Під час Другої світової війни німецьке телебачення піднімало настрій населення розважальними фільмами і програмами, а ще демонструвало хроніку, присвячену подвигам асів («експертів», як вони звалися в рейху) люфтваффе та підводників кріѓсмаріне. Отож у культовому фільмі радянських часів «Сімнадцять миттєвостей весни» є суттєва неточність: у кафе, де Ісаєв-Штірліц грав у шахи та спілкувався з гарною фройляйн, мав бути телевізор; звісна річ, примітивний, на кшталт повоєнних у СРСР (власне, то й була трофейна німецька телевізія, вивезена і поставлена на конвеєр під новим ім'ям, - як і пральні машини, пилососи та холодильники початку 1950-х...).

По загибелі 1945 року відомства доктора Геббельса разом із ним самим боротьбу за краще використання телебачення в цілях пропаганди повели між собою демократичний і комуністичний світи. При цьому Захід робив акцент здебільшого на інформації, оскільки високий рівень масового споживання у демократичній Європі та Америці, з одного боку, а з другого - ЃУЛАЃ плюс злиденне село, а за хрущовсько-брежнєвських часів - масло та м'ясо за талонами на значній частині території СРСР говорили самі за себе.

А от комуністи взяли за основу телепропаганди розробки ідейно їм близького доктора Геббельса. Хіба що велася ця пропаганда не так уміло, читачі старшого і середнього віку легко згадають нудні до нестями московські програми «Время» брежнєвського часу і ще нуднішу київську «Актуальну камеру».

Але все одно радянське телебачення було по-своєму ідеологічно ефективним. Передусім тому, що не було іншого (хіба що у західних регіонах України час від часу ловилося польське чи угорське TV). Але не тільки тому. Воно зверталося до тієї аудиторії, яку само ж і формувало свого часу: КВН у тій системі координат був альфою й омегою розважального жанру; шпигунські бойовики та стрічки «про війну» - вершиною пригодницького жанру; а ліричні кінокомедії, де дозволялася тільки побутова сатира та висміювання «окремих недоліків» - взірцем гумористичного стилю (винятки, створені майстрами, лише підтверджують правило). І, звичайно, у радянської людини формувалося почуття «спільної вітчизни», коли Чукотка - це було наче щось близьке і рідне, а Польща чи Словаччина (які включають у себе певні фрагменти українських етнічних земель) - це вже щось значно більш віддалене, хоч і наше (соціалістичне), але не зовсім (за межами СРСР).

Принаймні у цій системі координат чукчі й алеути для українців означали щось значно ближче, рідніше і, головне, «наше», ніж поляки та словаки.

Зверніть увагу: у деяких київських виданнях Польща й досі «далеке» зарубіжжя, а Чукотка - «близьке». От який глибокий підмурівок сприйняття дійсності заклала колись у колективне підсвідоме радянська пропаганда, серед іншого й телевізійна!

Радянська доба пішла. Але її вельми своєрідна і не менш різнорідна спадщина залишилася. Залишилося й українське телебачення - і державне, і новонароджене приватно-комерційне; за умов кланово-олігархічного ладу це телебачення неминуче (і дуже швидко) стало не менш пропагандистськи-маніпулятивним, ніж радянське, хоча, звісно, стилістика змінилася: нові часи, позірна демократія, Європа.

На початку 2000-х українське телебачення як пропагандистський інструмент нагадувало таку собі кашу зі здобутків демократичного світу, зварену нащадками якщо й не самого Геббельса, то його колеги Жданова (не Ігоря, котрий з Центру імені Разумкова пішов, на жаль, у політику, а Андрія, котрий акомпанував на піаніно сталінським солоспівам на опівнічних оргіях, а заодно ще й керував радянським ідеологічним відомством). Чи не найбільше ця розігріта каша почала плюватися в обличчя глядачам під час президентських виборів 2004 року та помаранчевої революції.

Справа не лише у «5-хвилинках ненависті» від Джанѓірова та Корчинського, не лише у гнівних інвективах Дмитра Кисельова та В'ячеслава Піховшека на адресу тільки однієї політичної сили і не лише у суворій селекції фактів (якщо не брутальній цензурі) на абсолютній більшості телеканалів. Справа у загальній тональності, в атмосфері, яка панувала на телебаченні і на тлі якої тоді «5-й канал», «Київ» та «Ера», попри свої неприховані політичні симпатії та значно менші, ніж у колег, технічні можливості, за своєї цивілізованості, а, може, ще з якихось причин видавалися ковтками свіжого повітря. Хоча, звісно, ідеологія там була також присутня - проте, все ж більш симпатична і, головне, більш відкрита реальності. Зараз таких ковтків стало, мабуть, дещо більше, та чи дихатимемо ми свіжим повітрям і надалі?

А ще чи не весь час після Майдану українська культурницька і наукова еліта намагалася вирішити сакраментальне питання: а що ж робити з українським національним телебаченням, себто з УТ-1?

Варіантів вирішення цього питання вистачало. А відповідь на нього, мабуть, полягала в
констатації того, що питання окреслено неправильно. Адже хіба є зазначений предмет роздраю та рейваху українським, та ще й національним, та ще й телебаченням? Хіба наявне там щось - за рідкісними винятками - посутньо українське (не за кров'ю, звісно, а за духом), крім хіба що безсмертної малоросійської шароварщини, хай навіть у вигляді палких депутатських промов? Хіба можна вловити на телебаченні під такою гордою назвою щось від будь-яких - немає значення, чиїх саме - національних прагнень (не забуваймо, що нація - це спільнота вільних людей)? Хіба, зрештою, йдеться про справжнє телебачення, а не про його імітацію, рухомий муляж, чи, як полюбляють казати сучасні французькі філософи, симулякр телевізійного мистецтва?

Іншими словами, українськими національними тут виглядають лише кошти платників податків. Це, як на споживача, обтяженого бодай елементарними знаннями з національної історії та культури. Адже складається враження, що ця історія (в якій було чимало не тільки трагічного, а й грандіозного, такого, що змінювало лице світової цивілізації) та ця культура - у її класичних та сучасних формах - існують окремо, а державне телебачення в Україні - окремо.

Інша країна вже давно зробила б карколомні серіали навколо доль (беру майже навмання) Марка Безручка, Степана Тимошенка, Костянтина Калініна, Миколи Попеля, Федора Пігідо-Правобережного, Стелли Кренцбах чи Олександра Соколянського. Та в сучасній Україні прізвище Калінін, боюся, навіть у інтелігенції асоціюється із пріснопам'ятним «всесоюзним старостою» часів сталінського режиму, а Тимошенко - це чи то радянський маршал, чи то пасіонарна провідниця уряду...

Ні, звичайно, існують у природі - і часом навіть непогані - науково-популярні фільми про того чи іншого персонажа української історії та публіцистичні стрічки про драматичні сюжети у цій історії, і ці фільми навіть інколи показують. У той час, як на практично всіх приватних телеканалах ідуть російські телесеріали, в кожному з яких ненав'язливо чи просто в лоба проводяться певні політико-ідеологічні настанови, у результаті чого масовий глядач досі живе і, схоже, ще довго житиме всередині ретельно відфільтрованої російсько-радянської історії й культури. Із відповідними наслідками.

Слово честі, «Інтер» зі своїми власними історичними розвідками (попри їхні хиби) і то цікавіший, ніж Перший Національний, який, за ідеєю, має нести ідеологічну місію згуртування громадянського суспільства навколо певних демократичних ідей та сюжетів.

Іншими словами, проблема не в тому, хто персонально очолюватиме «Перший канал» і чи буде цей канал суто державним чи суспільним. Проблема в тому, що українське телебачення - і приватне, і державне - має стати українським не тільки за назвою, його місія полягає не лише в інформуванні чи розважанні населення, а передусі - у націоформуванні, тобто складній ідеологічній роботі на рівні сучасних форм та методів. Бо ж коли цей процес не довести до належного результату - тобто до стадії цивілізованої європейської нації, - навіщо взагалі було заводитися?

Отож, подобається нам усім чи ні, але телебачення в будь-якій країні є ідеологічним інструментом. Тим більше - у моменти історичних переломів. Тим більше - напередодні президентських виборів, які мусять істотно змінити загальну ситуацію та систему управління в державі. Тим більше - коли у ближчі рік-два вирішуватиметься проблема геополітичної орієнтації країни. Тому не варто робити вигляд, що у випадку телебачення йдеться лише про таке собі чисте мистецтво чи чисте від ідеології об'єктивне інформування населення. Інша річ, що ідеології бувають різні. Крайні випадки - демократичні та тоталітарні. Але і демократичних ідеологій чимало, і тоталітарних, і, головне, тих, що лежать у проміжку між ними.

А ще не варто надто перейматися вишуканими дурничками, популярними серед частини західних інтелектуалів, на кшталт деідеологізації чи мультикультуралізму. Згадану частину західної публіки зрозуміти можна: ця публіка особисто чи її духовні батьки, цілком умотивовано розчарувавшись у 1970-1980 рр. у ліворадикальних ідеологіях і водночас не приставши до «правого берега», відчувши складність еволюційної трансформації культурних практик у бік гуманізації, пішла найлегшим шляхом (хоча і замаскованим високими словесами): спершу було оголошено лихом ідеологію як таку, потім було заявлено про рівноправність і сумірність будь-якої ідеології та культури, потім почали говорити (і, на лихо, впроваджувати) толерантність щодо будь-яких політичних поглядів та культурних настанов.

Наслідки ми всі бачили кілька років тому по телебаченню, коли щоночі горіли сотні і тисячі авто й крамничок по всій Франції: де демократична ідеологія ввічливо відступає перед тоталітарною, там назріває катастрофа. На щастя, знайшовся жорсткий міністр без полови у голові, який навів конституційний лад і став невдовзі президентом: Ніколя Саркозі.

Нічого нового в усьому тому, втім, немає: так само у 1920-1930 роки європейська демократія ввічливо відступала перед фашизмом і більшовизмом. Трагічні наслідки цього відомі. І не нам повторювати чиїсь вишукані дурощі, - але не нам, ясна річ, і намагатися подолати небезпеки безмежної демократії за допомогою демократії «керованої та суверенної» a-lа підполковник Путін.

Отож, лишається тільки одне: не робити вигляд, що проблеми не існує, а пройти лезом між двома лихами, щоб у ці роки українське телебачення було, з одного боку, якнайефективнішим ідеологічним інструментом, з іншого боку, не перетворювалося на знаряддя маніпуляції масовою свідомістю і, головне,- підсвідомістю.

Але тут знову виникає безліч закономірних запитань. Чи пішли на українському телебаченні (маю на увазі всі телеканали) на довічний спочинок натхненник революційного арійського духу Геббельс і борець із низькопоклонством перед Заходом Жданов?

Хтось може сказати : так, бо ж торжествує електоральна демократія та свобода слова - ці завоювання помаранчевої революції не ставлять під сумнів навіть прискіпливі західні громадські інституції. Та чи не лишилася в ефірі більша частина зірок брудних політтехнологій? Чи не сидять у підсвідомості телевізійників старі пропагандистські схеми? І головне: чи не перетворилися за цей рік група зневажених режимом Кучми бізнесменів, котра було фінансувала демократичне телебачення, на новітніх олігархів, які захоплюють нові й нові телеканали, щоб спробувати перетворити їх на знаряддя збереження свого якщо й не повновладдя, то причетності до влади?

А ще чи то з власних дурощів, чи то з інших причин телемагнати відверто ігнорують прагнення аудиторії, яка, за даними соціологів, прагне створення культурницького та пізнавально-інформаційного каналів, а крім того, більшого числа відповідних програм. Чому ніхто за умов начебто ринкової економіки не поспішає задовольнити масовий попит українських громадян? З іншого боку, чи здатна нинішня влада ефективно використовувати ідеологічну могутність телебачення?

Чи розуміється там бодай хтось на потенційних можливостях (і обмеженнях) телевізійного транслювання ідеологій - як «нормальних», так і радикальних? І найбільш сакраментальне запитання: чому, зрештою, українські громадяни у своїй країні поки що безсилі створити таке телебачення, якого вони самі прагнуть? Таке - щоб зберегти (і значною мірою створити) національне «Я», а водночас інтегрувати все краще зі світового досвіду?

Малюнок Ігоря Лук'янченка,  «День»

Сергій Грабовський, «День»