Для Анни Безулик канал «1+1» починався з підготовки сюжетів для програми «Термінал». Потім - було шість років роботи у «Сніданку з 1+1», завдяки якій ведуча, мабуть, і закарбувалася в медійній пам'яті українців. Із моменту свого прощання з ранковим ефіром, як майже пошепки зізналася «Дню» Анна, вона жодного разу не ввімкнула телевізор зранку.

У 2003 році в ефірі «1+1» з'явилася програма «Я так думаю», завдяки якій Анна Безулик увійшла в інший - аналітичний та суспільно-політичний контекст країни. Відомі трансформації на «Плюсах» у 2008 році позбавили цей канал потреби у серйозному продукті. Утім, програма не почила в бозі, а вже наступного року перекочувала на «5 канал» у дещо зміненому форматі, але з відомим усім брендом «Я так думаю з Анною Безулик». Утім, в ефірі «5 каналу» вона не затрималася аж надто довго. І нещодавно у вечірньому четверговому ефірі ведуча оголосила, що контракт продакшн-компанії, яка виробляє програму, із «5 каналом» добіг кінця. І оптимістичні сподівання глядачів щодо його продовження не справдилися.

Сьогодні Анна виношує нові творчі плани, про що вона вже встигла прохопитися кількома словами в інтерв'ю. Парадоксально, але журналістка, професійний шлях якої розвивався на ефірних хвилях, тепер не впевнена, що найближчим часом її задумам знайдеться місце на телебаченні. На ТАКОМУ телебаченні, яке почасти нагадує королівство кривих дзеркал.

- Сьогодні суспільно-політичне мовлення України зазнає чергових трансформацій. Думаю, багато хто з глядачів помітив останню телевтрату - коли з ефіру «5 каналу» зникла програма «Я так думаю з Анною Безулик», адже серед усіх суспільно-політичних програм вона видавалася найзмістовнішою. Між іншим, як відреагували на це ваші глядачі?

- Реакція була. Не вдаючись у подробиці, можу сказати, я не очікувала, що вона буде, з одного боку, такою помітною, а з другого - настільки розумною. Всюди, де я з'являлася, мені ставлять абсолютно чіткі та предметні запитання: «Чи буде продовжено з вами контракт?», «Коли ви повернетеся в ефір?». Розумна аудиторія, яка здатна на таку реакцію, сьогодні перебуває в такому собі інформаційному гетто (як каже, між іншим, Лариса Івшина, з якою я абсолютно згодна). Але розумна аудиторія є, і вона доволі значна. Якщо ви звернули увагу, в слоті нашої програми ми збільшили долю «5 каналу» без будь-якого зовнішнього промо, без інтернет-підтримки. Хоча я вважаю, що для такого проекту, як наш інтернет, - це ключова річ. Більше того, інтернет-інтерактив мав стати одним із елементів нашого формату. Однак із багатьох причин здійснити цього не вдалося. На мій погляд, розширити долю нам вдалося тому, що ми запропонували до певної міри унікальний продукт у вигляді більш змістовної розмови. Це не означає, що нам це вдавалося завжди. Насправді до результату нашої роботи у мене багато претензій. Бо часом доводилося робити вибір на користь збалансованості політичних позицій, навіть якщо з точки зору сенсу розмови це було абсолютно безглуздим. Бували теми та ситуації, де цей славнозвісний баланс був важливішим за зміст розмови. Окрім того, як і багато хто з наших колег, ми змушені були ганятися за «політичною актуалкою». З огляду на обумовлену концепцію та формат, редакція «Я так думаю» не мала змоги готувати теми заздалегідь, запрошувати усіх, кого ми знаємо, любимо, цінуємо. Взагалі-то, змістовні проекти повинні готуватися за дещо іншою технологією. А технологія виробництва нашої програми передбачала звичайну систему виробництва актуальної дискусії з актуальних політичних питань. Повірте, це також важливо. Але все ж нам хотілося продукувати дещо інше: і за рівнем, і за змістом дискусії.

Нескінченно міркувати над парламентською шахівницею - нецікаво

- У пресі вже з'явилося кілька ваших анонсних реплік щодо проекту, над яким ви зараз працюєте. Йшлося про якісне суспільне шоу, ви навіть сказали, що не впевнені, що задіюватимете телебачення. Звучить цікаво...

- Я не впевнена, що мої задуми можливо реалізувати на нашому телебаченні. У будь-якому разі, сьогодні можна говорити тільки про задуми, поки що ми над чимось конкретним не працюємо.

- Якщо формат ще не викристалізувався, то, очевидно, коли ви кажете про суспільне шоу, йдеться про певну стратегію виробництва проекту. Що ця стратегія передбачає? Увагу до яких питань, на вашу думку, передбачає суспільне шоу і загалом суспільне телебачення?

- Коли йдеться про суспільну відповідальність телебачення як бізнесу, то вона має стосуватися будь-якого мовника, незалежно від форми власності - державної чи приватної. Очевидно, що державні канали мають серйозніші зобов'язання перед суспільством, на податки якого вони існують.

Що стосується суспільного як змісту мовлення, то в центрі уваги такого телебачення повинні бути реальні суспільні потреби, проблеми в різних сферах суспільного життя та обговорення (це слово умовне, адже жанри можуть бути різними) цих проблем.

Нескінченно міркувати над парламентською шахівницею і вкотре обговорювати, чому Іван Іванович полаявся з Іваном Васильовичем, на мій погляд, нецікаво та непотрібно. Я не вірю, що такого роду розмови здатні суттєво вплинути на суспільне життя. Насправді саме учасники політичних шоу, а не глядачі, отримують від цих дискусій зиск. Повірте, мені, як журналісту, інтерв'юеру, дуже часто нецікаво спілкуватися з політиками, що запрошені на ефір, скажімо так, за партійною ознакою. Цікаво спілкуватися з людьми змістовними, фахівцями в певній справі, професійними політиками, блискучими ораторами. Давайте погодимося, що таких людей у нас в парламенті трохи менше, аніж 450. А люди з бирками «Партія регіонів», «БЮТ», «НУ-НС» - це просто люди з бирками. І коли ми зациклюємося виключно на парламентських інтригах, то до відповідного рівня ми зводимо і своїх співрозмовників, і сам зміст розмови. На моє переконання, в суспільному телебаченні таких дискусій бути не повинно. Хоча це не означає, що політики не мусить бути зовсім. Якщо аналізувати причинно-наслідкові зв'язки, то будь-яка реальна проблема якщо не напряму, то опосередковано виходить серед іншого на політику. Тому я не кажу «без політики!», я кажу, що треба змінити пріоритети в мовленні.

Між іншим, телебачення з нормальною системою пріоритетів значно складніше у виробництві. Воно потребує інших журналістських потужностей, відповідного рівня підготовки, спеціалізації в певних галузях, бекграунду, нормальної пам'яті - історичної та інформаційної, розуміння контенту, своєї країни, людей, які в ній живуть. Таке телебачення відразу вирішить проблему затребуваності вітчизняних професіоналів. Просто тому, що безпринципні непідготовлені неофіти та заробітчани не спроможні будуть його створювати.

Нинішня влада потребує, щоб її дії були роз'яснені

- Дуже важлива справа - правильно розставити пріоритети, але держава сьогодні навряд чи на це здатна. То чия це справа?

- Великою мірою це справа особистого вибору. Усе, врешті-решт, зводиться до вчинків та рішень кожної конкретної людини, яка сама для себе вирішує, що вона може робити, а що - ні, що для неї є важливим, а що - другорядним.

А що стосується держави, то мені здається, нова влада поки що перебуває на етапі формування свого ставлення до інформаційного простору.

Нині, мабуть, уже немає сенсу вкотре говорити про втрачені можливості, але, як на мене, так званий відкат, про який зараз усі кричать, почався ще десь із кінця 2005 року. Він відбувався дуже повільно, почався з м'якого, ніжного притискання. Поступово, потихеньку, без гучних скандалів змінювалися власники ЗМІ, інакше почали поводитися регулюючі органи. Тихесенько та непомітно, під виглядом ротації кадрів, відбулася люстрація. Із професії було вичищено людей, які є достатньо обізнаними і мають критичний погляд на події. І коли ми зараз починаємо бідкатися щодо ситуації в ЗМІ, то варто мати на увазі, що ѓрунт для нинішньої ситуації було підготовано значно раніше.

Ясна річ, сподіватися виключно на здоровий глузд людей, які причетні до формування інформаційної політики, не варто. Але тут є дві дуже важливі речі.

Перша полягає в тому, що Україна за суттю своєю - країна плюралістична: вона є багатонаціональною, мультикультурною, тут живуть люди з різними світоглядними позиціями, з різними геополітичними симпатіями та бізнес-інтересами. Це означає, що калькування російських «досягнень»в інформаційній галузі тут не є можливим. Серед російської нації у багатьох питаннях є повна одностайність. Наприклад, Друга світова війна - це завжди Велика Вітчизняна, і тут двох точок зору бути не може. У нас ви можете підняти будь-яку проблему - і завжди знайти принаймні дві точки зору на неї. Якщо в цьому різнобої шукати точки дотику, то загалом такий плюралізм - наш великий плюс. А спроби тотального тиску в такій країні рівноцінні закручуванню тухлої консерви і означають неминучий вибух.

І друге. Сучасна українська влада формується в дуже складних обставинах, значно складніших, аніж попередня. Кредиту довіри від людей рівня 2005 року немає, дуже складна економічна ситуація, непроста міжнародна кон'юнктура - і щодо Росії, і щодо Заходу. Багато кроків теперішньої влади будуть якщо не відверто непопулярними, то принаймні несподіваними для людей. І саме теперішня влада значно більше за попередню потребує, аби її дії були роз'яснені. Не задекларовані, а саме роз'яснені.

Якщо розуміння цих двох факторів буде, то, по-перше, побоювання щодо жорсткого цензурування виявляться зайвими, а по-друге, саме влада може стати тією силою, яка суттєво вплине на розстановку пріоритетів у інформаційному просторі. Але силою не деструктивною, а корисною.

Словосполучення «суспільне телебачення» стало фетишем

- Безліч речей у нашому суспільстві сьогодні є знеціненими. Не люблю плакатися, але найганебніше - це те, що нам майже ні за що не соромно. Ваша віра, вірність, ваші близькі та ваша до них любов, ваші друзі, відданість, порядність, освіта, родина, країна, патріотизм врешті-решт - це базові речі, про які, можливо, не варто так довго та докладно говорити, як це заведено робити в нас, але завжди треба пам'ятати, що вони не знецінюються від частого вжитку важливих слів не дуже совісними людьми. Усі перелічені речі формують кожного як людину, усіх нас як націю, спільноту. Саме вони мусять стати базовими для суспільного мовлення. Обережне ставлення до таких речей і є змістом суспільної відповідальності телебачення.

Відверто кажучи, я не фанат суспільного мовлення. Я думаю, нам треба років із 500 проіснувати в парламентській демократії - і тільки тоді ми отримаємо своє BBC. Я не вірю в можливість створення ефективного суспільного телебачення в зубожілій і зневіреній країні. Воно неминуче підпаде під фінансово-політичну залежність від влади, залишиться тільки вивіска. Просто вивіска нікому не потрібна. Тому це словосполучення, що так часто звучить із вуст і медійників, і політиків, видається фетишем. Можна піти значно простішим шляхом - шляхом «цифри».

- Які проблеми може вирішити запровадження цифрового телебачення?

- «Цифра» означатиме, що зникне монополія декількох мовників. Давайте проаналізуємо нинішню ситуацію. Є мовники, які здійснюють мовлення на орендованих державних частотах. З одного боку, вони перебувають у пріоритетному становищі, але з другого, вони - максимально залежні та керовані. Більші преференції - більша залежність. Для більшості телевласників словосполучення «суспільна відповідальність» є чимось абсолютно незрозумілим, натомість чітко зрозумілими для них є інтереси їхнього власного бізнесу. До того ж, для більшості з них телебачення - бізнес далеко не основний. З огляду на те, що комерційні власники в першу чергу дбають про інтереси свого бізнесу, вони є дуже вразливими для будь-якого впливу та тиску.

Що дасть нам «цифра»? По-перше, ми отримаємо диверсифікований ринок, величезну кількість рівноправних гравців. Каналів у вашому приймачі буде від 100 до 200-т. А на двісті редакцій вплинути значно складніше, ніж на двадцять, а тим більше на дві. І, врешті-решт, у цьому не буде сенсу. Наступне. Якщо ви є рівноправним гравцем серед 200-т мовників, для вас ключовим стає правильне вибудовування вашого бренду, вашого ефірного обличчя. З'явиться потреба дбати про відповідний програмний продукт відповідного змісту. 200 порноканалів не виживуть. Серед них обов'язково з'явиться один освітній. Тут ми вирішуємо проблему з контентом і з так званим телебаченням не для всіх. Будь-хто зможе знайти серед такої кількості каналів щось для себе, оскільки ринок увесь час шукатиме якісь альтернативні пропозиції.

Прообраз майбутнього цифрового телебачення ви можете спостерігати вже зараз, якщо подивитеся як структурують себе медіа-холдинги. Я хочу підкреслити, що всіх проблем «цифра» не вирішить, але дещо змінить. Тим більше, що Україна - це саме та країна, яка дозволяє ввести цю технологію. Для мене є нонсенсом що ми досі цього не зробили. «Цифра» мала би бути запроваджена в Україні ще років із два тому. Втім, зрозумівши, хто в цьому зацікавлений, можна здогадатися чому все так, як є...

«Паркувальний» бізнес у «ящику»

- Ви сказали, що певна частина української телеаудиторії перебуває в «гетто». Але часом складається враження, що в подібному «гетто» на телебаченні перебувають також певні теми, особистості, явища. Хоча, як довели деякі проекти, протиставляти поняття «рейтинговий» та «якісний» у сенсі змісту не варто. Чому в такому випадку змістовні речі не отримують належної підтримки?

- Коли ви спробуєте порівняти те, що відбувається в «ящику», із тим, як в Україні ведеться бізнес, думаю, знайдете багато спільного. Український бізнес я вже давно називаю «парковочним»: власники хочуть вкласти нуль копійок, максимум - одну гривню, і отримати 100 гривень уже ввечері, при цьому жодних зусиль не докладаючи, нічого стратегічного не плануючи і маючи можливість у будь-який момент свою справу згорнути та щезнути. Саме в таких умовах існують українські бізнесмени. Очевидно, що має значення також рівень цих людей, їхнє ставлення до інтелектуального продукту, авторського права. Це серйозні цивілізаційні речі, вони не можуть з'явитися миттєво. Зважте ще й на те, що ми - пострадянська країна. Телебачення є прямим наслідком такого ведення бізнесу. Втім, це, звісно, стосується не всіх. Є люди, які, навіть попри кризові обставини, здобувають для себе репутаційний капітал. А репутаційний капітал на телебаченні - це половина капіталізації, решта - справа техніки.

- Так, але ж був канал «1+1» зразка 1990-х. Чому його доволі успішна з погляду навіть бізнесу проукраїнська інерція не отримала послідовників?

- Бо в цьому не побачили сенсу. Власне, про це я й намагаюся розповісти. Прийшли певні люди і почали запроваджувати певні стратегії. Вони вирішили, що випробувані в Румунії моделі ведення бізнесу будуть так само ефективними в Україні. Між іншим, західні інвестори - це окрема тема, тут є як плюси, так і мінуси. У нас побутує думка, що західний інвестор - це обов'язково величезний демократ, який як ніхто дбає про свободу слова. З таким міфом досі носяться українські політики, і не тільки. Я вам можу абсолютно відповідально заявити: нічого подібного. Будь-який західний інвестор - це бізнесмен, який заробляє тут гроші. Від вітчизняних бізнесменів він відрізняється тим, що є менш залежним від влади напряму (хоча залежний опосередковано). Але для нього абсолютно чужими є всі ті цінності, які накопичені українським суспільством. Акціонерам, які відпочивають десь на Віргінських островах, байдуже, чим тут торгують люди, акції компанії яких вони придбали, - бананами чи телебаченням.

Саме така модель управління на каналі «1+1», який перейшов у власність до СМЕ. Сьогодні ви можете бачити наслідки. Усе, що залишилося на цьому каналі від його колишнього обличчя, - це цифри «1+1». Нещодавно стало відомо, що СМЕ припинило свою участь у цьому бізнесі. І якими шляхами канал піде далі - питання. Але все визначатиметься тим, наскільки розумними та ефективними будуть дії власників, хто здійснюватиме безпосереднє управління, чи буде серед цих людей справжній лідер. Бо тоді, в 1990-х, «1+1» стався тільки тому, що там був Олександр Роднянський, який не побоявся зробити ставку на особистості, адже як будь-яка особистість - це купа проблем, бо вона не готова виконувати команди, з нею треба розмовляти, пояснювати, переконувати, сперечатися. Чи з'явиться такий лідер тепер? Чи схоче він витрачатися на таку схему? І кого він зможе зібрати?

Канал «1+1» був геніальним рішенням з погляду бізнесу: його засновники запропонували країні Україна, яка щойно почала формуватися, якісне демократичне українське телебачення європейського рівня.

Королівство кривих дзеркал

- В одному зі своїх інтерв'ю ви сказали дуже важливі слова про імітацію дискусії, яку ввели в обіг суспільно-політичні ток-шоу. Власне, прямий обов'язок журналістики - виступати посередником між суспільством і владою, забезпечувати двосторонній зв'язок. А якщо цей зв'язок імітується, тобто якщо ми робимо вигляд, що говоримо щось владі, а влада, в свою чергу, робить вигляд, що вона нас чує і нам відповідає, у що це виливається?

- Глядачі роблять вигляд, що вони переглядають змістовну програму, а насправді слідкують, хто кому виллє в обличчя апельсиновий сік. Ви дивитеся action, ви не слухаєте розмову, і вас це влаштовує. Політики роблять вигляд, що вони щось серйозно обговорюють, хоча насправді просто кидають одне в одного напрацьовані їхніми штабами месиджи. Ведучі роблять вигляд, що вони модерують цю «змістовну» дискусію, хоча насправді виступають як блискучі, розумні, професійні організатори шоу-програми. Це також продукт, але треба називати речі своїми іменами: це шоу-програма за участі політичних зірок.

Влада та суспільство існують у паралельних просторах. У таких умовах журналістика стає некомпетентною, беззубою - і, погодьтеся, це достатньо зручно, особливо для власників медіа. Жодних зайвих проблем.

- Тут є ще одна проблема: суспільство себе теж не бачить та не чує. І в цьому також є провина журналістики.

- Бачить, але достатньо фрагментарно і достатньо специфічно. Давайте відразу зауважувати, що ми говоримо про тенденцію, але не узагальнюємо. Адже є люди, які досі виробляють справжні новини, не добрі новини, не кримінальні новини, а такі, які просто розповідають про країну в усій її різноманітності. Але є й викривлені системи координат. Приміром, коли створювали новий бренд для одного з каналів, людям, які прийшли туди працювати, завдання сформулювали наступним чином: уявіть собі, що ви розповідаєте якісь історії в'язням на нарах і їм вони мають бути цікавими.

Це я називаю викривленою картиною дійсності. «Ящик», який принаймні частково має бути дзеркалом суспільства, перетворюється на Королівство кривих дзеркал. Але, з другого боку, коли дивишся в криве дзеркало, то завжди тішиш себе думкою, що це ти через нього такий поганий, а насправді ти - ідеал.

Український ринок у порівнянні з російським - маленький. З урахуванням потужного конкурентного інформаційного середовища, що є поруч, він потребує особливого захисту й особливих форм державної підтримки. Але йдеться не про створення чергових регуляторних органів. Треба створювати систему стимулів. Якщо суспільно відповідальне телебачення означатиме пільги на ринку феросплавів, ви не уявляєте собі, як зміниться наш інформаційний простір! Це, звісно, жарт, але...

- Молодше покоління часто вважає телебачення явищем абсолютно маргінальним, вони просто викреслюють його зі свого життя... І це вже тема для роздумів медіа-власникам: чи потрібне буде комусь таке телебачення вже за два десятиліття?

- Потрібно. Воно буде іншим - і технологічно, і змістовно. Сподіваюся, вже буде запроваджена «цифра» з потужною інтернет-підтримкою. Кожен зможе формувати для себе свій персональний телеперегляд. Телебачення буде, і я сподіваюся, що, з одного боку, воно стане більш потрібним та ефективним, більш якісним, а по-друге, воно значно менше впливатиме на нашу з вами свідомість.

- На завершення - ще одне провокаційне запитання. Телеведучий Першого Національного Юрій Громницький став прес-секретарем Бориса Колесникова. Чи ви отримували подібні пропозиції, а якщо так, то чому не дали згоди?

- Такого роду питання, як-от піти до когось у прес-секретарі, ніколи навіть не піднімалися. Були пропозиції, пов'язані з політичною діяльністю, з реальною співпрацею, а не просто з місцем у списку (хоча, зізнаюся, було й таке). Але я вважаю, що в моїй - журналістській - роботі, з огляду на спеціалізацію, будь-яка пряма політична приналежність - це дискваліфікація.

Марія Томак, газета «День»

Фото - www.day.kiev.ua