Історія одного фото. I фото в історії
Попри те, що, як зазначає сам фотограф, жодної естетичної вартості це фото не має, цінність зображення пізнається у порівнянні з монологами Патріарха, у яких він закликає українців до аскези. Історія цього фото свідчить про те, що українські журналісти вільні від умовностей «протокольної зйомки», і що вдалий знімок може мати значно більший смисловий потенціал, аніж численні контраргументи опонентів. Хоча, традиційно для своєї професії, Владислав Мусієнко не вирізняється говірливістю і не схильний до нелімітованого витрачання думок, «День» усе ж поставив фотографу декілька запитань.
- Владиславе, як вам вдалося зробити цей знімок?
- Насправді я не ставив собі за мету зробити саме такий знімок. Він був відзнятий абсолютно випадково. Патріарх Кирило був у кадрі. Коли він нахилився, щоб прикластися до ікони, його складний головний убір сповз. Патріарх лівою рукою притримав його, і у кадрі з'явився годинник. Я помітив це і натиснув на кнопку. Справа в тому, що я цікавлюся тим, які годинники носять відомі люди. Це входить і до моєї професійної компетенції, але годинниками я цікавлюся безвідносно до роботи.
- Ви були здивовані тим, що це був за годинник?
- Власне, я і не розраховував, що Патріарх матиме на руці дешевий годинник.
- Можна сказати, що після цього знімку ви прокинулися знаменитим. Більшість медіа передрукували цей знімок, одразу почали коментувати його... Як ви сприйняли такий ажіотаж навколо своєї роботи?
- Навряд чи можна сказати, що я прокинувся знаменитим. А те, що цю фотокартку багато хто передрукував, свідчить не про мою знаменитість, а про те, що люди зацікавляться, які аксесуари носить така особистість як Патріарх.
- Очевидно, ця фотографія була чимось більшим, аніж фото із серії «нові чобітки Юлії Тимошенко». Він виявився показовим на фоні деяких виступів та заяв Патріарха Кирила. Ви усвідомлювали це, коли натискали на кнопку?
- Ні, абсолютно. Я не ставив собі за мету здійняти бурю. Дивно, що реакція виявилася такою бурхливою. Для мене, як фотографа, цей знімок нічого не вартий. Він просто зафіксував годинник на руці Патріарха. Естетична цінність цієї фотографії мінімальна. Якщо вона взагалі є.
- У журналістиці є поняття соціальної відповідальності. Коли журналіст пише, він повинен думати, як це відобразиться на суспільстві. Чи є таке поняття у фотожурналістиці? У чому ви вбачаєте своє завдання, крім того, щоб зафіксувати подію?
- Якщо порівнювати журналіста, що пише і журналіста з фотокамерою, то все ж таки між ними є суттєва різниця. Фотожурналіст, звичайно, може зробити максимально суб'єктивний кадр. Але, якщо відмести фотошоп, монтаж, колаж, то ця картинка реально існувала, цей кадр був у реальному житті. Це - факт. Зображену на фото ситуацію можна трактувати по-різному, Але ця ситуація була. А от журналістика (якщо йдеться про аналітику) - це завжди трактування. Журналіст свою думку випробовує на суспільстві, і тут уже можна говорити про соціальну відповідальність. Звичайно, ми всі повинні замислюватися про те, як наша робота впливає на суспільство, але фотожурналіст більше показує, ніж коментує. Коли я знімаю, то намагаюся максимально об'єктивно висвітлити ту чи іншу подію. Окрім того, я допускаю свій авторський погляд, аби фото свідчило, що подію знімав саме я.
- А як стосовно естетики? Ви продовжуєте займатися творчістю чи зосереджуєтеся виключно на репортерстві?
- Одне не виключає іншого. Фотографія для мене - це не тільки робота. Фактично я фотографую весь час - те, що зачіпає мене та мою уяву.
- У цьогорічному фотоконкурсі «Дня» братимете участь?
- Безумовно. Як раз сьогодні я передивлявся свій архів за минулий рік, і вже відібрав декілька конкурсних робіт.
Владислав Мусієнко, фотокореспондент видання «Главред», навчався в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка.
Після навчання був «вільним художником». Професійною фотожурналістикою почав займатися в «Газете по-киевски», звідти - потрапив у видання «Главред». Багаторічний учасник і призер фотоконкурсів «Дня».
Фото Владислава Мусієнка
Маша Томак, «День»
