише нашої країни, а й, напевно, всіх пострадянських країн функціонального (на відміну від галузевих) органу центральної виконавчої влади. «Дорослі» повноваження, солідний бюджет, значний штат. Перед агентством ставили завдання розробки національної програми інформатизації, котру й було ухвалено Верховної Радою 1998 року. Щоправда, одразу після цього агентство... розформували. Відстежувати історію його численних правонаступників довго й нудно, тим більше що серед них були і такі, що існували всього чотири(!) місяці.

А от тенденцію цих перетворень аналізувати значно цікавіше. Зниження статусу органу інформатизації, скорочення повноважень, штату та бюджету призвели до створення 2008 року Державного комітету інформатизації (ДКІ). Зі смішним штатом (25 чоловік) і куцим бюджетом. І те, й інше - удвічі менше, аніж у найдивовижнішої креатури української влади - Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. Воно й зрозуміло - займатися цензурою і легше, і приємніше, аніж створювати умови для інформаційного розвитку...

Але от - чергова трансформація: 5 липня 2010 року ДКІ ліквідується і на його базі створюється Державний комітет із питань науки, інновацій та інформатизації. Штат йому розписують досить пристойний - 122 особи (що дозволяє працівникам попереднього комітету в повному складі перейти в нову структуру), а от бюджет поки не коментується. Главою нового комітету призначено Володимира Семиноженка.

Що означає ця чергова трансформація в сфері інформатизації? Наближає вона нас до інформаційного суспільства чи ж навпаки? Час покаже. А поки читачам «ДТ» дається можливість дізнатися, що з цього приводу думає керівник нового комітету.

- Володимире Петровичу, президент оголосив (для багатьох несподівано) наступний рік в Україні Роком інформаційного суспільства. Чи стоїть за цією декларацією щось конкретне - концепція/стратегія/програма, бюджет побудови інформаційного суспільства?

- Я не думаю, що інформаційне суспільство можна ПОБУДУВАТИ. Воно мусить СТАТИ інформаційним. І для цього суспільству треба буде розв'язати три завдання: подолання цифрової нерівності; вирішення проблеми доступності інформаційно-комунікаційних технологій, котра упирається в комп'ютерну грамотність; розвиток електронної або цифрової демократії, яка дозволяє мені як члену інформаційного суспільства спілкуватися напряму зі своїм урядом, жеком, торговими мережами, освітньою сферою. Це - одна частина.

Друга частина - це інформаційні технології. Сфера розвитку програмного продукту, електронне управління країною, електронна комерція, електронна освіта, електронна медицина. І, нарешті, це все, що пов'язано зі сферою комунікацій. Оптоволокно - від кожного села, від кожної школи до будь-якого органу виконавчої влади, до кожної квартири. Тобто все, що пов'язано з комунікаціями, має бути розвинено.

Україна поки на початку становлення інформаційного суспільства. Ми зараз радше «суспільство телеглядачів», аніж інформаційне суспільство. І нам як суспільству в цілому зараз доведеться здійснити перехід від пасивного споглядання до активного управління інформацією.

Можливо, саме з цими обставинами й особливою актуальністю проблеми президент України пов'язав головний пріоритет наступного року - інформатизацію. У нас є Закон «Про засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки», є розпорядження КМУ, підписане Віктором Януковичем у ранзі прем'єр-міністра ще 2007 року. Але ці документи фактично не реалізовані хоч скількись помітно. І зараз доводиться надолужувати згаяне. Ми займаємося багатьма глобальними законодавчими проектами, наприклад електронним управлінням. Концепція розвитку цього напряму вже повністю закінчена, і ми зараз готуємо по ньому документ.

- Якого рівня буде цей документ?

- Для початку - постанова уряду. Також ми доводимо до конкретики нормативні документи щодо електронного документообігу.

- А як буде вирішуватися проблема електронного цифрового підпису? У нас є закон 2003 року, котрий не працює через відсутність єдиної уніфікованого цифрового підпису.

- Мова йде не про уніфікацію підпису. Вони можуть бути різними. Але користувачі цифрових підписів мусять розуміти одне одного. У цьому і сенс уніфікації інформаційної системи країни. В даний час є система, котра дозволяє видавати цифрові підписи, є центри сертифікації цифрових ключів (акредитованих - 11, неакредитованих - більше), і вони вже існують для того, щоб у своїх якихось підсистемах забезпечувати можливість управління інформацією.

- Але не в уніфікованому вигляді, а у своїх підсистемах?

- Так, і на даний момент нічого в цьому нема поганого - у своїх підсистемах: у Пенсійному фонді, податковій адміністрації тощо. І зараз у цьому напрямі завдання полягає в тому, щоб забезпечити електронним документообігом як мінімум усі центральні органи виконавчої влади, щоб вони могли оперативно обмінюватися інформацією між собою, у тому числі забезпечуючи захист інформації.

- Ваш комітет безпосередньо буде цим займатися?

- Наш комітет відповідає за це. Він акредитує всі центри сертифікації цифрових ключів і видає так звані кореневі сертифікати.

- Цей кореневий сертифікат дозволить мені із допомогою одного й того ж цифрового ключа вирішувати всі свої проблеми з податковою, Пенсійним фондом, жеком тощо. Чи для кожної з цих інстанцій мені доведеться купувати (за аж ніяк не «кислі» суми) окремі ключі?

- Кореневого сертифікату користувач не бачить, із його допомогою формується конкретний ключ користувача (сертифікат ключа користувача). Важливо прийти до того етапу, коли буде забезпечено перехід до повного електронного управління країною. Як здійснити цей перехід - у принципі, зрозуміло. Можна, наприклад, теоретично взяти і прибрати все вже напрацьоване і створити нову, єдину, уніфіковану платформу для електронного спілкування. При цьому, природно, всі кошти, які було витрачено на розробку до цього, виявляться витраченими намарно. Це, звісно ж, не той шлях.

Можливий, втім, й інший підхід - інтегрувати всі ті інформаційні системи, котрі є у кожного окремого гравця держави та ринку, і піднятися на рівень вище з тим, щоб усі могли одне з одним спілкуватися. Тобто зробити так, щоб наявність у вас, скажімо, якогось одного спеціалізованого ключа дозволила б вам надалі здійснювати всі необхідні операції - дійсно увійти в усі інформаційні, звісно ж, дозволені системи.

- А як ви можете охарактеризувати в цілому статистичні показники розвитку інформаційного суспільства в Україні?

- За розвитком інформаційного суспільства ми суттєво відстаємо не лише від Росії, а й від Казахстану, Білорусі й інших країн СНД.

- Це ви про інтернет-проникнення?

- Ні, це я про комп'ютерних користувачів. Якщо у людини два комп'ютери, то й інтернет-проникнення виявляється більшим, аніж воно є насправді. А реальних користувачів у нас трохи більш як 15 відсотків.

Непорушним залишається той факт, що ми в чотири рази відстаємо від провідних країн. Але при цьому ми входимо до п'ятірки країн, найбільш привабливих із погляду аутсорсингових послуг.

- А також включені в лідери постачальників кіберзлочинності. Причому ці дані ніким не підтверджуються. Більше того, жодних підтверджень ніхто ні від кого не вимагає, і тільки наш парламент намагається провести дедалі нові репресивні механізми. Ви можете пояснити, куди ділося наше лідерство в інформаційних технологіях, закладене ще Глушковим?

- Остаточно воно поки ще нікуди не ділося. Все це ще існує в таких дуже гарних «шлейфах післядії». Якщо у нас виникає якась проблема і ми хочемо почути високу експертну думку, ми звертаємося, наприклад, в Інститут кібернетики, Харківський та Київський політехи, Харківський національний університет радіоелектроніки. І отримуємо дуже грамотні експертні висновки. З іншого боку, є небезпека, що всі ці наробітки дінуться туди ж, куди зараз зникає наше машинобудування, оборонна техніка. Ми просто взяли й відчинили двері для результатів чужої праці, для чужих продуктів, фінансуємо, купуючи готовий продукт, чужі країни. А потім запитуємо: куди ділися продукти нашої праці? А вони були і можуть бути, і, дякувати Богу, є. Я пам'ятаю, що ми перебували на дуже високому рівні й у конструюванні ЕОМ, і в створенні складного програмного продукту. Але згодом ми пішли трохи не тим шляхом.

- Із цього місця можна докладніше? Не той шлях - це, наскільки я розумію, ставка на іноземний комп'ютерний продукт (на той момент це було IBM)? Це і стало першим принциповим прорахунком у стратегії побудови інформаційного суспільства?

- Згоден. Потім забракло внутрішнього ринку, щоб робити власний бізнес на програмуванні в інтересах економіки своєї, а не чужих країн. Адже щойно ми говорили, із чого починали, і я пам'ятаю, що ще 1967 року, будучи учнем десятого класу, вже одержував сертифікат програміста. І це було предметом особливої гордості.

- Ви склали на нього, якщо не помиляюся, екстерном?

- Ні, екстерном я здобував університетський диплом. Як зараз пам'ятаю, працюючи в Харківському фізтеху на радянських БЕСМах - приголомшливих на той час машинах, на яких розв'язували винятково складні теоретичні задачі світового, підкреслюю - світового класу. І це ж усе було, реально було!

- Чому про це зараз ніхто не говорить? Чому зараз ніхто не згадує про наробітки Глушкова, про інші досягнення української науки в тій сфері, котру в Радянському Союзі тривалий час вважали «лженаукою» і «продажною дівкою імперіалізму»?

- Тому що дуже мало хто з людей, які ухвалюють рішення, займається зараз власне наукою і намагається розібратися в основах інформаційних технологій. А тоді ж техніка не встигала за ідеями, і наші напівпровідникові ідеї реалізовувалися в Нобелівській премії Алфьорова, але не в нашій вітчизняній техніці. Тож вважайте, що всі наші відставання почалися ще в 80-ті роки. Хоча, знову ж, якщо повертатися до коренів комп'ютерної техніки, то ми дуже відставали ще з періоду створення персональних комп'ютерів.

- Управління Інтернетом - термін, який навіть у спеціалістів викликає чимало дорікань. У пострадянській культурі управління переважно трактується як всілякі обмеження - включаючи і діяльність Нацкоммору, і недавні виклики блогера в СБУ. Однак у розвинених країнах першу скрипку в управлінні Інтернетом відіграє саме академічна громадськість.

- Управління Інтернетом - це передусім організаційне завдання. Хто зараз управляє Інтернетом? Держави, приватні особи, громадські організації? В дійсності це управління здійснюється тріадою - державою, бізнесом, громадянським суспільством.

У цьому і криється ключ до будь-якої ефективності в країні. Адже тільки ця тріада і може розвивати країну, змінювати її, модернізувати, у тому числі виходячи і за межі національних понять, адже Інтернет не знає кордонів. Його неможливо розглядати в системі національного законодавства. При цьому привести всі національні законодавства до єдиного знаменника - теж неможливо. Тому тільки діалоговий простір, партнерство між цими трьома суб'єктами і дає ключі до відповіді, яким чином має управлятися Інтернет. У тому числі і в управлінні доменним простором. Зрозуміло, що ролі держави в управлінні вищою доменною зоною, а також в інших принципових питаннях ніхто не скасовував. Не менш принциповим залишається і таке питання, як управління доменом gov.ua. А взагалі, всі ці доменні питання є зараз настільки заплутаними, а спроби їхнього вирішення - настільки непродуктивними, що більш доцільним представляється використання альтернативних шляхів.

- Яких саме?

- Наприклад, реєстрація нового домену, кириличного.

- Ви маєте на увазі домен .УКР?

- У тому числі.

- І вас не бентежить, що цей домен, окрім кіберсквотерства, несе з собою ще й загрозу фішингу? Адже всі символи .УКР дублюються символами латинського алфавіту?

- Але ж росіяни зареєстрували кириличний домен! Навряд чи вони настільки дурні, щоб робити подібні помилки!

- Звісно зареєстрували - домен .РФ. Аналога літері Ф в латинському алфавіті нема. А от домен .РУ, який вони збиралися реєструвати із самісінького початку, так і завис невідомо де. І у нас, якби мова йшла про те ж .ЮА, чи будь-який інший домен, в якому, як мінімум, ще не здійснювалася реєстрація і символи якого не мали б прямих аналогів у латинському алфавіті, ставлення до кирилічного домену було б геть іншим.

- Гадаю, справа ця не безнадійна і є технічні й організаційні рішення. А щоб розібратися з кіберсквотерами, можна використати світовий досвід. Україні постійно не щастило на послідовну інформаційну політику. У побудові інформаційного суспільства головне - це законодавче поле, це ті центральні вузли, які держава має у себе. Це той «золотий запас» інформації, котрий не може зникнути за жодної погоди.

- На початку вересня в Києві планується проведення першого Українського форуму з керування Інтернетом. На момент створення оргкомітету цього заходу ваш комітет ще не існував. Чи збираєтеся ви зараз активно підключатися до роботи з організації цього форуму? Чи потрібен вам широкий майданчик для обговорення всіх тих питань, яких ми з вами торкнулися?

- Однозначно наш комітет зіграє одну з ключових ролей в організації цього форуму, і я впевнений, що надалі вони будуть проводитися регулярно. Хоча я мушу сказати, нам потрібні заходи й інший масштаб - у тому числі і з обговорення тих же доменних питань. Це все можна зробити в рамках засідання, припустімо, якоїсь окремої робочої групи.

- А яким чином буде формуватися делегація для участі у Світовому форумі з управління Інтернетом, який відбудеться у Вільнюсі в середині вересня?

- Наскільки я знайомий із існуючою практикою, то беруть участь у таких форумах всі ті, хто зареєструвався на відповідному сайті цього заходу.

- Згодна. Але технічне завдання все ж формується на державному рівні. Щоправда, в попередні рази з'ясувати, хто і кому які повноваження давав, було надзвичайно складно.

- Гадаю, проведення Українського форуму з управління Інтернетом напередодні форуму у Вільнюсі унеможливить повторення подібної практики.

Оксана Приходько, тижневик «Дзеркало тижня»