Бумеранг повернувся...

Сьогодні Юлії Володимирівні доводиться витримувати удари колись нею ж запущеного бумеранга: сотні тисяч українців надовго запам'ятали її підлесливе хіхікання, коли В.Путін вправлявся в сумнівній дотепності на адресу Президента України, якісь мільйони українців пригадали газову «Цусіму» України в Москві, яку пані Юлія так незграбно намагалася подати як перемогу (хоча насправді в поразці була далеко не лише її провина), хтось не може пробачити довгого загадкового мовчання під час нападу на Грузію в серпні 2008 року, інші пам'ятають дуже невиразну позицію щодо визнання ОУН-УПА і не дуже рішучу щодо питання про євроатлантичну інтеграцію України.

Ця демонстрація відсутності твердих принципів істотно девальвувала її авторитет, імідж послідовного й непохитного борця за національні інтереси України. Якби Ю.Тимошенко, всупереч усім принадам і спокусам «легкого шляху», вдалося ці п'ять років вистояти, не зігнутися, не розміняти себе на «п'ятаки», за аналогією з відомим біблейським сюжетом - не продати право первородства за сочевичну юшку, то сьогодні її обрання на посаду глави держави було б формальністю вже в першому турі. Зберігши обличчя героїні Майдану, єдиного справді (не словом, а ділом) патріотичного лідера країни, вона без особливих зусиль мобілізувала б увесь патріотичний електорат, а його в Україні не набагато, але більше половини населення.

Але цього не сталося, і тому минулого четверга в Ганни Безулик на «5 каналі» виникло запитання: «Чому Тимошенко не вдалося отримати на Заході, в Центрі та Києві так само багато голосів, як Януковичу на південному сході? Наводилися різні аргументи, але про головний, як мені здається, промовчали. Юлія Володимирівна не зробила висновків із сумного феномену Сан Санича Мороза на останніх парламентських виборах і поточних президентських (де він набрав абсолютно ганебну кількість голосів). Електорат України перестав прощати обман своїм кумирам, які чомусь вирішили, що можуть робити, що завгодно, щохвилини змінюючи політичне забарвлення, - і їм усе пробачать. Не пробачать. Цей народ уже почав ставити вкрай неприємні запитання політикам. Від таких запитань, безумовно, можна ухилитися, але з великими втратами у вигляді глибокої недовіри виборців. Дуже багатьох відштовхнуло від Тимошенко і її неприпустиме ставлення до Збройних сил, до питань національної безпеки та оборони. Є речі, нехтувати якими - злочинно.

Утім, Тимошенко ще має шанси схилити до своєї кандидатури потенційних прихильників.

Гіркі електоральні плоди своєї діяльності зібрав на цих виборах і Віктор Ющенко. Ось коли йому вийшли боком меморандуми та універсали з Януковичем, абсурдна політика кадрових призначень та державних нагород, що постійно вводили громадськість у стан ступору, невиконання передвиборних гасел. У «Великій політиці з Євгенієм Кисельовим» Віктор Ющенко намагався виправдати себе: «Не мій курс програв, а виграв популізм». Дійсно, програв не соціально-політичний і гуманітарний курс Ющенка, а його вкрай невдале втілення, повне невміння діяти за великого бажання говорити, учити й проповідувати. Його каденція де-факто пройшла під гаслом: «Не справою, а словом!». Стратегія Президента була правильною, а тактика - абсолютно безпорадною.

Мучить мене одна думка: а на що розраховували впродовж п'яти років Ющенко й Тимошенко? На те, що їхні прихильники все проковтнуть і все пробачать? Нікуди не дінуться? І тому вирішили полювати за чужим електоратом, забувши про свій?

Але хай там як, попереду - другий тур. І на Майдані я стояв не з Януковичем, а з Тимошенко, і ще не втратив надію, що цей Савл стане Павлом. На мій погляд, із Тимошенко біда можлива, а з Януковичем - неминуча. Оцініть різницю, як кажуть фахівці з реклами. За Віктора Федоровича я б проголосував лише в одному єдиному випадку: якби до другого туру з ним вийшов Петро Миколайович Симоненко.

Досить оригінально позицію Юлії Тимошенко захищав в ефірі ТРК «Україна» бютівець Соболєв: мовляв, краще матріархат, ніж паханат. Дійсно. Ось вам і рівень дискусії. Утім, цей рівень не вищий і з боку іншого кандидата. У цей же ефір до Савіка Шустера прямо зі Страсбурга прибув Сергій Петрович Головатий, і відразу ж кинувся в атаку на Тимошенко. Нардеп і правознавець звинуватив Тимошенко у відсутності ідеології. Є такий гріх. Але в цьому можна звинуватити переважну більшість наших політиків, у тому числі і в рядах тієї партії, до якої нині належить безжалісний викривач прем'єра. Він уже, напевно, забув, що і сам колишній член КПРС, потім - Народного Руху, потім - Партії «Реформи і порядок», потім - пристрасний прибічник нині нещадно критикованої Ю.Тимошенко, після неї - ще пристрасніший прихильник В.Ющенка (а потім і борець проти «тирана» Віктора Андрійовича), а нині знайшов душевне заспокоєння з Партією регіонів.

Важливі теми - «на гальмах»

Справжнього вибуху емоцій можна було б чекати від обговорення питання про визнання Степана Бандери Героєм України. Але я був вражений його відсутністю. Регіонали поставилися до цього спокійно й навіть байдуже. Не було криків, схлипів, розривання тільників на грудях і танців Святого Вітта. Стало зрозуміло, що багато ідеологем Партії регіонів - це просто гра на публіку. В цьому випадку запанували політично-прагматичні інтереси, що штовхають до того, аби не консолідувати нападками на Бандеру, не мобілізовувати електорат Західної та Центральної України 7 лютого. Ось чому Янукович спустив це питання «на гальмах». Від нардепа від БЮТ Сергія Соболєва прозвучала цікава інформація. Виявилося, що фракція Партії регіонів проголосувала проти того, аби відзначити 90-річчя з дня народження маршала авіації Івана Кожедуба, який збив 62 літаки люфтваффе і два американські винищувачі в Кореї. Дивно, чим чудовий льотчик, українець Іван Кожедуб завадив Партії регіонів?

Не менш «звивистою» була позиція Миколи Катеринчука, який представляв інтереси Юлії Тимошенко. Політик спробував заговорити тему, закликаючи віддати все історикам і вивчити питання. Щоправда, не зрозуміло, скільки ще вивчати - 20, 40, 50, 100 років? Навряд чи внаслідок такого вивчення ми дізнаємося щось принципово нове. Адже загалом усе очевидно. Йдеться про лідера національно-визвольного руху і необхідна політична мужність, аби чітко й однозначно це визнати. Микола Катеринчук - людина, безумовно, смілива й мужня, про що свідчить його бойова служба в Афганістані. Але мужності політичної, громадянської йому інколи не вистачає. А, можливо, вся річ у тім, що лише 50% прихильників Тимошенко підтримують нагородження Степана Бандери, а 50% - ні? Серед прихильників Ющенка відповідний указ підтримали 100% присутніх у студії виборців, а серед фанатів Януковича - лише 7% (або аж 7%?).

Найпереконливішим і логічно бездоганним був виступ Олександра Пасхавера. Він зводився до того, що там, де національну незалежність сприймають як політичну й моральну цінність, борців за неї вважають героями, незалежно від міри «ангельської чистоти та лагідності» їм властивої. Має рацію пан Пасхавер, абсолютно! Чи можна, наприклад, Армію Крайову вважати гуманно-ліберальною структурою? Кому як не українцям знати, що це далеко не так. Проте в Польщі вона давно визнана героїчною організацією. А в Палестині після 1945 року єврейські бойовики з підпільних збройних формувань «Штерн» «ЛЕХИ», «Іргуна цвей леуми», борючись проти британського мандата над Палестиною, стріляли в британських військовослужбовців і підривали їхні резиденції. Британці виловлювали єврейських партизан і вішали їх як терористів. Але в сучасному Ізраїлі, звичайно, ніхто їх терористами не вважає. Їх свято шанують як борців за незалежну єврейську державу.

Таких прикладів можна навести десятки. Відомо, що знаменитий Симон Болівар, якого в Латинській Америці величають Libertador, - Визволитель - і пам'ятники якому стоять майже в усіх країнах цієї частини світу, вирізнявся винятковою жорстокістю вкупі з великою свободою особистих звичок. Але для латиноамериканців він - Визволитель. І крапка. А його батьківщина Венесуела навіть офіційно називається «Боліваріанська Республіка Венесуела». Так чому ж Україні повинні пред'являтися якісь особливі вимоги, додаватися якісь унікальні стандарти, яких немає більше ніде у світі?

Яка Росія нас любить?

А завершуємо наш телеогляд, як і минулого тижня, новинами з «дружніх» телеканалів. На російському «РТР» Микола Сванідзе, відомий громадський і телевізійний діяч, обговорював із оглядачем «Известий» Максимом Соколовим українські справи, розмову вели в звичайному тоні, як білі люди про папуасів. Хто для Росії гірший: Тимошенко чи Янукович? Дійшли висновку: обидва гірші. Володар огрядної слов'янофільської бороди Максим Соколов живописав українців як людей, які не здатні домовлятися, нетямущих, нікчемних, а донецьких шахтарів, які підтримують Тимошенко, назвав «мордами, вимазаними вугіллям». Щоправда, на відміну від Володимира Рижкова, Микола Сванідзе «нотаріально завіреним» демократом не є, будучи членом Громадської палати при Кремлі, він примушує деяких глядачів телефонувати в ефір каналу RTVI, коли там виступає Сванідзе, і задушевно запитувати, за скільки той продався Кремлю. Микола Карлович у таких випадках починає нервово, образливо й плутано виправдовуватися. Ну, а Максима Соколова при одному слові «демократія» мучить блювотний рефлекс. Споглядання подібних «українознавчих» діалогів у московських ефірах підштовхує до пропозиції дискусії, запропонованої «Днем». Газета вже писала про те, яку Росію любить Україна. А тепер поговорімо ось про що: «Яка Росія нас любить?» Боюся, що як незалежну й суверенну державу, ніяка...

Утім, буду дуже радий помилитися.

Ігор Лосєв, газета «День»

Ілюстрація Ігоря Лук`янченка, «День»