Інколи ти пишеш про щось дуже важливе і суспільно значуще, а читач просто не помічає цього, а клює на новини з крикливими заголовками і дешевим змістом. Можливо, журналіста формує його читач та глядач?

6 червня журналісти учергове відзначають своє професійне свято - День журналіста. З чим українські журналісти підходять до свята, які проблеми у цій сфері, які напрацювання, що розчаровує у журналістиці, а що навпаки обнадіює?

Думки про свободу слова, можливість виконання соціальної місії журналіста та перспективи професії висловили ЗІКу провідні журналісти та редактори київських та львівських видань.

Шеф-редактор Інтернет-видання та часопису «Детектор медіа» Наталія Лигачова вважає, що журналісти в будь-яких ситуаціях мають можливість виконувати свою соціальну функцію. «Навіть в умовах радянських часів, часів тоталітаризму, можна було писати між рядків, можна було про щось писати, від чогось відмовлятися, не писати на певні теми. Інша справа, що власники і топ-менеджери не дають великої можливості працювати, реалізовуючи власні думки, а не тільки заробляти гроші і виконувати якісь замовлення. З іншого боку, журналісти не усвідомили своєї соціальної значимості і своєї професії, яка має соціальну функцію. Тут проблема не в тому, що немає можливостей, хоч вони справді не надто великі, а в тому, що за цю можливість ніхто не хоче боротися.

У кар'єрі журналіста все залежить від самого журналіста. Проблеми навіть загартовують. Журналіст може стати впливовим, популярним, цікавим, відомим, а може і не стати. Все залежить від нього. Я вважаю, що журналістика це професія, яка дає величезну можливість для самореалізації».

Головний редактор газети «Ратуша» Микола Савельєв думає, що свою соціальну місію у суспільстві журналісти виконують лише частково.

«На сьогодні більшість журналістів втратили стимул, втратили професійні стандарти і підходи у підготовці матеріалів. У журналістів немає бажання робити якісь соціально значущі матеріали. Людина, яка тривалий час робить якийсь матеріал викривальний чи який у майбутньому посприяє львів'янам чи українцям, викликає у своїх колег, щонайменше, подив. Мовляв, для чого ти цим займаєшся, якщо все одно ти з цього нічого не матимеш, нічого не заробиш.

Важко говорити про свободу слова, коли відсутня свобода думки. Якщо постійно включений самоцензор, який цензурує, тоді тобі не потрібен цензор у вигляді керівника відділу чи редактора. Багато журналістів пише так, як треба редактору чи засновнику, чи так, «правильно». Вони не готові відстоювати свою позицію, сперечатися з керівником. Коли матеріал переробили до невпізнання, вони не готові його зняти з друку. Я не говорю про всіх журналістів, але, на жаль, таких багато.

Ну і ще одна річ, лакейство. Дуже часто, коли лакеїв позбавляють господаря і вони попадають в атмосферу якоїсь мінімальної свободи, то не знають що робити, бо вони внутрішньо лакеї.

І останнє, що мене турбує, це те, що багато молодих журналістів, які приходять у журналістику, вони не те, що не знають чогось (можна не знати і навчитися), а вони і не хочуть знати. Вони приходять і, як погані ремісники, все своє життя роблять свою роботу погано. Вони навіть не хочуть стати хорошими ремісниками.

Щодо досягнень журналіста, то на сьогодні щирою працею він може дійти до інфаркту, може заробити інсульт. Також може заробити на комунальні послуги, а якщо довго, багато років відкладати - на якусь машину, невеличку.

На жаль, якщо ти чесно виконуєш свої обов'язки, підходиш професійно до справи, оплата праці журналіста мізерна і не відповідає затраченим зусиллям. Така зарплата і в людей багатьох інших професій, але ми говоримо про журналістику. Знав багатьох талановитих журналістів, по-справжньому талановитих (вони справді були самородки), які пішли у бізнес через мізерну оплату праці.

Якщо мова йде про славу, то слава, це поняття відносне. Дуже часто, коли ти загоришся якоюсь справою, чуєш від колег «А воно тобі треба?» І це «а воно тобі треба» - це і є на сьогоднішній день найбільшою бідою львівської, а, може, і української журналістики. Нікому нічого не треба».

Заслужений журналіст України Вахтанг Кіпіані переконаний, що в нашій країні є чудові журналісти, які виконують соціальну місію, навіть не знаючи про те, що та місія існує.

«При цьому в Україні є представники будь-яких професій, які ніякої місії не мають, а мають місію добре з'їсти і гарно спати. Ця дилема завжди існувала і буде існувати, бо є лікарі і соціальні працівники, які мають місію. І у кожній професії є люди, і є звичайні заробітчани професії.

Журналіст заробляє в Україні більше, ніж середній працівник промисловості чи державної служби, але менше, ніж людина у бізнесі. Відповідно, людина, яка йде в журналістику дає собі зрозуміти, що вона не зможе заробити стільки, скільки людина у вільному польоті.

Якщо думати, що не всі приходять в журналістику для того, щоб заробити, то читач, який читає, чи глядач, який дивиться, і є найвищою оцінкою роботи журналіста. Ті суспільні процеси, які відбуваються внаслідок діяльності журналістів чи за допомогою, можна виокремити, як позитивний слід, який ми залишаємо на землі».

Журналіст газети «Високий Замок» Іван Фаріон, думає, що те, чи виконує журналіст свою соціальну місію, залежить від його бажання. Жодні інші фактори не мають значення.

«Якщо журналіст хоче бути соціально значимим, приносити користь, то не має значення, яка у нього зарплата і чи впливає на нього видавець і редактор.

Журналіст може жити від зарплати до зарплати, але при цьому не втрачаючи своєї гідності і не йдучи на компроміс зі своєю совістю.

Досягнути у власній професії журналіст може самозадоволення, задоволення від праці. Більше нічого. В матеріальному плані: хати він не збудує, машину він не купить, матеріальний достаток гарантований йому тільки тоді, коли він буде дивитися в рот своєму господареві і покірно кивати головою. Людина, яка має власну думку, є переважно незручна, а незручним не дають високі зарплати. Добре живе той журналіст, який не дуже перебірливий.

А перебірливі і гонорові, вони втрачають і в особистому житті, і в статках. Є окремі винятки, є видання, які дають повну незалежність і в яких журналіст може написати дві-три публікації на місяць, при цьому йому грошей вистачить, щоб поїхати у відрядження, на відпочинок, а не підробляти в інших виданнях, щоб прогодувати сім'ю».

Генеральний директор Львівської державної телерадіокомпанії, голова ЛОО Національної спілки журналістів України Ярослав Климович вважає, що журналістика покликана в соціальному плані акцентувати на чомусь, показати це владі.

«Журналісти піднімають певну проблему, але вони не можуть законодавчо приймати рішення. А влада має право і механізми для того, щоб приймати рішення, приймати закони. Слухав по радіо про події у Верховній Раді. Там приймається цілий ряд змін до закону щодо утримання людей позбавлених волі. І якраз народний депутат Зарубінський сказав про те, що журналісти порушили питання, пов'язані з тим, що утримання ув'язнених в Україні не відповідає міжнародним стандартам. І це підказали журналісти, на цю тему було багато статей та репортажів, і журналісти спонукали до того, щоб депутати розробили певні закони. Коли закони будуть прийняті і почнуть діяти, то вони, безумовно, покращать життя людини, яка позбавлена волі.

Журналістика є цікавою тоді, коли вона в соціальному плані порушує питання, які болять і турбують людей. І в редакціях люди зразу відчують по листах, які будуть надходити, що є реакція і люди сподіваються на вирішення проблеми, що вони підняли суспільно важливі теми. В соціальному плані, журналістика надзвичайно хороша зброя, бо з її допомогою можна вирішувати багато питань.

І найголовніше завдання журналістики - порушувати соціальні теми. На жаль, сьогодні журналістика є заполітизована, як і все суспільство. Для сучасної журналістики найважливіша тематика - це та, що стосується політики і криміналу. Якщо взяти будь-яке видання, то побачите, що все інформаційне поле вибудовується на таких речах, як політична боротьба в державі і криміногенна ситуація, ну і ще надзвичайні ситуації. Тому в цьому плані журналістика повинна суттєво змінюватися.

Найголовніше в журналістиці, це коли ти відчуваєш, що ти своїм матеріалом допоміг людині. Це колосальне моральне задоволення для журналіста. Журналіст тоді починає розуміти свою вагу у суспільстві, як людина, котра може впливати на прийняття певних рішень, яка може боротися за справедливість. Це важливі речі.

Якщо брати в плані кар'єрному, то добре, коли керівником ЗМІ є журналіст, який пройшов весь журналістський шлях, але є і хорошим менеджером. Тоді він не буде упускати в творчому плані, приймаючи певні менеджерські рішення. В нас таких керівників є багато».

Київський журналіст, автор спецпроекту «Обережно, «джинса» Ігор Чайка вважає, що, в принцип, журналісти мають можливість виконувати свою соціальну функцію. «Їм нічого не заважає, головне бажання і можливість працювати в тому виданні, яке відповідає особистому настрою та поривам душі. У глобальному масштабі не заважає нічого. При наявності хисту, бажання і вміння працювати, можна досягнути багато чого. Політична ситуація і все решта впливає, але «остільки, оскільки».

Щодо проблем журналістики, то найбільша зараз проблема - замовна журналістика. Адже через це професія втрачає довіру. Через велику кількість замовних матеріалів, через велику кількість «джинси», дослідженням якої я багато років займаюся, люди втратили довіру до професії. І, як на мене, це найголовніша і найболючіша проблема на сьогодні».

Український і російський публіцист та журналіст Віталій Портніков вважає, що у фахового журналіста, який дбає про своє місце у професії, завжди є можливість виконувати свою соціальну функцію.

«Виникає тільки питання як журналіст усвідомлює свою функцію: як обов'язок перед державою, як обов'язок перед людьми, як виконання професійних обов'язків інформування суспільства, чи як утримання, пов'язане з його роботою в ЗМІ, яке, як правило, на жаль, залежне від бажань власників.

Мені здається, що в українських журналістів, особливо після відомих подій 2004 року, створилася певна ілюзія того, що бездоганна робота на власника, це і є виконанням тієї соціальної функції. Тому що робота на власника чомусь у нашій країні оголошена кращим використанням своїх професійних здібностей, ніж робота в засобах масової інформації, які перебувають під державним контролем. Але з моєї точки зору, це одне і теж.

Досягнення журналіста залежать від того, як журналіст ставиться до себе. Якщо він підходить до журналістики, як до місця, це він може працювати з 9 ранку до 6 вечора і отримувати за це зарплатню, тоді у нього звичайнісіньке місце службовця, при чому не кращого службовця, бо в інших сферах суспільної діяльності можна заробити набагато більше з набагато меншими втратами.

Якщо журналіст ставить перед собою мету особистісного самовдосконалення і виконання певних обов'язків перед суспільством, тоді це значить дуже багато. Можна вступати у прямі діалоги, можна виконувати роль посередника між владою і людьми, можна пояснювати певні речі, які у нашому суспільстві багатьом не зрозумілі. Але для цього потрібно мати непогану освіту, почуття власної гідності і розуміння, що журналістика - це не є ремесло і не є професія, а це стиль життя, який людина обрала.

Українська журналістика сьогодні знаходиться в ситуації, в якій, скажімо, журналістика сусідньої Росії була у 90-ті роки. Нагадаю, що в 90-ті роки в Росії після довготривалого періоду існування незалежних ЗМІ почався період олігархічного контролю над ЗМІ. Тільки в олігархів були різні інтереси, вони ворогували між собою, і засоби масової інформації віддзеркалювали цю боротьбу.

В Україні олігархічний контроль над ЗМІ розпочався після досить тривалого державного контролю над ЗМІ. І в Україні, як і в Росії 90-их років, існує думка, що після олігархічного контролю розпочнеться свобода слова, відразу. А насправді після олігархічного контролю наступає період домовленостей олігархічних кланів між собою. Українська журналістика зараз на етапі перед цими домовленостями і перед зрощенням олігархічних угруповань, які залишаться в Україні, з державним апаратом. І на цьому шлях існування української журналістики як засобу віддзеркалення олігархічних амбіцій, який ми спостерігали під час появи на політичній арені України Ющенка та Тимошенко, закінчиться. І почнеться період вже досить планомірного контролю держави над засобами масової інформації.

Фото: ZIK

Олена Ластовська, ZIK