Продовжуємо моніторинг професійної якості телевізійних каналів (проект «У-Медіа»). Ретельно розібравши ефірні випуски телеканалів, маючи достатньо повну картину, якою є саме професійна якість українських теленовин, можна спробувати розібратися в причинах системних вад. Почну із загальних висновків, згодом аналізуватиму окремі аспекти якості.

Передмова, або Як великі канали проґавили головну подію 2008-го року

25 липня 2008 року ми з колегою закінчили кількаденну роботу на телерадіокомпанії «Чернівці» і їхали машиною додому на Київ через Стрий. Трохи не по дорозі, але нам треба було принагідно заїхати до Болехова Франківської області. Коли ми ще в Чернівцях переїздили міст через Прут, говорили поміж собою з подивом, що такого Прута ще ніколи в житті не бачили (вода вже мало не доходила до дорожнього полотна). І ще обговорювали, що на телекомпанії нам не вдалося переконати журналістів у тому, що дощ за останніх три дні був настільки нетривіальним, що заслуговував стати першою темою сьогоднішнього випуску новин.

Перші наші дорожні проблеми почалися в Мамаївцях - це у 6-7 кілометрах від Чернівців. Автоаварія, ДАІ організували об'їзд, куди ледь протискалися фури. Тому нам довелося довго і нудно торкатися в тягнучці. Це були «квіточки». Але ми ще цього не знали...

Справжні проблеми почалися у Лужанах. Там довелося форсувати першу перешкоду. Мало не по фари було води! Нам вдалося подолати ту калюжу, хоча в ній вже стояло екілька заглохлих машин. А вже в П'ядиківцях, за кілька кілометрів до Снятина, нам стало зрозуміло, що з боку Карпат суне велика вода. Зліва від дороги були підтоплені подвір'я, люди починали виносити нехитрий домашній скарб на узбіччя (дорога в той момент ще грала роль дамби), справа ще все було сухо, але там люди вже починали будувати захисні споруди: мішками з піском, дошками і тим, що напохваті. В П'ядиківцях ми форсували ще декілька великих підтоплених шматків дороги. А вже в передмісті Снятина ДАІ запустило нас в об'їзд направо. Було видно, що «по ділу» нас так спрямували: далі дорога йшла просто у воду.

«Інформаційне супроводження» при цьому не допомагало нам, а заважало (людям, які начебто добре знають ціну інформації з телебачення чи радіо)! Слухаючи радіо, ми не могли до кінця збагнути, що все насправді серйозно. Що ми потрапили до зони справжнього лиха. Поки ми штурмували перші щупальця великої повені, радіо розважало нас якоюсь нісенітницею. Крім музики, йшлося про свято в Києві, приїзд Патріарха Варфоломея, заяву Луценка з приводу звинувачення Жванії Ющенком тощо. Повідомлялося також першими новинами про те, що сказав Юрій Луценко з приводу того, що сказав Давид Жванія з приводу того, що сказав Віктор Ющенко. Плюс ще декілька «бородатих» історій з інтернету.

Спочатку ми сприймали це з гумором. Потім гумор почав поступатися місцем реальності. Ситуація ставала дедалі загрозливішою. Ми телефонували друзям-журналістам з Чернівців, Франківська, Львова і з'ясовували, що відбувається в їхніх областях. Інформація ставала дедалі менш втішною. Хоч ми і мали намір заїхати до Франківська, але франківські друзі порадили нам їхати якомога швидше «попри Станіслав».

Проминувши чимало загроз (зокрема, я знаю точно, що 2 мости у Франківській області, які ми встигли проїхати, вже за півгодини були зруйновані стихією), ми постали перед останнім нашим випробуванням. У нас закінчувався бензин, а вже декілька заправок від Долини до Стрия були знеструмленими і ми не могли заправитися. Вода насувала. Ми постійно її бачили. Остання надія залишалася на Стрий. Ми встигли. І за Стриєм вирвалися з зони стихійного лиха.

У ці кілька днів внаслідок повені загинуло 6 дітей і 24 дорослих. Затопленими виявилися понад 40 тисяч житлових будинків у 7 областях України. Затопило понад 33 тисячі гектарів сільськогосподарських земель. Було пошкоджено чи зруйновано більш як 900 мостів, розмито близько 700 кілометрів автомобільних доріг. Збитки від повені, «за скромними підрахунками», оцінювалися в 3-4 мільярди гривень.

Востаннє подібна повінь була 60 років тому. Класик української літератури Олесь Гончар присвятив тій повені цілий роман. А великі українські телеканали повінь «помітили» не відразу. І точно не зуміли оцінити вагу цієї події - безумовної «події року». З якою жодним чином не міг змагатися візит Патріарха Варфоломея, якому того-таки 25-го липня загальнонаціональні і мережеві канали приділили найбільшу увагу. Дивно було дивитися і наступного дня численні репортажі і прямі включення зі святкування «не дуже» круглої дати - 1020-річчя хрещення Русі, а в цей час чверть України потопало.

Як розповів мені Геннадій Сергєєв, директор ТРК «Чернівці», уже в перший день вони настійливо телефонували до Києва на декілька «великих» каналів, пропонуючи сюжети про лихо. А там їм казали: «Залиште нас у спокої! Тут Варфоломей приїхав, не до ваших повеней».

Це все - ознаки «лінивого» ньюзруму. Нездатного швидко реагувати на зміну інформаційної картини дня. Мені це нагадало прикметну ілюстрацію з далекого вже минулого. Коли 11 вересня 2001 року новітня історія виявилася чітко розділеною на «до» і «після». Один з найпотужніших телеканалів вийшов того вечора в ефір зі звичайними новинами, де про теракти в Америці розповідалося похапцем у середині випуску. Важливішими для них виявилися новини, які інші канали вже й не згадували - відгоміння виборів у Білорусі, показовий політ «Мрії» тощо. Тоді мені було дивно, як досвідчена новинна команда не відчула справжньої ваги «чорного американського вівторка». Сьогодні я вже нічому не дивуюся.

Більш повноцінно канали почали висвітлювати події на затопленій Західній Україні лише з наступного понеділка, 28-го липня. При цьому питому частину таких матеріалів знову-таки займали ...рухи наших «видатних» політиків, які швидко зметикували, що на такому народному горі можна зробити собі непогану рекламу. І робили. А журналісти старанно це висвітлювали. Чому? Та тому що звикли, що новини закінчуються за межами Печерських пагорбів!

Протягом останніх 5 років українська теленовинна журналістика, особливо ж у Києві, катастрофічно деградувала. Якщо на початку 2000-х і аж до кінця 2004-го року журналістам заважала працювати жорстка цензура Банкової, то починаючи з 2005-го здавалося, що саме час «розправляти крила». Але не так сталося, як здавалося.

Поступово на каналах впроваджувалася ідеологія і цінності «лінивого ньюзруму». Журналісти, які шукають справжню новину, перестали бути «популярними» у телеменеджерів. По-перше, тому що ініціативний журналіст завжди є занадто самостійним у кроках і судженнях. Менеджерам більшості центральних каналів це непотрібно. Вони цінують більше «слухняних» журналістів. По-друге, класний журналіст коштує дорого. А канали дружно пішли шляхом «оптимізації», себто скорочення будь-яких витрат, що найперше позначилося на зарплаті журналістів. Придалася тут фінансова криза, як стереотипне виправдання будь-яких скорочень і обрізань. Ганна Безлюдна на «Інтері» подала ринку надзвичайно поганий приклад, спрямований на вихолощення суті журналістської професії. Але цей приклад надихнув інших менеджерів скористатись подібними підходами.

Отар Довженко написав прекрасну статтю про «тиху, повзучу люстрацію» другої половини 2000-х. За бортом великих ньюзрумів залишилися ті люди, які, попри все, навіть жорстку цензуру, на різних каналах усе ж дарували аудиторії кращі зразки інформаційної журналістики. Хай не завжди. Хай з помилками. Хай з-під тиску. Сьогодні всі ці люди - топові ще вчора ведучі, репортери, редактори, - виявилися непотрібними ринку. І справді, навіщо? Якщо можна робити «сіренький» продукт за значно менші гроші і зі значно меншою кількістю проблем з боку влади і великих бізнесів. І, головне, на рейтингах це не так уже й позначається. Адже конкуренти роблять такий самий «сіренький» продукт, отже, змагатися з ними за глядача особливо не треба. А глядач змушений дивитися цей «сіренький» продукт, не маючи жодної серйозної альтернативи.

У цьому свою роль відіграло і тотальне скорочення витрат інформаційних редакцій на кореспондентські мережі. Вони і до того були доволі кволими, - в кращому разі, по одному корпункту на декілька великих міст. А після «оптимізації»...

Справжню якість новин на найбільших каналах я показав у моніторингу професійної якості. Хоч як би емоційно не спростовували б в коментарях мої оцінки журналісти-аноніми, але на загал картина досить об'єктивна. Але питання не в цьому, а в тому, що журналістів більше не непокоїть те, що вони погано роблять свою справу. По суті, зраджують місії власної професії.

Ціна зради професійній місії, або Людство вимре від пандемії поганих новин

ВІЛ/СНІД, він же «чума ХХ століття», є постійною темою теленовин. Знаково, що при цьому журналісти взагалі жодним чином не згадують альтернативну точку зору на це явище. Адже велика кількість імунологів та вірусологів стверджують, що як такої цієї хвороби не існує! ВООЗ її свого часу зареєстрував під тиском американської сторони без двох головних ознак: фотографії вірусу і його електронної маси. Всі інші ознаки - непрямі. Оцю альтернативну точку зору на СНІД українська інформаційна журналістика не озвучує взагалі. Попри те, що один з законів жанру вимагає від журналістів завжди дотримувати балансу думок. І от ця неоднозначна, спірна хвороба висвітлюється теленовинами дуже активно. А от, наприклад, цілком однозначна і безспірна епідемія цілком реального туберкульозу висвітлюється набагато слабше.

А тепер давайте пригадаємо «страшні хвороби» останніх часів, про які активно розповідали теленовини. І які точно були просто піарівськими кампаніями, збудованими лише на експлуатації елементарного людського страху за здоров'я - власне і близьких людей.

Якщо вірити телевізору, зокрема, українським телевізійним новинам, людство мало геть не вщент вимерти ще на початку 2000-х від жахливої «пандемічної» хвороби під назвою «атипова (чи нетипова) пневмонія». Про неї з активної подачі західних інформаційних агентств, постійно розповідали центральні канали у 2000-2001 роках. До речі, Новий канал про неї не розповідав, але я, як тодішній шеф-редактор каналу постійно мав претензії від топ-менеджера: «чому "Плюси" й "Інтер" розповідали про атипову пневмонію, а у нас у випуску не було про неї жодного слова»! А тому і не було, що я вважав цю тему штучною. Повідомляти про те, що в невідомій нікому китайській провінції Хунь-Цьзянь від «страшної хвороби» померла одна людина, даруйте, було як мінімум по-ідіотськи, коли в світі від цілком типової пневмонії щороку гине до півмільйома людей. Зрештою, за кілька років від цієї «атипової» недуги в усьому світі померло трохи більше тисячі. Сьогодні про цю «жахливу пандемію» ніхто вже не згадує.

Поїхали далі. А далі був «коров'ячий сказ». Від якого («як мухи») мерли люди. То людина в Великобританії, то в Швейцарії, а то навіть у США. Від цієї чергової біди знову мало вимерти все людство. Хто згадує про неї сьогодні?

Далі був цілком реальний пташиний грип. Який був, є і буде завжди. Але піарники прилаштували його до потреб «убивства» чергових ринків, запустивши в мас-медіа страшну казочку про те, що цій жахливій хворобі залишився лише один крок, щоб (чи то через мавпу, чи то через кицьку) уразити людину, а вже після цього людство, зрозуміло, вимре на пню. Пам'ятаєте ці всі «сюжети жахів», де по селу ходять такі собі «біороботи» (люди в скафандрах найвищого захисту), які знищують кур, дезинфікують все, а бабусі (без скафандрів) хрестяться або б'ються з «біороботами» за своїх нещасних курочок. Прикметно, що новини центральних каналів розповідали більше про «жахи» ураження людства цією хворобою, а не про те, що в зв'язку з цим у звичайних людей на селі насильницьки винищували домашню живність.

Казочки про всі ці страшні «пандемії» періодично доповнювалися іншими панічними темами - як-от «проблема 2000», епідемія послань з «білим порошком», або ж похмурі прогнози щодо запуску Великого Адронного Коллайдера.

Аж ось виявилося, що все це було ще «не те». Адже нема для людства біди страшнішої за «свинячий» грип (він же «каліфорнійський», він же «пандемічний» - з якого дива пандемічний, коли в усьому світі «лабораторно підтверджених випадків» за кілька місяців «пандемії» - лише 6 тисяч?!). Чергова «качка», вигадана для заробітку фармакологічних монстрів, цього разу нещасливо збіглася в часі з нашою передвиборною шизофренією. Тепер уже наші доморощені політики побачили власну користь у розкручуванні «режиму паніки». По-перше, гарний привід до численних появ кандидатів у президенти в образах «матері Терези» або «лікаря Айболитя». По-друге, гарний привід отримання додаткових безконтрольних грошей. Чи то з бюджету, чи то від закордонних організацій, чи за допомогою створення благочинних фондів.

Усе було б нічого, якби не наш лінивий ньюзрум. Який підхоплює будь-які дурниці, продуковані вітчизняними політиками і вивалює всі ці дурниці на голови нещасних глядачів. Не роблячи жодних спроб «копнути глибше», розібратися в темі.

Ліниві ньюзруми не хвилювало те, що в перші дні «пандемії» головними «експертами-вірусологами» стали ті ж самі високопосадовці і народні депутати. Все це масово йшло в ефір. До справжніх експертів журналісти почали звертатися значно пізніше, вже десь після двох тижнів суцільної істерії. В перші ж дні ніхто на великих каналах не здогадався зробити найпростішу, елементарну і очевидну річ - порівняти статистику смертності від ускладнень під час епідемій грипу минулих років. Здавалося б, це ж лежить на поверхні. І відразу ж стала б очевидною «штучність» теми. І з тими ж політиками-істериками можна було б говорити інакше, вимагаючи від них пояснень, чому вони штучно створюють у країні паніку.

Наші канали цим не переймаються. Набагато простіше ретранслювати в ефір популістські заяви політиків, писані на сесіях та прес-конференціях. І ще - дошукувати до них «влучні» слова. «Свинячий грип косить українців»! «Паніка у Львові та Тернополі»! Яка різниця, що нікого той грип «не косить» (принаймні, «косить» набагато менше, ніж зазвичай), і що жодної паніки в названих містах нема? «Заради красного слівця», знаєте...

Вся ця «свиняча» істерика тривала в ефірі каналів добрих 3 тижні. Аж поки похопилися, що перегнули палку. Мені цікаво, невже ніхто з журналістів не здогадався поцікавитися ще однією статистикою - наскільки зросла кількість смертей від серцево-судинних захворювань протягом цього періоду штучної паніки? Якщо ні, раджу поцікавитися. Гадаю, що в цій статистиці будуть неприємні сюрпризи.

А зараз так само безвідповідально розкручується пропаганда необхідності масової вакцинації від «свинячого грипу». ВООЗ пропонує 5 млн. доз вакцини, яка не пройшла всіх належних випробувань. І при цьому ставлять нам умову, щоб до виробників вакцини не було претензій в разі смертей та ускладнень серед вакцинованих. І на цей надзвичайний цинізм, що межує зі злочином, журналісти навіть не звертають уваги! Замисліться, Україну можуть перетворити на полігон для безкарного експериментування на людях, - а де ж елементарно фахові оцінки цього?!

Останнє питання з цієї теми таке. Смішно було б чекати від політиків зваженості та порядності по відношенню до свого народу. Ну, робота у політиків така - вести перманентну війну з собі подібними просто за владу і гроші, не гребуючи для цього будь-якими способами. Оцінювати з точки зору моральності їхні виступи і вчинки, спрямовані на розгортання в країні «пандемічної» паніки, - сенсу нема. Всі вони одне одного варті, але це, гадаю, вже для багатьох не секрет. А от журналісти. Вони хоч якось там розуміють, що на них лежить колосальна частина провини перед глядачами - за паніку і депресію, за нервові розлади і серцеві напади?! Хотілося б сподіватися, що бодай «заднім числом» журналісти це зрозуміють. І може в майбутньому не так легко впіймаються на черговий гачок, вигаданий політиками.

Як все насправді відбувається або Чим живиться лінивий ньюзрум

Лінивий ньюзрум не шукає новин. Це йому не потрібно.

По-перше, за нього це зроблять інформагентства. «Інтерфакс», УНІАН, «Українські новини», Reuters, AP та інші. От коли вже там з'явиться новина, можна кудись і поїхати. Або не їхати. А просто наліпити з архіву якоїсь картинки. А Reuters і APTN - це взагалі благодать. Вони дають не лише інформацію, але й картинку.

Крім того є інтернет, де можна знайти все, що завгодно. Яка різниця, що це все неперевірена інформація. Тим більше, що нічого не заважає сьогоднішньому лінивому ньюзруму позичати очі в Сірка і казати в ефірі навіть такі сакраментальні слова як «за неперевіреною інормацією»! Ви лише замисліться над значенням цього посилання - інформаційна редакція з легкістю вивалює на голови мільйонам глядачів якусь інформацію, навіть не потрудившись її перевірити!

А ще є анонси. Які ретельно збирають і надсилають до редакцій ті ж самі інформагентства. Щоправда, там переважну більшість займають суто «паркетні» заходи - сесії, прес-конференції, брифінги і «круглі столи», прости Господи... Але яка різниця. Туди можна поїхати, щоб «записати синхрон». Потім з прес-релізу або з того-таки інформагентства взяти факти і «написати текст». А далі «перекрити його» «нейтральними планами», наприклад, на тему «люди ходять Хрещатиком». Яка різниця, про що в нас сюжет! Ми ж «про людей» розповідаємо. Або архівною картинкою.

О ця чарівна сила архіву! Даруйте, зроблю ліричний відступ. Якось два роки тому ми з колегою проводили в Алушті тренінг для шеф-редакторів і випускових редакторів українських теленовин. Були й редактори з великих київських телекомпаній. Листопад місяць на Південному узбережжі Криму, самі розумієте, доволі теплий. Вранці до тренінгу редактори загоряли, а дехто навіть купався в морі. Принаймні на двір всі одягали «короткий рукав». Під час сніданку в їдальні телевізор ввімкнули на «1+1». І - прости, Господи! - в ранковому випуску ТСН нам розповідають, що виявляється, «в Алушті та Судаку випав 50-сантиметровий шар снігу».

Але ТСН не лише розповів про це, він навіть показав! Крупні плани ніг людей, колеса авто, які заривалися в сніг. Щоправда, редактори, як люди досвідчені, зуміли-таки роздивитися, що ці плани було відзнято... в Києві, біля Золотих воріт (за кілька днів до того в Києві, правда, випав сніг). Оце логіка лінивого ньюзруму: «а яка різниця, Київ чи Алушта, - на крупному плані не роздивляться».

Ми зателефонували на ТСН знайомим і попередили їх, що варто до наступного денного випуску якось виправляти ситуацію, бо ж в Алушті снігу нема, тут справжнє літо. А найцікавіше почалося згодом, коли нашим редакторам почали телефонувати з Києва і просити їх зробити пряме включення. Не брешу, на власні вуха чув таку розмову: «Так про що включення?» - «Про сніг в Алушті!» - «Та тут нема снігу!» - «Як це нема?!! "Плюси" ж показали! А ТИ ДЕ ВЗАГАЛІ Є?!!».

Було би смішно, якби не було так сумно. Занадто вже яскраво цей випадок ілюструє лінивий ньюзрум у дії. Насправді ж було так. Звечора МНС передав штормове попередження, в якому був в тому числі рядок про імовірний снігопад. «Товщина снігового шару в Алушті і Судаку може досягти 50 сантиметрів». Раз може, - значить, може! Написали текст, наліпили архіву, видали в ефір.

Дивно, що мої аноніми-опоненти ніяк не можуть собі второпати, що таких проколів у випусках новин великих каналів (не в одному ТСН) - безліч. Просто, можливо, вони не всі настільки гротескно-яскраві. Погодьтеся - ця конкретна історія межує з якоюсь маячнею. Але це повністю реальний випадок. Такі от у нас новини сьогодні. Кінець ліричного відступу.

Повертаючись до інформаційних надходжень лінивого ньюзруму, не можна не згадати про макулатуру, яка надходить до нього не лише через інформагентства, але й факсами-мейлами. Це - продукція «бійців піарівського фронту». Численних прес-служб, центрів громадських зв'язків, політтехнологів. Які представляють живі інтереси державних і комерційних структур, політичних і громадських організацій. У авторів цього прес-релізового моря робота цілком конкретна: пропагувати успішність і вікопомність своїх організацій та їх патронів. А от журналісти лінивого ньюзруму геть забувають про те, що в журналіста - завдання зовсім інше. По-перше, перевірити будь-яку інформацію. А по-друге, знайти до неї баланс. На це в лінивого ньюзруму нема сил. Або чогось іншого. Тож вся ця прес-релізова продукція йде в ефір у тому вигляді, в якому редакції її отримують від зацікавлених осіб. Теж парадокс, раніше за таку «джинсу» в ефірі замовники платили грубі гроші. А сьогодні навіщо платити, коли воно і так піде в ефір?!

Нарешті, у великих каналів є корпункти. Їх стало менше, ніж було в першій половині 2000-х, бо «оптимізації ресурсу» на багатьох каналах добре зачепили кореспондентські мережі. Корпунктам платять менше грошей (ще й з огляду на «спеціальний телевізійний курс долара» в 5.05, за яким на більшості каналів перераховують договірні «доларові» еквіваленти зарплат), але вони ще є. Сяк-так жевріють.

Попри те, що власкор наче сам собі голова, на нього лінивий ньюзрум чинить непереборний вплив. По-перше, тому, що ньюзрум формує для власкора завдання. Відтак найчастіше виходить, що не сам журналіст зі Львова, Луганська, Сімферополя чи Запоріжжя повідомляє до київської редакції про цікаву новину, а навпаки отримує завдання розповісти про неї з Києва. Який довідався про цю новину з «Інтерфакса». Або з інтернету. Уявляєте, собі рівень оперативності?!

По-друге, ньюзрум, що лінивий думкою, часто бракує класні «людські» регіональні теми, тому що «у нас тут Варфоломей, не до вас!». Про це мені безліч історій розповідали самі власкори з багатьох українських міст. Не буду вдаватися в деталі, щоб люди не постраждали, бо менеджери не полюбляють, коли їхні журналісти забагато «патякають». Можуть і звільнити говірких.

По-третє, будь-який власкор не може розірватися на бодай десяток «маленьких власкориків». От і уявіть собі, наприклад, чи може один, навіть найвидатніший журналіст охопити все, що відбувається навіть у не найбільшому місті, де все одно живе бодай 200-300 тисяч людей, працюють численні підприємства, ворушиться кримінал? Звісно, не може.

І є ще по-четверте. Хоч як би неприємно воно не звучало для власкорів. Одна людина, яка представляє на велике місто цілий великий і впливовий телеканал, у той чи інший спосіб корумпується місцевою владою чи опозицією (хто сильніший чи винахідливіший) або ж великим бізнесом. Це, на жаль, життя. Нікуди від цього не подітися.

З усіх перерахованих вище інформаційних надходжень випускова група лінивого ньюзруму ліниво формує щоденні рутинні випуски. Майже не реагуючи на реальні зміни інформаційної картини. А навіщо? Не сказали сьогодні, - скажемо завтра. Або у наступний понеділок. Нам не горить...

Яку інформаційну картину зрештою бачить глядач у виконанні лінивого ньюзруму? Таку, яка має дуже віддалене відношення до реальності. Зміщену від реальних людських історій в бік віртуального чиновницько-політицького світу. Без спроби критичного аналізу діянь влади чи опозиції. Без звернення до справді компетентних людей за експертними неупередженими оцінками. Часто без балансу думок. Без реальної картинки подій, підміненої архівами, «шпалерами», «паркетами».

Повертаючись до повені 2008-го. Тоді, відсвяткувавши не круглу дату і провівши Варфоломея, країна зрештою («з наступного понеділка») почала дізнаватися трохи про те, що у чверті областей України люди сидять по дахи у воді. Найбільше, звісно, канали розповідали про те, що говорили і робили з цього приводу Великі Люде з Печерських пагорбів. Але країна навряд чи дізналася, наприклад, про те, що цілу ніч з 25-го на 26-е липня півсотні жителів невеликого буковинського села Тарасівці провели на наймілкішому місці по пояс у воді. Дітей по черзі тримали на руках. Навколо до горизонту була вода. І вода прибувала. Люди не знали, чи доживуть вони до ранку. І лише вранці їх знайшли рятувальники. Про це розповідали лише ТРК «Чернівці». Якщо ця історія не була варта уваги новин центральних каналів, - тоді стає незрозумілим, навіщо глядачу такі загальнонаціональні новини, які вони сьогодні є на великих каналах... А таких історій в ті дні на Західній Україні було безліч. Вони пройшли повз увагу лінивих ньюзрумів.

Нелінивий ньюзрум робить інакше. Тут, я добре це знаю, деякі регіональні компанії могли би повчити своїх столичних колег. З того-таки 25 липня протягом кількох днів невеличкий (трохи більше десятка людей) ньюзрум тієї-таки телерадіокомпанії «Чернівці» працював у екстремальному режимі - випуски виходили в ефір щогодини на телебаченні і щопівгодини на радіо. І буковинці до сьогоднішнього дня вдячні журналістам за те, що вони допомагали їм у ті страшні дні знати, що відбувається насправді. Тому що з ефіру центральних каналів про це довідатися було неможливо.

P.S. Коли в мене є змога, я перестаю дивитися будь-які теленовини. Тому що, даруйте, колеги, занадто вже неприємні враження. Колись все робилося набагато професійніше. І не так ліниво.

У цій статті я був занадто різкий, тому готовий до того, що аноніми у коментарях будуть ще різкішими. Нагадаю, що на емоційні «а ти хто такий?!» я відповідати не буду. Не бачу сенсу. Якщо будуть аргументи - готовий дискутувати. Але не вірю, що такі аргументи знайдуться.

Ця стаття, звісно, є викладом мого особистого погляду на стан ринку телевізійних новин. Я цілком свідомо пішов шляхом узагальнень. Хоча, звісно, знаю, що попри «тиху люстрацію», в телевізійній журналістиці ще трохи залишилося професійних людей, яким не байдуже, що і як вони роблять. Їм важко. Адже в командній за своєю суттю роботі дуже часто неможливо зробити якісний матеріал, коли вся система лінивого ньюзруму працює на посередню якість. Багато хто з цих людей не раз і не два зізнавалися мені в приватних розмовах, що у них опускаються руки. Боротися з безладом, введеним у систему, неможливо безкінечно. А з роботи вони не йдуть лише тому, що виходу нема - треба годувати сім'ї. От парадокс! Раніше так казали про цензуру. Тепер кажуть про халтуру і сірість, які стали правилом життя інформаційних редакцій. Точніше лінивих ньюзрумів.

Але, на жаль, ці люди не роблять погоди в лінивих ньюзрумах. Більшість журналістів цілком влаштовує халтурність підходів до роботи. Що з цим робити? Не знаю. Може, справді, в якийсь момент вдасться розбудити в журналістах бодай якусь елементарну самоповагу? Це єдина надія щось змінити в цій деградації професії тележурналіста. Я спробую ще раз. Принаймні, якимись практичними порадами. Отже, далі буде...

Ігор Куляс, медіаексперт

Ігор Куляс - медіатренер; з 1989 року пройшов на українському телебаченні шлях від репортера до шеф-редактора новин. Протягом 1999-2002 років був шеф-редактором телекомпанії «Новий канал» («Репортер»). Стажувався на BBC, Reuters, ITV, CBC. Працював кризовим менеджером у 20 регіональних та загальнонаціональних телекомпаніях.

Нині є тренером-консультантом МГО «Інтерньюз-Україна» з телевізійного виробництва. Створив власну методику оцінки новинних програм. Протягом останніх чотирьох років сотні тележурналістів з усієї України пройшли в Ігоря Куляса та його партнера Олександра Макаренка тренінги в рамках «Школи новин Internews».

У рамках проекту громадської організації Internews Network «У-Медіа» Ігор Куляс здійснює «Моніторинг дотримання журналістських стандартів та підвищення медіаграмотності широкого кола українських громадян», який «Детектор медіа» реалізує спільно з Інститутом масової інформації.

Критерії оцінки якості новин пояснено тут (частина 1, 2, 3).

Ілюстрація - img.sunhome.ru