Якби за час правління пана Савченка , припустимо, СК опрацювала програму виходу кіногалузі з кризи, з якою б цілодобово оббивав пороги органів законодавчої і виконавської влади, принагідно прориваючись у теле- і радіоефіри, тоді Бориса Івановича можна було б зрозуміти: мовляв, б'ється людина за посаду, щоб завершити справедливу справу... Але Спілка нічого такого не опрацювала і нікуди особливо не прорвалася - тому активність екс-голови можна розцінити як нудну боротьбу за владу. Владу, що дає тільки йому відомі преференції.

Що має намір робити Спілка для відродження свого статусу організації, яка впливає на формування кінопростору? Про це і багато що інше - сьогоднішня розмова з новим головою СК Сергієм Тримбачем.

- Сергію Васильовичу, розкажіть для початку, як розвивалися події до і після «історичного» з'їзду.

- Борис Іванович Савченко, відомий кінорежисер і народний артист України, років 10 тому вже судився зі Спілкою, виставивши їй позов на 300 тисяч гривень, і програв. Тоді він опротестовував своє звільнення з посади глави Гільдії кінорежисерів. Він пішов зі Спілки, де був секретарем правління, перерахувавши у своїй заключній промові всі великі справи, які хотів зробити, і всіх, хто йому в цьому зашкодив. Невміння і небажання йти на компроміс, на мій погляд, згубні для керівника громадської організації, так ще такої, як творча спілка.

Років десять тому Савченко заснував Гільдію кінорежисерів «24/1» - організацію колективного управління авторськими правами. Добра справа - боротьба за ці права надто важлива для людей, що займаються творчістю. Але і тут не все гаразд. Багато декларацій, багато всіляких рухів, але майже жодних принаймні, видимих, результатів. Хоча треба визнати, що тут дуже багато вибоїн, багато глухого чиновницького опору. Та й просто елементарних недоробок у законодавчій сфері. І все ж на пленумах правління Спілки ми регулярно цікавилися: чим же все-таки займається ця сама Гільдія «24/1»? оч би тому, що вона орендує приміщення в Будинку кіно і часто не платить за найм... Пояснення директора Гільдії Сергія Кулакова завжди були туманні й загадкові, в чомусь навіть зверхні: мовляв, таким простакам як ви- не зрозуміти.

Одного разу на моє запитання про те, чим вони займаються, Кулаков відповів: ми подали позов на уряд на... 50 мільярдів гривень. Чудово. Виграють, - і проллється над нами золотий дощ. Вони, наприклад, порушили питання про те, щоб платити і авторам картин радянського періоду. Хоча законодавство в ті роки було іншим... Загалом, пересічній людині справді складно зрозуміти цих учених людей. Вельми дивакуваті. Б'ються за мільярди, але де виграні хоч би кілька тисяч? Проте чотири роки тому, перед черговим з'їздом, Савченко вивісив список людей, яким він готовий був виплатити по 70-80 гривень авторських винагород.

І виплатив. Пообіцявши на з'їзді, де він балотувався у голови Спілки, що заявлені суми - тільки початок великої фінансової ріки, яка потече в кишені кінематографістів. Бориса Івановича обрали головою Спілки і його досвід, підозрюю, уважно вивчив Леонід Черновецький. Тільки він задобрював виборців гречкою.

Пройшли чотири роки правління Савченка, і ті 70 гривень анітрохи не примножилися. Я аж ніяк не зловтішаюся, радше засмучуюсь.

Що це - донкіхотство, коли люди відмовляються приймати реальність такою, якою вона є, штурмуючи державні та недержавні вітряки? Або навпаки - люди все бачать ширше, далі, глибше? Європейскіше - нарешті, бо постійно відсилають нас до досвіду Західної Європи - адже саме її систему захисту авторських прав обрала Україна за зразок (Росія вибрала американські лекала). Але все ж хочеться бачити і якийсь поступ, хай невеликий. А його-то якраз і не помітно.

... Отже, минуло чотири роки з часу останнього з'їзду і пленум правління Спілки визначив дату проведення нового - кінець квітня 2009-го. 15 квітня зібрався черговий пленум - для підготовки з'їзду. Савченко запропонував відкласти його на півроку. Аргументи були такі: ось він лише зараз зрозумів, що треба втілювати великі проекти і приймати великі закони, за півроку він доведе все до розуму і передасть на блюдечку новому голові. Аргументи практично нікого не переконали. Борис Іванович, як завжди, образився. Незважаючи на це, з'їзд вирішили провести в плановому порядку. І раптом за чотири дні до з'їзду голова Спілки видає наказ про його скасування, мотивуючи це порушенням правил підготовки до з'їзду: мовляв, згідно зі статутом, пленум сповіщає дату проведення з'їзду не пізніше, ніж за 6 місяців, до того ж, відсутні положення про мандатну і рахункову комісії.

- А голова Спілки має право одноосібним рішенням скасовувати з'їзд, адже вищий орган правління - пленум?

- У тому-то й вся справа. У чому порушення? У тому, що про проведення з'їзду оголосили не за шість місяців, а за п'ять? Ми що, ракету на Марс запускаємо, тому так важливе дотримання технологічних параметрів? Та й про те, що положення про комісії має бути опрацьоване в обов'язковому порядку, також ніде не сказано. На пленумі, що зібрався напередодні з'їзду, планувалося заслухати тези звітної доповіді Бориса Івановича. Але він заявив, що це не пленум, а зборище, оскільки видано наказ про нелегітимність з'їзду. Потім півтори години переконував усіх, що з'їзд треба перенести, лякав тим, що інакше у нас заберуть Будинок кіно.

Як, чому? «А тому...» Савченко був як звичайно загадковий, але все одно нікого не переконав. Після з'їзду, на якому його переобрали, повідомив, що все відбувалося з порушеннями, оскільки не було кворуму. При тому, що делегатів зібралося 490 осіб. Хоча ні в статуті Спілки, ні в Законі про творчі спілки немає пункту, що визначає математичну складову кворуму. Адже регіональні відділення Спілки були готові до з'їзду, були замовлені квитки, готелі. Але чи не всім зателефонувала команда Савченка: не їдьте, не йдіть - з'їзду не буде. У результаті, з Одеського і Кримського відділень майже ніхто не приїхав. І після всього цього Борису Івановичу вистачило сумління заявити про відсутність кворуму.

Після з'їзду він пішов на лікарняний. На початку травня, перед виплатою зарплати співробітникам, наш бухгалтер телефонує в банк і чує: а ваші рахунки заблоковані. Виявляється, Савченко направив в банк лист про те, що в Спілці сталася незаконна зміна керівництва, тому рахунки потрібно заблокувати. Після того, як ми пояснили банку ситуацію, рахунки розблокували, але тільки для виплати зарплати і сплати податків. У нас є ще депозитні рахунки, що залишилися заблокованими, з яких ми платимо надбавки пенсіонерам,. У Спілці, до речі, дуже маленькі зарплати, я був уражений - тисяча, тисяча триста гривень. І Бориса Івановича не збентежило, що навіть ці копійки можуть не виплатити...

Кінематографісти гадають, навіщо Савченку знадобилися додаткові півроку. Він усе носився з ідеєю перебудови Будинку кіно. Було замовлено проект, який передбачав надбудову чи не 12 поверхів, обладнання підземного паркінгу. Було проведено експертизу фундаменту. На все це пішло близько півтора мільйона гривень, перераховані Спілці Міністерством культури. Це означає, що Будинок кіно мали б закрити на невизначений час. А скільки обійшлося б саме будівництво, ніхто не знає. Ясно тільки, що бюджет Спілки цієї суми не витримав би, тому що вона обчислюється мільйонами. Отже, знадобився б приватний інвестор. Але це ж поширені сьогодні схеми так званого рейдерського захоплення майна.

Дивіться, що взагалі відбувається з будівлями, в яких розташовані творчі спілки. Наприклад, за моєю інформацією, пропонують зараз зробити ремонт у приміщенні Спілки композиторів - зрозуміло, що після ремонту Спілку туди вже не впустять. Або буквально виштовхують із будинку в центрі Києва Музей Павла Тичини. А скільки художників у Києві залишилися без своїх майстерень! Мене не може не лякати такий контекст - отже, і Будинок кіно можуть забрати.

При тому, що головна проблема Будинку кіно, як ви знаєте, - старе кінообладнання. Фільм «Світлий шлях» Александрова на ньому ще можна демонструвати, а сучасні фільми - вже проблематично. У міністерстві мені сказали, що Савченку пропонували використати ці півтора мільйона на закупівлю нового обладнання, але він не захотів. Коли я спитав Бориса Івановича на пленумі, чому відмовився, він став кричати, що це брехня, і ніхто йому нічого не пропонував. Але витратити більше мільйона на малюнки майбутнього Будинку кіно... Відмовляюся зрозуміти.

На щастя, згідно зі статутом, усі майнові питання вирішує тільки з'їзд - і саме це Савченка стримувало.

Наприкінці травня колишній глава вийшов із лікарняного і зажадав на вахті Будинку кіно ключів від свого кабінету. Ключ йому не дали, тоді він викликав міліцію. Приходжу, дивлюся - стільки міліціонерів! Питаю: чому вас так багато? Відповідають: нас викликали з приводу рейдерського захоплення майна. Години три вони брали у всіх свідчення, Савченко і його наближені розказували про «незаконний з'їзд».

- І що далі?

- Міністерство юстиції має дати висновок з приводу легітимності нашого з'їзду. Якщо висновок буде позитивним, я вступаю у свої права і мені оформляють право підпису. Хоча тоді, боюся, мають бути тривалі судові позови. А доля нашої Спілки зависне на тонкій ниточці. Замість роботи будемо судитися-рядитися. Невже саме цього і домагається Борис Іванович? Усе зруйнувати, «до основанья»? Залишиться сам Борис Савченко, що збирає авторські винагороди. Для кого? Старі автори повимруть, а нові за таких справ не народяться.

- Збоку все це виглядає смішно. Ви самі знаєте, що Спілка давно втратила свій авторитет. Пам'ятаю, ще на початку 2000-х проводилися круглі столи, на яких обговорювалося, як кінематографісти можуть впливати на формування громадянського суспільства. Збиралися якісь люди, більшість з них країні невідомі, такі безвилазні мешканці Будинку кіно, і всі їхні висновки за межі його стін не розповсюджувалися. Але якщо тоді Спілка якось звучала у медіа-просторі, то за останні роки вона зовсім вкрилася пилом. Внаслідок нинішнього скандалу курява від цього пилу піднялася! Ну, хоча б так Спілка нагадала про своє існування...

- Тому моя програма, представлена на з'їзді, зводилася до декількох основних моментів. Передусім, Спілка повинна повернути свій вплив. Зрозуміло, що це не відбудеться найближчим часом. Про неї і дійсно - всі забули. Але завдяки чому, до речі, сьогодні нагадують про своє існування творчі спілки взагалі? Завдяки майновим спорам - та сама Спілка письменників, наприклад... Спочатку творчі спілки не змогли ввійти в ринкові відносини. Середній вік їхніх членів - близько 60 років. Але! Я багато разів уже говорив, що в нас люблять розмірковувати про відсутність громадянського суспільства - забуваючи, що воно було.

- Так-так, кінематографісти люблять цитувати «золоті сторінки» нашої кіноісторії: «Земля» Довженка, «Тіні забутих предків» Параджанова та обласні збори РУХу в 1989 р. у Будинку кіно. Мовляв, наш Будинок - практично колиска легендарної суспільно-політичної організації...

- Можете іронізувати скільки завгодно... Річ не лише в нашій Спілці. Хто в результаті поховав СРСР? Саме громадянське суспільство. Тільки послабити гайки - і воно починає давити державу. І тому пострадянська влада зробила висновки - з цим треба якось боротися. Де наші доблесні профспілки? Куди поділися лідери громадської думки? Тепер майже всі вони Герої Радянського... пардон, герої України. Тільки Ліна Костенко не прийняла нагороду, яка ставила б її в ряд із людьми безсоромними, щоб не сказати більше.

Так вона лідером і залишається, підносячись над всією золоченою публікою. Та ще декілька людей відмовилися від звань, ціна яких впала - далі нікуди. Я нікого не звинувачую, більше того - багатьох ціню і навіть люблю. Не вимагаю від конкретної людини неодмінно бути героєм. Але загалом картина більш ніж сумна... Так от, серед іншого стали «валити» й творчі спілки. Не випадково від можновладців усе частіше йдуть конкретні пропозиції переформатувати ці спілки, а то й зовсім знищити. Мовляв, «породження сталінсько-брежнєвських часів». Як правило, подібні фрази промовляють люди, які плоть від плоті тих самих брежнєвських часів.

- Знову хтось винен. А чого вартує громадянське суспільство, на яке трохи натисни, - і воно вже розпадається? Багато хто з національних лідерів самі пішли у владу.

- Так, або погодилися приймати від неї різні подарунки. Пригадаємо, що основними двигунами громадянського суспільства на межі 1980-1990-х рр. були шестидесятники, виховані в режимі боротьби. У такій ситуації все зрозуміло - є загальний ворог. А коли в 1990-х роках усі почали брататися-обніматися, орієнтири змістилися. Вчорашній ідеологічний супротивник Леонід Кравчук виявився лідером незалежної держави, - і як до цього ставитися? Я пам'ятаю ці дискусії: Кравчука треба підтримати, він - президент України!

Ось тут і почалося - «ворога» немає, що далі робити? Наша Спілка зараз у певному розумінні опинилася в ситуації радянського часу - Борис Савченко своєю деструкцією зіграв позитивну роль. Народ прокинувся - тут же багато хто з покоління шестидесятників. Коли побачили загального ворога, відчули себе у звичному режимі існування. І відчули необхідність об'єднатися,аби щось докорінно змінювати, продуктивно працювати.

- Я була приголомшена, коли прийшла на пленум Спілки в середині травня. Налаштувалася на чергові бійки, тим більше- після такого непростого з'їзду. І раптом - усе тихо, спокійно і конструктивно. Подібного в Будинку кіно я ще не бачила. Чим ви їх обпоїли?

- Та все просто - роздали інформаційні матеріали, порядок і регламент засідання. За ними всі й працювали. І головне - я запропонував обирати в керівництво лише людей з ідеями та бажанням ці ідеї втілювати. Деякі загорілися, в основному - із середнього покоління... А раніше, дійсно, пленуми проходили хаотично, тому що ніхто заздалегідь навіть не знав, які питання обговорюватимуться. Тому діяльність Спілки перетворилася на постійну говорильню, - і всі знали, що ця говорильня нічим не закінчиться.

- Але при цьому люди вважають себе хорошими керівниками, якщо так наполегливо тримаються за посади...

- Влада - солодка річ. Один впливовий юрист сказав мені, що ситуація в нашій Спілці досить типова для громадських організацій: переобирають голову, а він не хоче йти. Тому що за ним, як правило, стоїть грошовитий дядько, що наклав лапу і частину грошей на майно організації, який говорить: «Сиди, Федя, далі - ми тебе з усіх судів витягнемо, все заплатимо, і все буде чудово». Дуже хочу вірити, що це не про нашого недавнього керівника.

- До речі, а ви готові до того, що через якийсь час подібні пропозиції можуть надходити і вам?

- Готовий. Я був членом комісії, яка готувала поправки і доповнення до статуту, прийняті на з'їзді. Головні з них полягають у тому, що як тільки виявляється хоча б один факт, який вказує на те, що голова збирається розтаскувати майно Спілки, правління має право виразити йому недовіру, на два місяці призначається тимчасовий голова і скликається з'їзд, який його переобирає. У 1990-х рр. у СК було досить багато майна, від якого залишився лише Будинок кіно. Якщо його завтра відберуть, - все, ми бомжі. І самої Спілки вже не буде.

Але якщо на мене буде здійснюватися тиск, який я не зможу витримати, - ми ж знаємо, який у нашій країні може бути тиск ,- я чесно скажу: справа ось таким чином обернулася, не можу не зважати на погрози, але не можу й піддатися їм. У такому випадку краще піти... Проте не хочу зараз навіть думати про подібні варіанти. Я вірю, що позитивна, світла енергія (а нині я побачив її у багатьох кінематографістах) здатна розігнати пітьму. Головне - мене ж колеги обрали як гаранта спільних інтересів, як людину, яка не продасться. Зрадити них - означає бути навіки проклятим. А ще кінокритик Олександр Рутковський сказав: «Це остання надія, якщо вже й Тримбач не впорається, тоді все».

Тому я відчуваю величезну відповідальність. Якщо ми і зараз не зуміємо по-справжньому відродити Спілку, влити нове вино в старі міхи, тоді весь кінематограф може на довгі роки зникнути з «карты будней». І свят також...

На жаль, для багатьох членів Спілки Будинок кіно - приміщення, з якого виносять ногами вперед. Тут матеріально підтримують пенсіонерів, що, погодьтеся, дуже важливо. Ми продали недобудовану будівлю санаторію в Алушті та кіноцентру в Москві (це була наша спільна з іншими членами Конфедерації спілок кінематографістів країн СНД власність), гроші від продажу поклали на депозит, з якого й виплачуємо матеріальну допомогу. Тому і говорять, що СК уже виконує тільки функцію профспілки або соцзабезу. З цим ми впораємось.

Тим паче, що для представників старшого покоління це все ж таки рідний будинок, куди вони приходять поспілкуватися. Але молодих тут зустрінеш рідко. Хоча вони, до речі, охоче вступають у Спілку, але не сприймають її як свою організацію. І на з'їзді ми говорили про те, що Будинок кіно повинен стати живим місцем. А станеться це тільки тоді, коли тут з'являться молоді, які самі почнуть щось організовувати. Я запросив режисера Романа Бондарчука з дружиною Дар'єю - вони дуже креативні люди, Сергія Лисенка, який, найімовірніше, очолить роботу з реалізації молодіжної політики СК. І тут не потрібно ніяких надзусиль. Треба просто запровадити практику творчих дискусій, творчого спілкування - і це місце відразу оживе.

Найпростіше, що можна зробити, - провести презентацію нових проектів українських кінематографістів із подальшим обговоренням. Тому що у нас втрачена адекватність самосприйняття. Для нас, українців, це характерно - поїхали на якийсь фестиваль отримали маленький приз і «роздули» його ледве чи не до розмірів Оскара. Тому повинна бути адекватність оцінок, адекватність рефлексій. По-людському все зрозуміло: ти в муках, п'ять-сім років робиш фільм - після цього хочеться хоч якої-небудь сатисфакції.

Зрозуміло, що за рік-два повне відродження Спілки не станеться, і від мене одного небагато залежить.

Певна критична маса людей повинна усвідомити: або ми зараз це зробимо, повернемо собі вплив, або... Тому що кінематографістів уже упустили всі. Наприклад, у російських фільмах, які знімають в Україні, нашим акторам платять 200 доларів на день, а російським за ту ж роботу - в декілька разів більше. І ти - безправний, ти не знаєш, кому скаржитися. Повинні бути якісь юридичні права, а права не просять - їх завойовують. Ми маємо брати участь у розробці правил гри, тому що сьогодні - бандитський капіталізм, при якому правил немає.

Але аби ставлення до вітчизняного кіно змінилося в принципі, необхідно, щоб хоча б одна наша картина здобула прокатний успіх. Саме прокатний, а не фестивальний. Та оскільки зараз період малокартинний, чекати подібного важко. Шанси, що в одного з 10 фільмів буде успіх - мінімальні. Коли знімається сто картин - шанси відчутно збільшуються. Зараз треба робити ставку на малобюджетне кіно, на молодих режисерів. І на соціальну тематику. Наше соціальне життя дуже напружене, конфліктне - скільки воно матеріалу дає! Візьміть приклад італійського неореалізму - як він відбувся?

Після війни, коли студії були зруйновані і на них неможливо було знімати, кінематографісти брали погану плівку, погані камери і йшли знімати на вулиці життя нижчих соціальних верств. І вигадували сюжети. І весь світ ахнув. Радянські кінематографісти, під помітним впливом неореалістів, зробили в 1950-х рр. те ж саме - звернулися до життя народу. І з'явилося нове кіно, нова якість. А французька «нова хвиля»? Люди взагалі за копійки знімали, з 1958-го по 1961-й вийшло, здається, близько 200 дебютів. І скільки ми знаємо режисерів «нової хвилі»? Одиниці - Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Клод Шаброль, Ален Рене, Луї Малль... А їх було декілька сотень. Потрібен відбір, природний причому. Людина повинна боротися за місце під сонцем. У нас дуже багато фальшивих цінностей, їхня ієрархія будується на чомусь напівофіційному, якихось напівпоняттях.

- Тобто якби не було такого кіномасиву, Годар би не відбувся? Можливо, річ ще і в таланті?

- Талановиті люди відбираються з сотень, вони не просто спливають. Середовище повинне бути. Талановита людина формується в середовищі. Зрозуміло, що якщо ти бездара, тебе ніхто не сформує. Але середовище підігріває амбіції, воно підтягує тебе до якогось певного якісного рівня. Наші молоді кінематографісти виходять із ВНЗ, де вони варяться в творчому середовищі - і далі що? У кінопросторі повинен відбутися прорив. Як це сталося на початку 1960-х, коли були не лише «Тіні забутих предків», але й «За двома зайцями» Віктора Іванова, і «Королева бензоколонки» Олексія Мішуріна і Миколи Літуса, яку тоді паплюжили, а вона демонструється досі. Хоч ця картина здавалася уламками з «Дівчат» і «Непіддатливих», але історію героїні Надії Румянцевої внесли в конкретний соціум - український, і там такі цікаві деталі часу...

Московський кінознавець Володимир Дмитрієв любить наводити саме «Королеву бензоколонки» як приклад зрощення жанру і конкретного соціального середовища, точно і достовірно сфотографованого. Ось цього в нашому кіно і не видно сьогодні - народу, його життя як такого. Усі проблеми багатих тіток і дядів, які живуть у хоромах і маються від того, що з сексом не складається, або з грошенятами раптом проблемки.

- І хто ж повинен робити ставку на малобюджетне кіно?

- Держава. Розраховувати зараз лише на бізнесменів ми не можемо. На малобюджетне кіно повинне бути держзамовлення. Ось досвідчений режисер і педагог Юрій Терещенко запропонував міністерству культури проект «Київ - любов моя» - кіноальманах робіт 12-14 молодих дебютантів. Він навіть знайшов якогось француза, який хоче зафіксувати «французький погляд» на Київ. І на це потрібно всього два мільйони гривень. Але оскільки на кіно цього року виділили лише п'ять мільйонів, Терещенко нічого не отримав. І сумнівно, що отримає.

... «Тіні» - це був прорив, за яким рушили інші. Тобто важливий хоча б один успіх, якого сьогодні немає. У Росії також був період, коли знімалося досить багато фільмів, але жоден не ставав подією в суспільстві. Нагорода в Каннах - це іміджева подія, а важливіше, щоб фільм став подією суспільного життя.

- Це коли фільм у прокаті збере хоча б на сто гривень більше, ніж у нього вкладено...

- Так, і не лише в одному місті - у Києві, в Харкові, а по всій Україні. А поки цього немає, ми всі варимося в Будинку кіно. Дивимося роботи один одного і один одного хвалимо. «Старий, ти - геній!». А коли вип'ємо по сто грамів, геніїв стає ще більше. Спілка може як завгодно розвиватися, але це буде розвиток у скляній банці. Розбити її може лише повноцінний кінотекст. Тому я й хочу, щоб у Будинку кіно почали обговорювати нові кінопроекти - відкрито і конструктивно. Кіностудії - це фабрики кіно, а не творча лабораторія, де проводяться експерименти. Але під час цих обговорень усі повинні бути рівні. А не так - якщо ти «класик», то ти над критикою.

Сьогодні ми ізольовані: є середовище глядачів і є ми, які для глядачів - ніхто. А старше покоління ще й виховане так: ми - Тарковські, глядач нам не указ, ми робимо кіно для себе. Те, що це кіно нікому не потрібне - не страшно, воно й не для цього робилося. У своєму середовищі потрібно змінювати правила. Ось Олександр Рутковський вірно сказав на останньому пленумі: потрібно говорити правду. Хоч старше покоління виховувати вже марно. А молодим це необхідно. Бо сьогодні ми опинилися в резервації. Навколо вже нова цивілізація, а ми досі живемо як гуцули в «Тінях забутих предків». Усюди - цифрові технології, а ми ще водимо обрядові хороводи.

До речі, в 1980-х роках саме Спілка ініціювала створення суспільно-державного об'єднання «Дебют». Держава давала 40 тисяч рублів на картину, і тоді дійсно відбиралися найкращі сценарії, бо вони обговорювалися гласно. Спілка призначила Олександра Ітигілова керівником «Дебюту», обрала правління. І все було прозорим - якщо я програв, то знав чому - мені це пояснювали професійні експерти. А сьогодні, навіть якщо ви напишете геніальний сценарій, ще не факт, що його затвердять. І ви не дізнаєтесь чому.

- Хто з представників нового покоління ввійшов зараз до складу правління Спілки?

- Сергій Лисенко, як я вже сказав, Дмитро Томашпольський, який відразу ж загорівся ідеями презентацій і майстер-класів, Роман Ширман. Аліку Шпілюку і Андрію Куркову я запропонував очолити міжнародну комісію. Ми повинні знати, що відбувається у світі, брати участь у спільних проектах, залучати гранти, які часто упускаємо. Той же вступ в «Єврімаж» потрібно стимулювати. Ми взагалі повинні чиновницьку публіку стимулювати, бо влада вже звикла не звертати на нас уваги. Борис Савченко скаржився, що його ні Президент, ні міністр культури Василь Вовкун не приймають. Міністр навіть на з'їзд не прийшов, лише передав для оголошення свою промову. Для держави Спілка кінематографістів - це вже ефемерна організація. Потрібно визнати - багато в чому ми самі винні. Нам самим і виправляти ситуацію.

- Що ви плануєте зробити насамперед на посаді голови Спілки?

- Формування команди, рутинне лобіювання інтересів кіно, створення інформаційного центру, який відстежуватиме, як ми виглядаємо в ЗМІ, а багато в чому і формуватиме іміджеві уявлення про наше кіно. Тобто створюватиме інформаційне поле, в якому ми б були присутні, щоб нас в якомусь сенсі навіть боялися. Я якось у програмі Савіка Шустера на запитання про те, що нас об'єднує з росіянами, відповів - відсутність почуття сорому. У нашій країні нікому ні за що ні соромно. Зробив поганий фільм - і тобі не соромно. А чого соромитися - адже після цього тобі навіть орден дають, якщо не від держави, так від церкви - за підняття духу. Або звання. Людина знімати не вміє, співати не вміє - «народний артист»! Узагалі, чому це держчиновник визначає, хто в нас народний, а хто ні.

Ну, гаразд, роби своє погане кіно - але не за державні гроші. І головне, що ніхто потім ні з кого не вимагає. Чому на сайті міністерства культури тієї ж Польщі вивішується інформація про розподіл коштів, а в нас ні? Я як платник податків хочу знати, куди витрачаються мої гроші. В Америці рівень режисерського професіоналізму вимірюється успіхом останнього фільму. Провалився - все, далі в тебе будуть проблеми, нехай навіть до цього ти «Хресного батька» зняв. У Європі по-іншому. Там якщо режисер одного разу стрибнув на два метри вгору, потім він може стрибнути на метр двадцять - йому пробачать. У нас ще гуманніше. У нас можеш узагалі бути інвалідом і не вміти стрибати, але тобі дають спортивну форму, гроші і відправляють на змагання. І ніхто тебе не лаятиме за поразку. І в нас усюди так: Черновецького скільки критикують - і що з того Черновецькому?

- Спілка коли-небудь брала участь у розробці законопроектів щодо кіно?

- Пам'ятаю, в 1990-ті роки звучав лейтмотив: Спілка повинна лобіювати інтереси кінематографістів! Кричали: давайте всі разом підемо до Кучми! Але в наших же класиків постійна нестиковка, війна форматів. А якщо раптом траплялося, що все-таки об'єднувалися і йшли, нічого крім компліментів не звучало: Леоніде Даниловичу, та ми, власне, хотіли подякувати... Зараз, коли з'явився законопроект Нестора Шуфрича, Спілка прокинулася і пішла до нього з пропозиціями. Головна з них - ідея фонду. Аналогічного тому, що існує у Франції. Поляки такий фонд недавно створили. До речі, в Польщі також є Спілка кінематографістів, і саме вона продавила закон про фонд, що акумулює півтора відсотка відрахувань від усіх показів - кіно-, відео- - що йдуть на підтримку вітчизняного кінематографа.

Ось вам приклад продуктивної роботи Спілки, - хоч у Польщі також ринок, могутнє проамериканське лобі в парламенті. Кшиштоф Зануссі, який нещодавно був у Києві, розповідав, що Спілка, борючись з опором куплених людей, пригрозила опублікувати списки депутатів, які проголосували проти цього закону. І перемогли! У нас у результаті трансформувалося все в ідею спеціального рахунку, який і акумулюватиме п'ятивідсоткові збори від кіно- та відеопоказів тощо. Рада управління рахунком складатиметься на паритетних початках із представників Спілки кінематографістів і Кабміну.

Законопроект схвалений парламентським комітетом із культури та духовності. Сам порядок відрахувань, тобто зборів, повинен бути виписаний в окремому законі - його проект уже розроблений. Сергій Терьохін, який очолює парламентський бюджетний комітет, обіцяв його підтримати і запропонував нам зустрітися. Якщо весь цей процес закінчиться ухваленням закону, тоді кінематографісти отримають можливість працювати, не принижуючись перед державою. Але це, по суті, лише початок - у законодавчій сфері ще дуже багато проблем. Наприклад, нині творчий працівник соціально майже не захищений. Приклад.

Сценарист отримує в червні гонорар - п'ятдесят-сто тисяч гривень. Він ніде не служить, перебуває на творчих хлібах. Ста тисяч йому вистачить на рік. Але, виходячи на пенсію, він виявить, що в статистичній звітності він працював... лише один місяць - той самий, коли отримав гонорар. І для розрахунку розміру пенсії приймуть не сто тисяч, а одну дванадцяту. Ось подібні проблеми і потребують вирішення. І невідкладного.

Роботи - величезні. Але поки що доводиться відбивати атаки тих, хто займається чимось дуже деструктивним. Доводиться вивчати закони, про які раніше й не чув. Ну я людина допитлива. Таке вже випробування мені послане - хочеться вірити, вийду з нього цілим і неушкодженим.

Фото: «День»

Олена Чередниченко, «День»