Минулого тижня Євгенію Кисельову у «Великій політиці», безперечно, вдалося перевершити Савіка Шустера. Йдеться про якісні показники, адже до рейтингів навіть самі телевізійники ставляться вельми скептично. А перевершити Шустера його колезі з «Інтеру» вдалося за рахунок двох тем, що забезпечили гострий інтерес: Юлію Тимошенко, яку нарешті запросили до студії «Інтеру», і тема Другої світової війни з дискусією історика Владислава Гриневича і Дмитра Табачника (якого Кисельов представив таким чином - «теж історик»).

Опозиція: вихід зі стану шоку

Прихід до студії Юлії Тимошенко - нечастого гостя на каналі «Інтер» - Євгеній Кисельов подав у контексті обговорення питання, сформульованого не без логічної вишуканості й певного протиставлення до 100 днів Президента: «Юлія Тимошенко. 100 днів поза владою». Кисельову помітно хотілося, щоб Тимошенко в жодному разі не виходила за межі запропонованого їй формату постійного вимушеного виправдовування, який, певна річ, є наперед програшним. Ось, наприклад, перше запитання-звинувачення: «Як ви формували свою партію, що в ній виявилося так багато зрадників?» Хоча, правду кажучи, варто визнати, що над масовою зрадою в БЮТ, над критеріями кадрової політики Юлії Володимирівні давно слід глибоко замислитися, а не відмахуватися від цієї проблеми. Врешті-решт, опонент завжди може дати більше грошей, та й кар'єрні перспективи намалювати більш вражаючі...

Кисельов помітно нервував, коли Тимошенко піддавала нинішню владу різкій критиці, й намагався, хоч і дуже незграбно, направити її на «путь істини». А критика з її боку була простою й переконливою: екс-прем'єр цитувала передвиборні обіцянки кандидата в президенти від Партії регіонів і розповідала, що з них виконано. За Тимошенко виходило, що майже нічого. Ну, навіщо ж так? Дещо виконано й навіть перевиконано, особливо стосовно наступу на статус української мови та її реальне становище в суспільстві, підпорядкування України Росії, відмови від євроатлантичної інтеграції, великого повороту на схід і багато чого іншого.

Ну а «незалежні журналісти», присутні в студії, залишили гнітюче враження. Коли Тимошенко говорила про те, що інвестиції до Криму не йдуть, серед іншого, й унаслідок присутності там Чорноморського флоту РФ, то якийсь «незалежний журналіст» «зрізав» її такою «мудрою» тезою: от, мовляв, на Кіпрі теж є база НАТО, а з інвестиціями там усе гаразд. З інвестиціями й у Китаї все гаразд. Але якщо українським журналістам досі незрозуміло, чим Крим відрізняється від Кіпру, а Чорноморський флот від НАТО, то влада може не напружуватися з цензурою.

Хоча перевірки гардероба Тимошенко цього разу не влаштовували, проте лише одна журналістка - Ведерникова з «Дзеркала тижня» - поставила запитання по суті - про те, чим опозиційний лідер принципово відрізняється від Януковича. Адже багатьом цілком зрозуміло, що без самоочищення, без фундаментальної реконструкції та модернізації БЮТ не має перспектив. Чи розуміє це Юлія Володимирівна? Хоч зараз повільно, але впевнено Тимошенко виходить зі стану шоку після президентських виборів і починає набирати політичних балів. Її публічні виступи стають менш банальними, вони вже гостріші й більш цілеспрямовані, аніж у перші місяці після поразки. Але їй ще дуже багато чого слід зробити, а це залежить не лише від неї, а й від тих людей, які її оточують, від їхнього інтелектуального й професійного рівня. А з цим, як відчувається, геть не все ідеально.

Тим більше, що має Ю.В. слабинку сприймати підлабузництво і догоджання як знак особистої відданості й надійності. Юлія Володимирівна наступала на ці «граблі» вже не раз...

Настанова з історичної маніпуляції

Не менш гострою була й наступна тема: події 1941 року в Україні. Владислав Гриневич звернув увагу на той факт, що в московських архівах документи з 1941 року навіть в епоху «перебудови» майже не надавалися. А 1988 року вийшла офіційна заборона надавати історикам документи, в яких зафіксовано негативні прояви в Червоній армії (штрафбати, дезертирство, оточення, здача в полон, зрив мобілізації тощо).

А тим часом реальні факти 1941 року істотно відрізняються від їх пропагандистського опису, від тих міфів про «Велику Вітчизняну війну», які створювалися впродовж десятиліть. Зокрема, архівні документи спростовують міф про «морально-політичну єдність» радянського народу в зазначений період. Було й масове дезертирство, і масове ухиляння від призову в армію, і масовий перехід частин та підрозділів Червоної армії на сторону супротивника. І коли говорити про Україну, то вона виявилася досить нелояльною до комуністичної тоталітарної влади. Наприклад, у Донбасі 50% військовозобов'язаних уникли призову.

«Теж історик» Д. Табачник «дезавуював» свого опонента, заявивши, що в радянські часи всі документи в архівах видавалися (може, саме Д. Табачнику?).

Доктор історії Д. Табачник негайно «з'їхав» на тему Бабиного Яру, заявивши, що есесівські ейнзатцкоманди нікого там не розстрілювали, а все було зроблено «українською поліцією». Навіщо Д. Табачнику знадобилося захищати «добре ім'я» есесівських структур, діяльність яких у Бабиному Яру досить добре самими ж пунктуальними нацистами задокументована, залишається неясним. Є і спогади деяких дивом уцілілих жертв, які, зокрема, наводить у романі-документі «Бабин Яр» Анатолій Кузнєцов. Отже, даремно Д. Табачник вигороджує німецьких нацистів. Краще б цей історик розповів про роль радянської влади в трагедії київського єврейства, про що теж писав Анатолій Кузнєцов: «Коли вийшов наказ (німецької окупаційної влади, щоб євреї Києва зібралися у встановленому місці. - Авт.), дев'ять із десяти євреїв чути не чули про якісь фашистські звірства над євреями. Аж до самої війни радянські газети лише вихваляли та підносили Гітлера - кращого друга Радянського Союзу - й нічого не повідомляли про становище євреїв в Німеччині й Польщі. Серед київських євреїв можна було знайти навіть пристрасних прихильників Гітлера як талановитого державного діяча».

Якийсь Ростислав Іщенко, вельми критично оцінивши сучасні історичні дослідження, що висвітлюють події Другої світової війни, заявив, що нічого нового ці історики не повідомляють і про все це, мовляв, можна прочитати в Радянській військовій енциклопедії. Не можна. Бо того, на що так авторитетно посилається пан Іщенко, там просто немає. Мабуть, це теж технологія - посилатися на неіснуючі факти і джерела, тоді як безліч глядачів залишаться в полоні навіяних їм міфів. Як аргумент стосовно «вільнодумства та ідеологічної терпимості» радянської влади пан Іщенко навів факт публікації в СРСР мемуарів начальника генштабу вермахту генерала Гальдера. Щоправда, пан Іщенко не уточнив, як саме видавалися ці тексти. Ось, наприклад, 24 вересня 1957 р. було підписано до друку книга «Танковые сражения» німецького генерала Меллентіна, редактором виступив Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант танкових військ О.П. Панфілов. Меллентін дав оцінку Вісло-Одерської операції Червоної армії: «Неможливо описати всього, що сталося між Віслою та Одером у перші місяці 1945 року. Європа не знала нічого подібного з часів загибелі Римської імперії». Так було в російському перекладі. А ось як це звучало в німецькому оригіналі: «Це була трагедія небаченого масштабу. У старих німецьких землях - Східній Прусії, Померанії та Сілезії - росіяни виявили звірячу жорстокість. Неможливо описати всього, що сталося між Віслою та Одером у перші місяці 1945 року. Європа не знала нічого подібного з часів загибелі Римської імперії». Під спритними ножицями московського цензора важкі звинувачення СРСР перетворилися на гімн радянському військовому мистецтву. Так само вчинили і з «мемуарами» (насправді робочим щоденником) Гальдера, повністю вичистивши там усі численні згадки про «хі-ві», добровільних помічників вермахту з числа громадян СРСР, яких було близько одного мільйона осіб. І це при тому, що вермахт на Східному фронті рідко коли перевищував 3,5 млн. військовослужбовців.

Шкода, що учасники дискусії в ході обговорення масового пораженства в середовищі радянських громадян 1941 р. не згадали про разючу схожість двох тоталітарних режимів: гітлерівського і сталінського. Віктор Суворов, від одного імені якого у «сталінських соколів» від історії починаються конвульсії, описав цю схожість так: «У Гітлера червоний прапор. І у Сталіна червоний прапор. Гітлер правив від імені робочого класу, партія Гітлера називалася робочою. Сталін теж правив від імені робочого класу, його система влади офіційно іменувалася диктатурою пролетаріату.

Гітлер ненавидів демократію і боровся з нею. Сталін ненавидів демократію і боровся з нею. Гітлер будував соціалізм. І Сталін будував соціалізм. Гітлер вважав свій шлях до соціалізму єдино вірним, а решту шляхів - збоченням. І Сталін вважав свій шлях до соціалізму єдино вірним, а інші шляхи - відхиленням від генеральної лінії. Соратників по партії, які відхилялися від правильного шляху, таких як Рем і його оточення, Гітлер нещадно знищував. Сталін теж нещадно знищував усіх, хто відхилявся від правильного шляху». Цих збігів Віктор Суворов назбирав на три сторінки. Різниця полягала в тому, що терор Гітлера був скерований, головним чином, на інші держави, а терор Сталіна - проти населення СРСР. Ось чому після всіх геноцидів, масових убивств, штучного голоду та інших більшовицьких звірств кадрова Червона армія, яка стояла 22 червня 1941 р. на західних кордонах, протягом декількох місяців була розбита, заполонена і розсіяна. Охочих проливати кров за людоїдський режим знайшлося небагато, та й мало хто тоді, 1941 року, знав, що режим берлінського фюрера нічим не кращий за режим московського...

Хоч «історична» частина дискусії була досить цікавою і змістовною, але в цьому змісті знову знайшлося дуже мало місця для професійних істориків. Зате «теж істориків» не обмежували. Ось тільки чи можна таку дискусію вважати пошуком історичної правди? Або, швидше, виступом на захист «старих добрих» міфів?

Ігор Лосєв, газета «День»

Фото - «День»