Одне із засадничих прав громадянина в цивілізованому суспільстві - право знати. Стверджують, що світом править інформація. Якщо вдуматися - слушно стверджують. Інша річ - її якість. І тут на думку спадає притча про Езопа, якого послав на ринок його хазяїн, звелівши принести найпрекрасніший і найшкідливіший продукт. Так от, і в першому, і в другому випадку Езоп приніс язик, і суто по-філософському обґрунтував свій вибір.

Справді, отримуючи певну інформацію, ми повинні чітко усвідомити: хто, як і навіщо намагається «імплантувати» її в нашу свідомість. Звідси виникає питання довіри до джерела інформації. І саме прагнення переконати читача, що «Дзеркалу тижня» можна вірити, всі 15 років існування газети було нашою головною турботою.

Немає у світі журналістів, які не хочуть, щоб їм вірили. Але від «хотіти» до «зробити» - дистанція чимала. Немов із нізвідки з'являються спокуси, ризики, а іноді й погрози. Ми далекі від думки героїзувати тих, хто долає всі ці перешкоди, адже в цьому не героїзм, а професійний обов'язок. Але таке заняття до снаги не кожному.

Родзинкою «Дзеркала» була і є аналітика. На тлі шаленого конвеєра щоденних ЗМІ ми працюємо над «штучними виробами» і, здавалося, маємо час «зупинитися, озирнутися». Але річ у тому, що пошук відповідей на запитання «як?» і «навіщо?», м'яко кажучи, не легший, ніж на запитання «що?».

Сучасний журналіст дуже часто навпомацки рухається по інформаційному мінному полю, нашпигованому розтяжками дези, «протипіхотними» зливами компромату і протитанковими зарядами заангажованості. Будь-який хибний крок може знищити єдине реально цінне, що в нього є, - його ім'я, цей здобутий у тяжких трудах особистий «знак якості». Звучить, можливо, пишномовно, але відповідає дійсності.

Так от, по цьому «мінному полю» ми просуваємося вже 15 років... Не скажу, що за цей час наша рота не зазнала втрат. Маю на увазі не наших товаришів, котрі пішли в інший світ, - про них ми згадуємо часто, з болем і вдячністю. І не тих, із ким розпрощатися змусила криза, - вони багато зробили для «Дзеркала». Але були й одиниці тих, кому планка нашої газети виявилася непосильною. Зійшли з дистанції...

У липні ми кинули клич: кожен, хто принесе в редакцію перший номер «Дзеркала тижня», буде нагороджений річною передплатою. За минулі три місяці так і не знайшлося жодного претендента на цей приз. І не дивно, адже невеличкий наклад першого випуску, який вийшов без будь-якої реклами, пішов в основному під ніж, ставши таким чином найрідкіснішим раритетом. Але переглянеш його - і здивуєшся: скільки ж тем, порушених тоді газетою, залишаються проблемними й донині.

Ті ж проблеми, ті ж обличчя, та ж відсутність політичної волі... Якщо відверто, ми вже втомилися від безнадійних спроб достукатися до розуму й серця можновладців, сподіваючись бути почутими. Від порушення кричущих проблем на шпальтах газети до того, як влада зверне на них увагу, минають роки, спливають невідомо куди мільярди, гинуть такі корисні для країни починання, видряпуються кар'єрними сходами явно безперспективні чиновники... А потім, ідучи з державного олімпу, колишні вершителі доль країни запитують нас: «Ви такі слушні речі пишете. Вони ж вас читають, так чому не слухають?». «А ви б слухали?» - запитуємо у відповідь. Ніяковіють...

Пам'ятаєте, в культовій пісні журналістів: «...Ради нескольких строчек в газете»? Та не заради рядків, а задля справи. Кожен, хто пише в газету маленьку інформашку або велику статтю, повинен замислитися насамперед над запитанням - навіщо? І якщо всі зусилля йдуть як вода в пісок, можуть опуститися руки. А це було б - як покинути хворого напризволяще.

Ми не забронзовіли. Хоч би які золоті пера працювали в редакції, ми знаємо: тією «черепахою», на якій міцно стоїть світ «Дзеркала тижня», є автура. Ми щиро вдячні тим авторам, котрі з перших номерів підставили своє надійне плече новому виданню, як і тим, хто, попри символічні гонорари, ділиться з нами ідеями, планами, знахідками і пошуками сьогодні. Знаємо, що для них «Дзеркало» - не пустий звук, а, як і раніше, - територія свободи слова і думок. Роками ми делімітували і демаркували наш простір, захищаючи його від тих, хто намагався купити «ДТ» як «статусну річ». Інтернет дав нам можливість зробити крок далеко за межі країни, на всі континенти. Так-так, не смійтеся - це не манія величі. Ми, скажімо, були зворушені новорічним привітанням з Антарктиди, зі станції Вернадського.

Можливо, ми стали менш завзятими, більш досвідченими. А якщо чогось і боїмося, то втратити кураж. Ви кажете - амбіції? Є трохи. Адже без них будь-яка творча людина перетворюється на ремісника. Головне, щоб під ними були підстави, без яких проростає шкідливий бур'ян - зарозумілість.

Кажуть, якщо не хочеш працювати - знайди улюблену справу, а якщо до того ж тебе оточують однодумці - вважай, тобі в житті поталанило. Отак і живемо. А як - вам розкажуть ті, хто працює в «Дзеркалі» з його першого номера.

Після 15-ти - тільки довічно

Володимир Мостовий, головний редактор

Кажуть, газета - чернетка історії. Якщо так, то навіть в умовах повної демократії і найширшої свободи слова не допустимо, щоб на сторінках газети невігластво мало однакові права зі знанням, негідник - із чесною людиною, а брехня - з правдою. Всі 15 років ми намагаємося дотримуватися цих принципів.

А починалося «Дзеркало тижня» всього-на-всього як дайджест матеріалів відомої нью-йоркської газети «Новое русское слово». Американський підприємець українського походження Юрій Орліков став засновником такого дайджесту в Києві. Обсяг солідний - 32 шпальти, з яких 28 мали давати передруки статей із «НРС», а чотири шпальти - матеріали про Україну. Сама техніка видання дайджесту дуже проста, та й штат працівників мінімальний - «тато ріже - мама клеїть». Але з виходом уже першого номера «Дзеркала» стало зрозуміло, що співвідношення 28 до 4 має бути на користь України, а не навпаки. Ось чому більшість матеріалів ми почали добувати і писати самі, та й набирати і вичитувати - теж, а статті з «НРС» ішли вже доважком. Наш засновник не заперечував, щоб «Дзеркало тижня» взяло орієнтир на висвітлення українського життя, але при цьому штат і гонорарний фонд залишив без змін. Що ж до «Нового русского слова», то з'ясувалося: більшість цікавих матеріалів, опублікованих у цій газеті, були банальними передруками з «Литературки», «Комсомолки», «Известий», «Московской правды» та інших достойних видань, причому передруками без посилань на джерела.

Наша дружба з «НРС» припинилася ще й тому, що в 1999 році мені із Нью-Йорка зателефонував редактор газети Георгій Вайнер (знаменитий письменник очолював тоді це видання) і сказав, що не вбачає сенсу в нашій дальшій співпраці. Мовляв, вони в Америці були приємно вражені, що «Дзеркало» стало не звичайною «жовтою» газетою, яких безліч, а аналітичним виданням. Проте в цього видання, на думку Георгія Олександровича, є один, але істотний недолік: воно занадто проукраїнське. Я йому відповів, що на однакові події кут зору з Нью-Йорка, Москви і Києва не може бути однаковим. На тому й розлучилися.

Повернімося до витоків «Дзеркала». До речі, коли у вересні 94-го я прийшов на «Укрпошту» укладати договір про розповсюдження газети, мила Людмила Тарасівна, завторгвідділу, сказала: «Готова побитися об заклад, що ваша газета і півроку не протримається». Ось так програють заклад.

Ми ніколи не були «приводними пасами» влади, її трубадурами, і тому жилося нам завжди непросто - суди, цькування, необґрунтовані обвинувачення супроводжували «Дзеркало» всі роки. Нас називали «філією білоемігрантської газетки «Новое русское слово». Помилочка закралася. Біла еміграція розпочалася в 1918-му, а «НРС» виходить із 1910-го (газета старша за «Правду» на два роки). Писали (у дусі ще радянської пропаганди), що «Дзеркало» друкують за «зелені», що воно - «прислужник світового імперіалізму й активний учасник жидомасонської змови». Інколи руки опускалися. Але наприкінці дев'яностих із Лондона мені привезли «Оксфорд аналітик», що написав: «Як повідомляє київський тижневик «Дзеркало тижня», газета із солідною репутацією ...» Ну, подумав, якщо вже нас визнав Оксфорд!.. Так і живемо.

Але, зрозуміло, було і багато світлого, прекрасного, навіть веселого. Наприклад, 1 квітня 1995 року випало на суботу, день виходу газети, і ми, згадавши про День сміху, замість колонки «Інтерфакс-Україна» тим самим шрифтом дали «Інтерфакс-Квітень», де помістили кілька інформацій із каверзами. Ну, наприклад, розповіли, що Японія вирішила оплатити українські борги Росії за енергоносії, а натомість - отримати наші телевізори «Берізка» і «Славутич». Посміялися. Давно минув День сміху, і раптом телефонує із Нью-Йорка Орліков: мовляв, на біржах розпочався маленький ажіотаж через те, що Японія оплачує українські борги. Я розгубився, не зрозумів, у чому річ. Виявляється, «Новое русское слово» передрукувало нашу інформацію, але без посилання на 1 квітня, а деякі газети, вже американські, взяли цю інформацію з «НРС» й помістили на своїх шпальтах. І таке буває.

Коли в колективі заходить мова про перші, найтяжчі роки «Дзеркала», неодмінно згадують, причому дуже тепло, Кару. У 94-му наш засновник і видавець надіслав до нас свої «очі та вуха» - Кетрін Шейну Лек. Вона закінчила Колумбійський університет (до речі, диплом писала про Нестора Махна). Взагалі, була відчайдушною анархісткою, навіть кота, якого тут завела, назвала Троцьким. Від нас через два з половиною роки поїхала в Лондонську вищу школу політики та економіки. Ми її дуже любили, називали Карчиком, та й не можна було не любити таке чудесне дитя. Хоча їй докучали наші звичайні побутові негаразди, хвороби, проте з ранку до ночі вона пропадала на роботі. Навіть із температурою 39 заявлялася в редакцію. «Зачем ты меня гонишь? Я лублу эту работу!» Я казав співробітникам: «Ви - діти інженерів, двірників, учителів, праль і лікарів! Беріть приклад з ударниці капіталістичної праці, дочки сенатора і мільйонерки!» На п'ятиріччя газети найактивніших авторів ми нагороджували спеціальною медаллю, на якій було викарбувано слова Кари: «Спасибо большой!» Хто не знав, подумав, що «очепатка».

Своє 15-ліття газета «Дзеркало тижня» зустрічає, як писали раніше, певними успіхами. У продаж і передплатникам «Дзеркало» надходить у суботу, але вже в п'ятницю весь номер розміщується в Інтернеті. Зауважу: багато газет з'являється в Інтернеті через день, два, а то й тиждень після виходу у світ, а «Дзеркало» - напередодні. Отож, кожен наш номер читають понад 140 тисяч унікальних користувачів, із 160-180 країн. У вересні вони скачали з нашого сайта 132,7 Гб інформації (це понад два мільйони сторінок), у Росії зчитано 15,44 Гб, у США - 6,3 Гб, а крім цих країн, на сайт заходять користувачі від Норвегії - до Барбадосу, від Австралії - до Фарерських островів.

Один закордонний колега назвав «Дзеркало» «журналом у газеті». Буває «газета в журналі», а тут, очевидно, оцінено рівень матеріалу. Адже ми з першого номера сказали собі: «А чи варто друкувати прописні істини?»

Якщо вже газета є чернеткою історії, то писати її треба надзвичайно делікатно, обережно. Обговорювати, сперечатися, розтинати болячки суспільства, відстоювати свою точку зору, вести діалог із читачем можна лише дотримуючись певних етичних норм. Можна помилятися - ніколи не можна свідомо брехати. Можна зробити хибні висновки - за жодних обставин не можна підтасовувати факти. Іншого не дано.

Юлія Мостова, перший заступник головного редактора 

Наш видавець Юрій Орліков, як і багато бізнесменів на початку дев'яностих, котрі вміли в Україні вдало обміняти блок «Мальборо» на тонну металу, шукав нові форми для капіталовкладень. Одесит, що півтора десятка років прожив в Америці, логічно вважав ЗМІ прибутковим бізнесом. І тому вирішив стати одним із піонерів українського медійного ринку. Як видавець без досвіду, він, зрештою, жорстоко промахнувся. Промахнувся з ринком реклами, який почав формуватися значно пізніше - тільки в цьому столітті. А головне - промахнувся з людьми, на яких поставив. Бо якби він вклав кошти в «жовте» видання з поступливими («чого зволите?») партнерами, швидше за все, отримав би прибуток.

Інколи Юра спокушався на пропозиції олігархів продати «Дзеркало». Щоразу це викликало в нього як у бізнесмена відгук у душі, і щоразу ми з Володимиром Павловичем цьому результативно опиралися. А якби не комизилися й погодилися - теж, мабуть, стали б мільйонерами. Проте читачі отримали б «Театр тіней» замість «Дзеркала тижня».

Газета не приносила йому великих прибутків, зате створювала масу проблем: Орлікова, на височайше повеління, не впускали в Україну, закривали візу, заважали робити бізнес в інших сферах. Ми Юрія Олександровича жартома називали «Нью-йоркським обкомом партії», - він був нашим видавцем, а йому щосуботи телефонували з Банкової й Кабміну, скаржилися на нас, погрожували, вимагали приструнчити, вплинути на позицію газети. Накручували, одне слово. Господи, як він кричав по суботах у розпечений телефон, відчитуючи тата або мене. Ми спочатку ричали у відповідь. Але щоразу, коли в понеділок-вівторок Federal Express доставляв йому номер газети, Юра вчитувався в матеріал і ставав на наш бік. «Вони що, не розуміють, як ЗМІ повинні працювати?» Так повторювалося разів тридцять, не менше. Потім Юрій на всі претензії Банкової махнув рукою. Проте від залізного Павла Івановича відмахнутися не зміг і продав частину газети Павлу Лазаренку (той досі позивається з нами). Ми цей факт юридично змушені були прийняти, але ідеологічно - не змирилися. І, зверніть увагу, Павлу Івановичу не вдалося надрукувати в «Дзеркалі» жодної статті, яка б його цікавила. Понад те, саме в «Дзеркалі тижня» було оприлюднено як усі схеми роботи ЄЕСУ, так і схеми компанії під назвою «Созидание». Ну, а коли через 10 років настав час сказати правду про «РосУкрЕнерго», то «Дзеркало» знову розкрило схеми.

Що стосується ЄЕСУ і «Созидания», наші публікації відбулися всупереч «джентльменським» домовленостям між нашим видавцем та Лазаренком. Із «РосУкрЕнерго» вийшло ще пікантніше. Адже мій чоловік - Анатолій Гриценко - був на той час міністром оборони, і, здавалося, я як розумна дружина мала б робити все можливе, аби в чоловіка складалися якнайкращі стосунки з начальством (утім, він і сам на засіданнях Кабміну залив сала за шкуру творцям схеми). Та ми з Аллою Єрьоменко вже пішли по сліду... У результаті повідали читачам не про один, виставлений НАКом напоказ, не про три, які видряпав уряд, а про всі сім документів, докопалися до засновників РУЕ, розкрили схеми. За кордоном на наші матеріали посилалися президенти, прем'єри, держсекретарі. Тут же, в Україні-2006, була повна тиша. Одні не хотіли вникати, інші не хотіли сваритися, розуміючи, кому вони наступлять на хвіст. Державний інтерес не хвилював нікого. Очевидно, в нас у країні доки хабара не даси - боротьба з корупцією не розпочнеться...

Останній, хто активно цікавився газетою в 1999 році, був Рінат Ахметов. Відбулася розмова, і ми пояснили медіамагнату-початківцю, що «Дзеркало» - газета авторської журналістики. Що «Дзеркало» на той час було прихистком для наших колег, які не могли самореалізуватися в інших виданнях - на своїй основній роботі. Що в «Дзеркалі» ніколи не було й немає політичної цензури. Що президент, прем'єр, віце-прем'єри, міністри, генпрокурор, голови СБУ й МВС інколи висловлюють велике незадоволення статтями окремих журналістів. А якщо він, Рінат Леонідович, купить газету, то всі претензії вищезгаданих адресуватимуться йому, Ахметову, бо не буде більше для них у газеті журналістських імен, а буде «газета Ахметова». Хочете - купуйте газету, проте ми не змінимося, писатимемо незалежно, так, як писали. До честі Ахметова, він зрозумів нас і відмовився від ідеї купівлі.

Після цього Орліков заявив, що більше не зможе водити газету на фінансових ходунках. «Виживайте самостійно!» І ми пішли самі. Але завжди пам'ятатимемо, що зробити перші кроки нам допоміг Юрій Орліков. Світла йому пам'ять.

Відтоді ми заробляємо гроші, щоб видавати газету, а не видаємо газету для того, щоб заробляти. Газета, взагалі-то, повинна бути бізнесом, як усі медіа на планеті, але вона не може бути політичним бізнесом. Інакше вона нічого не означатиме. Тим більше без нас, журналістів, бо ми в неволі не розмножуємося.

За нами, як і раніше, немає олігархів, немає політичних партій та блоків. Ми не стали прибутковим виданням і часто ледве зводимо кінці з кінцями, виходимо у світ не «завдяки», а «всупереч». Однак як професіонали почуваємося впевнено. Ще є в країні люди, які розуміють: вільна преса буває хорошою і поганою, але невільна - тільки поганою.

У нас є почуття відповідальності перед читачами. Є розуміння того, що журналіст - це розвідник, шпигун від народу у владі, наше завдання - добувати й передавати суспільству інформацію, яка впливає на його життя, здоров'я, бізнес, вибір.

Так, для такої роботи потрібні зусилля, джерела інформації і можливість аналізувати. Проте все-таки основне - мати протиотруту до спокус. А вони, спокуси, є постійно. Газета давно могла б мати привабливіші верстку, колір і взагалі виходити щодня. Але, думаю, доки людина бореться з собою, вона людина. Ось чому кожен місяць для нас - проблема виживання. При цьому ми в жодному разі не дозволяємо собі брати гроші за матеріали Януковича, Тимошенко, Тігіпка, Ющенка, Богатирьової... Розпочнеться офіційна кампанія - вперед і з плашкою «Політична реклама». А зараз за що гроші брати?

Чи з'являються піар-статті в «Дзеркалі»? Так, з'являються, бо ми мусимо виживати. Але в розділі «Влада» їх не було й не буде.

Я дуже вдячна нашій команді за довготерпіння, за відданість принципам професії. Адже якщо газета в цілому уникає спокус, то й кожен наш співробітник - зі своєю сім'єю, проблемами, необхідністю навчати дітей, робити покупки й ремонти - змушений себе обмежувати. Будь-який наш журналіст отримував би в інших виданнях у багато разів більше, ніж у «Дзеркалі».

Чесно вам скажу: таких редакцій в Україні - одиниці. Ось тільки мої рідні «політики» - мало який медіамагнат, відкриваючи газету, не робив щедру пропозицію Сергію Рахманіну. Знаю, він мене щадить і особливо не розказує, але й того, що мені відомо, досить, аби зняти капелюх перед його вірністю «ДТ» й професії. А Тетяна Силіна і Володя Кравченко?! У вітчизняній журналістиці людей, які розрізняють Раду Європи і ОБСЄ... дуже обмаль. Тому вони в ціні. Великій ціні. Але - не спокушаються. Інна ж Ведернікова, яка залишала «ДТ» «у зв'язку з сімейними обставинами», повернулася з іншого видання до нас на вдвічі нижчу зарплату! Тому що журналістика - це наше життя; інформація - наша здобич, якою ми ділимося з нашими читачами; країна - наша відповідальність. Я не знаю, скільки протримається «Дзеркало» - рік чи ще п'ятнадцять. Але весь відведений термін газета пройде з прямою спиною.

Наталія Яценко, редактор відділу економіки:

У «Дзеркало тижня» я йшла працювати на два-три місяці, не більше, з єдиною метою - поправити фінансове становище. Був 1994-й, зарплати мізерні, а ціни на елементарно необхідні речі на вечір могли стати вищими, ніж уранці. Інфляція. От чому пропозиція попрацювати в новому виданні за дуже пристойну на ті часи зарплату була доречною. Гадала, до Нового року протримаюся, а далі видно буде.

Давно знала Володимира Павловича Мостового, знала, що працювати з ним легко, тому пропозиція прийти в «Дзеркало тижня» хоч і була «стрьомною», як усе нове, та все ж прийнятною. А з Юлією Мостовою, з'ясувалося, працювати ще й дуже цікаво. Вона була тоді ще юною журналісткою, але вже зарядженою на суцільне ньюсмейкерство, боліла грандіозними проектами і вимагала від нас того ж. До цього я працювала в міській газеті, не приховую, довелося себе ламати, реалізуючи ідеї, що їх генерувала Юлія. І, зауважу, продовжує чудово робити це й досі.

Вважаю, успіх «Дзеркала» пояснюється тим, що воно з'явилося в потрібному місці і в потрібний час. Поміркуйте самі: перший номер вийшов 8 жовтня 1994 року, а 12 жовтня президент Кучма оголосив курс радикальних економічних реформ, почала впроваджуватися жорстка монетарна політика - усе це висвітлювалося, аналізувалося газетою. Наприкінці того ж року було оголошено малу приватизацію, а Нацбанк уперше запросив журналістів на грошово-банкнотну фабрику, і ми побачили майбутні гривні. Все тільки починалося. І якщо хтось думає, що відділ економіки визначав, про що писати, то він глибоко помиляється: теми публікацій були продиктовані змінами, що відбувалися в країні.

Багато чого доводилося перебудовувати в собі. Йдучи на зустріч із політиком, банкіром, міністром, підприємцем, важливо було не тільки знати предмет майбутньої розмови, а й розуміти, приміром, як триматися. Адже коли представляєш «Дзеркало тижня», треба постійно бути на висоті. У найширшому сенсі, а не тільки в статусному.

Ми робили газету - газета робила з нас журналістів «ДТ». Здавалося, таке банальне завдання, як написати за ніч - з четверга на п'ятницю - серйозний аналітичний матеріал у номер. Раніше, в міській газеті, такого уявити собі не могла. У «Дзеркалі» це - звичайне явище.

Минали роки. «Два-три місяці» затяглися на 15 років. Завдяки «Дзеркалу» побачила світ - від Японії до Штатів, від Норвегії до Чилі та Аргентини.

На моїх очах народжувалася, досягла свого розквіту і практично померла тема приватизації. За 15 років країна описала дивне коло, і сьогодні знову доводиться нагадувати прописні істини про шкоду інфляції, «м'якої» бюджетної політики. Пишу ту чи іншу статтю (наприклад, про Бюджетний кодекс) і розумію, що прочитає її 50, ну, максимум, 100 осіб. Але ж в Україні ніхто інший такого матеріалу не надрукує. Тільки «Дзеркало».

Або серія моїх статей та інтерв'ю про пенсійну реформу, опублікованих починаючи з 1999-го. Крім нашої газети, цієї проблеми довгі роки ніхто впритул не бачив. Сьогодні, вже коли реформу зіпсували, - статей скільки завгодно. Але ж надворі 2009-й, а «Дзеркало» писало про це на десять років раніше!

Планка висока, часом занадто, але, хоч як важко, треба її тримати. Сьогодні я набагато більше, ніж 15 років тому, почуваюся не стільки журналістом (хоча траплялися, звичайно, і чималі успіхи), скільки редактором. Відділ економіки - це, звісно ж, не тільки Наталія Яценко. Було б неможливо собі уявити відділ без «корпоративки» Ігоря Маскалевича, статей та інтерв'ю на теми фінансів Юрія Сколотяного, без міцної і в'їдливої телекомунікаційної аналітики, якою нас десь років сім балував Віталій Кукса... Без добротних, змістовних публікацій Юлії Загоруйко про міжнародну економіку, «смачно» написаних і водночас дуже глибоких статей на аграрні теми Володимира Чопенка і маленьких, задерикуватих податкових новелок Олександра Кірша...

Даруйте, якщо когось не згадала, але я дуже ціную вашу відданість «Дзеркалу тижня», ваш професіоналізм, ваше почуття гумору і здоровий цинізм, без якого в сучасній економічній журналістиці просто не виживеш.

Часом хочеться чогось нового. Наприклад, поміняти «точку сидіння». Чи картинку за вікном. Бувають думки взагалі залишити журналістику. Все ж таки 15 років у «ДТ» можна рахувати за 30. Однак альтернативи «Дзеркалу» немає. Тут можна завжди висловити і відстояти свою точку зору, тут не проймає дрож перед керівництвом, а такого ліберального для журналіста життя, як у «Дзеркалі», ніде немає і, боюся, ніколи не буде. Крім того, ми настільки творчо притерлися, що, навіть не обговорюючи проблеми, дуже часто маємо спільний погляд на неї.

А втім, життя покаже. Не виключаю, що 15 років у «ДТ» можуть перетворитися і на 25...

Лідія Суржик, редактор відділу науки та освіти

До «Дзеркала» я працювала в столичній пресі, у «Финансовой Украине». І раптом Володимир Павлович пропонує мені в новому виданні завідування відділом науки, освіти, охорони здоров'я та екології. На цю багатогранну тематику виділялася лише одна штатна одиниця. Я вагалася. «А ти переспи з цією ідеєю і завтра вранці дай відповідь. Але тільки позитивну», - сказав Мостовий. Я - людина рішуча. От і визріла відповідь.

Починала, як мовиться, з чистого аркуша, адже ще не було хорошої автури, власне, ніякої не було. А все одно потрібно було створити концепцію роботи відділу. Зізнаюся, тоді й слова такого - «концепція» - не вимовляли. Напрям роботи визначили так: частину матеріалів готують журналісти, а іншу, більшу частину - автори, фахівці в різноманітних галузях знань. Розуміли, що саме автура додасть ваги публікаціям і самому виданню.

Ой як хотілося швидких результатів! Але... Наука, освіта - досить консервативні сфери, не так просто щось зрушити з мертвої точки. Проте поступ, нехай і маленький, усе-таки був.

Працювали, як дихали. Адже раніше багато тем було під забороною, а тут - немов шлюзи відкрилися. Траплялися й зашорені люди, мовляв, в академічному середовищі про такі проблеми зазвичай не говорять. А ми все одно наполегливо намагалися прочинити вікна, адже суспільство потребувало свіжого повітря.

На сторінках газети багато було дискусій, де зіштовхувалися протилежні думки. Як важливо тут триматися в рамках інтелігентності, ніколи не опускаючись до чвар, окриків, тим більше - образ. Як медики вірні заповіді «Не зашкодь», так і наш колектив постійно обстоює принципи достойної і моральної журналістики.

З першого номера у «Дзеркалі» публікується Олександр Рожен, який понад десять років працював у штаті редакції на посаді наукового оглядача. У нашому відділі плідно працювали молоді журналісти Павлина Семиволос і Тетяна Галковська. Кілька років тому до нас завітала тележурналістка Ольга Скрипник і тепер вона «дзеркальчанка». Постійним нашим автором, вірним науковій тематиці, є Валентина Гаташ.

Самі автори підказували теми публікацій - які хвилювали б наших читачів і мали б велике соціально-суспільне звучання. У ті роки гостро постала проблема «відтоку мізків», реформування науки. Коли «Дзеркало» почало писати на ці теми, відбою не було від бажаючих опублікувати матеріал, висловити свою точку зору. Так з'явилася постійна рубрика «Полеміка». Часто на одній шпальті опинялися статті двох фахівців, які «принципово» не спілкувалися вже багато років. Але після виходу «Дзеркала» ми з радістю констатували, що крига скресла: займаючись однією й тією ж проблемою, ці два вчені мужі стали краще розуміти один одного. Наша рубрика «Альтернатива», що називається, не має альтернативи.

Упродовж років ми писали про незалежне тестування знань випускників шкіл, агітували за такий реформаторський підхід до освіти. Сьогодні тести для вступників у виші стали нормою. Нині ведемо постійну рубрику «Ми є те, що ми їмо» - хто скаже, що ця проблема не актуальна? Шукаємо нові теми, дискутуємо, експериментуємо щодо подачі матеріалів на наукову тематику, розуміючи, що пора розквіту наукової популяристики, за якою все ще ностальгує старше покоління наших читачів, минулася, і сьогодні, як мовиться, потрібно змінювати формат.

Хочеться сподіватися, що своїм творчим пером ми допомагаємо читачам зрозуміти безумовну необхідність у нашому житті розумного, доброго, чесного...

Марина Бреніна, відповідальний секретар

«Дзеркалу тижня» 15 років. З одного боку, вік підлітковий, але з іншого - за цей час виросло нове покоління. Для мене «Дзеркало» - частина життя, впродовж якого воно стало частиною мене самої.

Я дуже люблю свою роботу. Мій роман із «Дзеркалом» триває вже 15 років. І можна сказати, що я певним чином була присутня при пологах.

Вересень 1994 року назавжди залишиться в моїй пам'яті. Досі згадую, як ми, палаючи бажанням якомога швидше розпочати роботу, протягом двох тижнів нудилися знічев'я, дивлячись на запаковані коробки з комп'ютерами, бо доблесна митниця не давала «добро». А коли джина нарешті «випустили з пляшки», тут усе й закрутилося. Ми не виходили з редакції кілька діб. Це сьогодні важко собі уявити, як таке може бути, а тоді це був шалений ентузіазм, нестримна радість і дикий захват, коли взяли в руки перший номер «Дзеркала». Звісно, потім, при розборі польотів, виявилися деякі «блохи» й ляпи, що проскочили через цейтнот і запарку, але виправити, на жаль, вже нічого було не можна...

Це зараз я відповідальний секретар, а починала верстальницею. Верстати вчилася майже самотужки, штудіюючи ночами підручники, а вдень «воюючи» з комп'ютером. Працювала верстальницею в газеті «Хрещатик», звідки, помітивши, що я «люблю, можу, хочу і буду», і запросив мене в «Дзеркало» Володимир Павлович.

Здавалося б, газета виходить щосуботи вже протягом 15 років, і верстати її - справа одноманітна. А от і ні! Немає жорсткого макета, і кожен номер особливий. Тільки перша шпальта не змінюється, а далі - макет плаваючий. Тому й верстати цікаво, що кожен номер - індивідуальний. Можна було б спробувати зробити «Дзеркало» привабливішим, але розумію, що створити хороший макет непросто - чимало злободенних матеріалів ідуть у номер прямо «з коліс». Не на захист, а констатуючи, скажу, що важливішим все ж таки є зміст, а він у нас, хочеться вірити, завжди на рівні...

З малювання завжди мала хронічну «трійку», тому робити макети «гарненькими» не завжди вдається. Дивлюся на старі макети, створені моїми попередниками і вчителями - Михайлом Прокоповичем Мигалем та Іриною Іванівною Бажал, і розумію: моїм іще далеко до досконалості. Зате є стимул для зростання.

З роками редакція стала для співробітників великою родиною і малою батьківщиною. Колектив дружний, згуртований, завжди готовий допомогти. Звісно, далеко не кожен може відповідати високому рівню корпоративності, дружби, не кожен уміє працювати в команді, і дехто йде від нас - хочуть рости, більшої зарплати... Але таких мало.

Процес створення чергового номера - завжди особливе явище. Найгарячіший день - п'ятниця. Напруга сягає межі, і тут уже можна почути нервові вигуки на кшталт: «Мостова не лізе! Може, підрізати? А втоптати не пробували?», «Хто в нас у бутерброді? Суржик», «Хто бачив кінець Рахманіна? Машка забрала... Нехай зараз же віддасть!», «Куди Маскалевича? У підвал його! Так він не лізе... Пхай, як тільки можеш!». Це наша кухня, весела, дружна і продуктивна.

Ганна Несторівна Терещенко, прибиральниця

Працювала я у видавництві «Спалах», яке орендувало приміщення на студії хронікально-документальних фільмів. Одного разу в сусідню кімнату прийшли невідомі люди, стали вдень і вночі робити ремонт, різати труби, вкладати дріт, а мене попросили прибирати. Це була майбутня редакція «Дзеркала тижня». Прибиральниць на студії було чимало - молодих, метких. Але чомусь у редакцію на постійну роботу запросили мене. Неначе я пройшла, як тепер кажуть, кастинг. Так із 29 вересня 1994 року працюю в «Дзеркалі». Є в нас головний редактор, а є - головна прибиральниця. Щоправда, у Володимира Павловича в розпорядженні багато людей, а я - одна. Справляюся, хоча мені вже 78.

Коли людина доживає до мого віку, то не може такого бути, щоб болячки не переслідували, не вкладали в ліжко. Але мені найбільше у світі не хочеться, як той казав, сидіти вдома і чекати дільничного. Пощастило дуже. Ми в редакції - одна дружна сім'я. Навіть не уявляю, як житиму без такого колективу, якщо доведеться піти за віком або станом здоров'я! Обійдіть усю землю, а такого колективу ви не знайдете. А я за своє життя набачилася різного, будьте певні.

П'ять років тому дуже хворіла і майже три місяці перебувала на лікарняному. Знайшли, звісно, тимчасову заміну, жінка дуже хороша, працювала старанно, але мені казали постійно: «Ганно Нестерівно, одужуйте швидше. Ми чекаємо вас». І я в строю й почуваюся молодшою від усіх. Не можу не пишатися, коли кажуть, що я - хранителька редакційного вогнища, талісман редакції. Стараюся. Знаю звички кожного співробітника, а крім того, ніколи не ходжу по редакції з порожніми відрами.

Марія Подурян, оператор комп'ютерного набору

Газета - мій дім. Вона, коли хочете, сформувала мене як особистість - у 21 рік я прийшла сюди, прийшла назавжди. Тут познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, звідси двічі йшла в декретну відпустку й знову поверталася на роботу. Отже, і обидві мої дівчинки, і головна частина мого життя - усе нерозривно пов'язане з «Дзеркалом». Рада, що ніколи не підводила товаришів.

Бували в колективу тяжкі часи, коли, наприклад, тексти ми набирали на комп'ютері в рукавичках - холоднеча. Хтось навіть зняв нас на відео, і добре видно, як із наших ротів іде пара.

Завжди працювали дуже дружно. Атмосфера братерства й сердечності супроводжує нас усі 15 років.

Пригадую Кару - американку, яка приїхала працювати в чужу країну, в незнайому редакцію, і те, як усі ми оточили її увагою, турботою. Вона - моя ровесниця, і в нас склалися особливо теплі стосунки. Пригадую, одного разу в американському посольстві був влаштований прийом. Посол, який добре знав її батьків, запитав: «Кетрін, як справи?» Вона розцвіла в усмішці й відповіла: «Спасибо, очень хреново». Ще не зовсім володіла мовою і плутала - що «добре», а що «хреново». Ми до Кари дуже звикли, жаль було з нею розлучатися.

«Дзеркало тижня» ось уже 15 років - багатовимірне і об'єктивне відображення нашої складної дійсності. Щаслива, що працюю в газеті, яка вважається найкращою в нашій країні. І все-таки, думаю, головне досягнення газети - особлива атмосфера добросердечності, причому не тільки стосовно провідних, золотих пер «Дзеркала», а й щодо пересічного співробітника. Природно, така атмосфера створюється всім колективом і кожним працівником зокрема. Нам, трудівникам «Дзеркала», заздрять колеги з інших видань - немає більше такої газети й такого колективу! Ось чому я переконана, що гасло «Дзеркала» «Інтелігенти всіх регіонів, об'єднуйтеся!» - спрацює краще за свого пролетарського попередника.

Людмила Рождественська, директор рекламного агентства

Прийшла в «Дзеркало» з інвестиційної компанії, де займалася рекламою й піаром. Але сама газета розпочалася для мене задовго до жовтня 94-го, коли в редакції ще не було приміщення, власне - й самої редакції не було. Ми збиралися на кухні в мене і з Юлею Мостовою обговорювали зміст ролика, який мав пройти на телебаченні, рекламуючи майбутню газету «Зеркало недели». Теле- й аудіоролики. Вони були вдалі, принаймні так кажуть фахівці на ТБ і на радіо.

Здивувало й порадувало те, що мої діти (Оленьці було 6 років, Андрієві - 13), відчувши, певно, наскільки важливий для мами промоушн нової газети, захоплено малювали макети реклами та обговорювали зміст роликів. Узагалі, вся сім'я брала участь у цьому. А коли додому привезли перший номер газети, ми з чоловіком влаштували грандіозне сімейне свято. Усі були щасливі. «Дзеркало тижня» - це не робота, це спосіб життя.

Просування газети на ринку виявилося справою непростою. Адже «Дзеркало», як було заявлено, - газета для тих, хто не розучився думати. Такої газети на нашому ринку ще не було, хоча видань - греблю гати. Уже в перші роки свого існування «Зеркало» стало найвпливовішим в Україні тижневиком для інтелектуалів. Моїм завданням був пошук реклами, адже без неї та рекламних матеріалів жодна газета жити не може. Пригадую, як прийшла в один дуже відомий і солідний інвестиційний фонд і запропонувала розмістити його рекламу в «Дзеркалі». Почула у відповідь: «Ми не збираємося підкормлювати якусь малознайому газетку». Негарно зловтішатися, та все-таки: де тепер цей знаменитий фонд (він невдовзі тихо щез), і де ми?

Нині сформувалися дуже тісні професійні відносини з рекламодавцями - ми заробляємо гроші для безперебійного виходу газети. Олігархів і донорів за нами ж немає. Але завдання полягає не в тому, щоб вибивати гроші, а в тому, щоб зрозуміти проблеми рекламодавця і постаратися спільно вирішити їх.

У редакції - особливий дух тепла, чуйності. І в біді, і в радості ми разом. Іншої роботи не уявляю. Якщо збираємося за столом, удома чи в редакції, і перший тост виголошуємо за іменинника чи з нагоди якогось свята, події, то наш другий тост - «За «Дзеркало тижня!»

Віктор Кисельов, завідуючий редакцією

Раніше я працював адміністратором, до цього чимало років професійно займався спортом, але з приходом у «Дзеркало тижня» довелося грунтовно вивчити газетну справу, поліграфію.

Починали ми влітку 94-го. Знайшли приміщення для редакції на студії хронікально-документальних фільмів, довели до ладу, відремонтували. І почалося... У нашому розпорядженні - лише чотири комп'ютери і принтер, однак і перший, і наступні номери вийшли вчасно. Нині у нас пристойна виробнича база: понад 50 комп'ютерів і вісім принтерів. Це лише те, що в роботі, та є ще й вагомий запас. Без нього не можна.

Газету булу зареєстровано в день Святого Володимира - 28 липня 1994 року, а перший номер вийшов 8 жовтня. Робили ми його буквально на колінах, останню добу перед виходом узагалі не залишали редакції. Проблем із нашим первістком було вдосталь. Треба було їздити в Шостку і просити плівку - імпортних поставок ще не було, а виводити шпальти для друкарні хотілося вже тільки на плівці, як це давно робиться в цивілізованих країнах.

Нині існує продумана система розповсюдження газет і журналів по всій Україні, а тоді, у 94-му, після розвалу Союзу, «Укрпошта» і «Союздрук» ніяк не могли оговтатися, і ми самі займалися просуванням газети в регіони.

Раніше «Дзеркало» друкувалося великим шрифтом і я, об'їжджаючи області в пошуках розповсюджувачів нашої газети, почув багато вдячних слів від пенсіонерів: «Великі літери - як зручно читати вашу газету!» На жаль, згодом шрифт зменшили. З одного боку, хотілося на кожній сторінці помістити якнайбільше цікавих матеріалів, а з іншого - папір постійно дорожчав.

Зрозуміло, з великими грішми можна все купити за найвищим розрядом. Та грошей завжди було обмаль, а в перші роки навіть доводилося бартером займатися. За розміщену в газеті рекламу нам давали меблі, офісну техніку, видаткові матеріали. Тривалі роки навіть імпортну плівку отримували за бартером.

Були в нас і серйозніші проблеми. Якось узимку на студії, де ми квартирували, усі труби, що подають у приміщення тепло, лопнули. У студії грошей на ремонт не було, у нас - тим паче. Але ж газета має виходити... Тоді в «Дзеркалі» з'явилася маленька інформація про те, що в головного редактора немає сумнівів у витривалості радянських людей, які вміють працювати при мінусовій температурі, а от витривалість японських комп'ютерів викликає сумнів. Тому, мовляв, колектив іде додому, а сам редактор відправляється на пошуки допомоги. Виявилося, прем'єр-міністр був постійним читачем «Дзеркала тижня», більш того, щоп'ятниці увечері посилав машину до друкарні, аби якомога раніше одержати суботній номер. Прочитав він цю інформацію, і вже в суботу вранці нам подзвонили з Кабміну, прислали робітників, майстрів... Через два тижні і на студії, і в редакції потеплішало. Зауважу, це була єдина допомога влади за тривалі 15 років існування «Дзеркала».

Є жарт про те, як у чорній-чорній будівлі, у чорному-чорному кабінеті сидить чорна-чорна людина й каже: «Ніколи сам не заправлятиму картриджів!» Отже, моє постійне завдання - забезпечити всім необхідним редакцію та колектив для безперебійного виходу газети. «Дзеркало тижня» було, є і буде! Написав ці рядки й подумав: 
«А скільки новостворених видань наказало довго жити за ці 15 років! При цьому в кожного були свої надії та плани, колектив...»

Валентина Осадча, коректор

Вичитування перших номерів газети ми починали разом з Аллою Іванівною Воїновою, всі 32 шпальти читали вдвох. Складність полягала ще й у тому, що багато статей надходили не в друкованому вигляді, а в рукописах. Газета росла, збільшився й колектив коректорів, літредакторів, а в 2000 році, коли з'явився український дубль «Зеркала» - «Дзеркало», прийшли нові люди. Зараз у нас два коректори українських, три російських, п'ять літредакторів і три перекладачі - одна дружня команда. Чудові фахівці, кожному властиве особливе відчуття Слова. Без цього в нашій роботі не можна.

Пишаємося своєю газетою і тому намагаємося бути уважними, адже кожна помилка журналіста, кожен недогляд коректора позначається на репутації видання. Звісно, за 15 років помилки, або, як у нас кажуть, «очепатки» (на кшталт Кліна Блінтона), проскакували... І взагалі, вважається, що газети без помилок не буває. Але рівень намагаємося тримати.

Ось читаю деякі газети - і папір хороший, і ілюстрації яскраві (поліграфія в «Дзеркалі» слабенька), але лякаюся їх лексичного й синтаксичного екстремізму, та й просто дивуюся: до чого ж бувають малограмотні журналісти. Дивують і оголошення про вакансії в друкованому органі: «Потрібен коректор, вік 20-25 років, можна без досвіду роботи». А саме досвід роботи, накопичені знання - основа нашої професії.

Як змінилося життя! Маючи калькулятор, можна назавжди забути таблицю множення. Знати орфографію тепер теж не дуже важливо - є спеціальний комп'ютерний коректор. Прогрес давно звільнив нас від більшості рутинних, суто шкільних операцій, наповнивши поняття грамотності новим, набагато демократичнішим смислом. Тим часом вхідним квитком у перший клас, як і раніше, є все те ж незмінне вміння читати-писати-рахувати. А вхідним квитком у журналістику має бути особливе чуття мови і того єдиного вистражданого слова, яке хочеться нести своєму читачеві.

«Дзеркало тижня»

Фото - www.dt.ua