«В акції взяли участь близько 200 людей, серед яких мер Києва Леонід Черновецький, депутати і представники громадськості». Це цитата з повідомлення інформагенств про вечір пам'яті загиблих журналістів. Загадкових представників громадськості (це хто такі?) можна безболісно прибрати взагалі. Якщо були самі (!) депутати і... ой, сказати страшно - мер...

Насправді, не знаю, кого мої колеги там побачили з депутатів, крім Андрія Шевченка (який, на мою думку, має повне моральне право на цьому заході бути), але раз пишуть - знають же. А от свідком того, як журналістський аншлаг збирає коло себе молодий талановитий політик Микола Мельниченко, я є вже другий рік поспіль.

Щороку організатори цієї акції, журналісти сайту «Майдан», не втомлюються повторювати: на вечорі пам'яті загиблих журналістів не дозволяється жодна партійна або організаційна символіка. Це правило (на диво!) працює на 99,99%. Але якщо можна заборонити плакати і прапори, то людей - вільних громадян вільної країни - не заборониш. Саме тому деякі люди (умовно назвемо їх «політики», хоча наголошую - умовно) торгують обличчям у вечір пам'яті людей інших.

А проте, даремно я їх так грубо обзиваю. Насправді «політики» дотримуються всіх встановлених на журналістській акції правил. І потім, якщо почувають люди моральну потребу, поклик сумління, так би мовити, то хто може їм заборонити прийти і пом'янути загиблих, та ще й за правду, яка для них, «політиків», звичайно є найвищою цінністю?

Ніби проблеми у цьому немає. Тобто не було б, якби її не створили самі журналісти.

Бо, приходячи висвітлювати (саме висвітлювати) вечір, колеги не можуть пройти повз такі знайомі обличчя. Навіть у цей день ми даємо їм право коментувати речі, у яких вони а) некомпетентні, б) ні для кого не авторитет і в) щодо яких єдина їхня мета - власна реклама.

Чому так? Один мій колега сказав: ну, розумієш, мені редактор потім скаже - в них є пан N, а в нас нема.

За специфікою роботи я добре розумію, що таке «у нас когось-там нема». Але хоча б у цей день усталена і неправильна практика ходити за їхньою «політичною» мудрістю, коли треба і коли не треба, повинна бути відкладена вбік.

На жаль, ми встановили правила «для них», а от для себе - ні. А отже, самі дозволяємо їм гратися в політику на кістках і знову даємо маніпулювати собою. Коли журналіст не може відрізнити повідомлення від словоблудства, а ньюзмейкера від пліткаря - це непрофесійність. Але коли він не може цього зробити у темі, яка безпосередньо журналістики стосується - це серйозна хвороба.

Тетяна Якубович, Київська незалежна медіа-профспілка

Фото - http://www.pravda.com.ua