Неавторизований варіант промови Юрія Андруховича в Українському католицькому університеті у Львові 13 травня 2009 року. 

Дуже дякую за запрошення.

Я якось не усвідомлював того факту, що досі ще жоден громадянин України тут з цією метою на цьому подіумі не стояв. І це мене якось за декілька хвилин перед початком виступу розхвилювало. Я навіть боюся, що не зможу зараз прочитати цього тексту, тому дуже перепрошую, якщо я буду у словах збиватися. І безумовно, дякую вам усім за увагу до цієї події. Це, безумовно, не буде лекцією. Лекцією, хіба в тому сенсі, що це буде текст прочитаний для вас. І я наважуся дати йому назву.

Відомо, що це день пам'яті Олександра Кривенка. Але я після певних роздумів вирішив назвати її «Тринадцяте число».

Напевно, я не перший, хто звернув на це увагу: 13 травня 1933 року пролунав останній постріл Миколи Хвильового, - у себе. Рівно 30 років по тому 13 травня 1963 на світ прийшов Олександр Кривенко. Можливо, в цьому факті міститься якась підказка?

30 років як історичний мінімум, необхідний нашій країні для відновлення знищеного. 30 років як зависання в безчассі, як пустка, як «поміж». У такому разі слід визнати, що ми повільні, наче дерева..

Дата смерті, яка щойно через 30 років стає датою народження, - чим не метафора для суто українського випадку вкрай сповільненого переселення душ? Аналогії накульгують. Але їх все одно варто шукати.

Є цілий ряд незаперечних подібностей, що прив'язують Кривенка до Хвильового і навпаки. Одна, нехай суто біографічна і тому найразючіша, - обидва покинули цей світ на порозі власного 40-річчя. Кривенкові до свого 40-річчя лишалося прожити місяць, а Хвильовому - півроку. Тобто обидва вони відійшли на межі розквіту, тобто там, де все насправді лише починалося. Щоправда, починалося під різними знаками. У Хвильового під знаком абсолютної суспільної катастрофи. У Кривенка - під знаком ще однієї, хоч і вельми примарної надії на - як то завжди в нас буває - останній історичний шанс.

Обидва вони послідовно і не без іронічного блиску відстоювали своє власне «Геть від Москви!». Обидва вживали поняття Європа дещо в ідеалістичному, якщо не в утопічному сенсі.. Психологічна Європа Хвильового, безперечно, десь перетинається з Європою Кривенка.

Якщо б їм випало жити в одному часі, вони цілком імовірно редагували той самий часопис або виступали на тій самій радіохвилі. І їх однаково запекло обзивали б як не націонал-фашистами, то ліберастами, - в залежності від політичної кон'юнктури обзивальника. Але цілком імовірно й те, що двох таких в одному часі у нас просто не буває. Тому відкладімо до кращих часів усі фантазії на тему «нас мало, нас тільки двоє».

Сьогодні у нас, як і щороку в цей день, є значно нагальніша тема - свобода.. Я спробую поміркувати про неї так, щоби кожному з них це сподобалося, або краще сказати, щоб кожному з них це видалося цікавим. Не виключаю, що десь у чомусь я буду кожному з них суперечити, адже про це їм і йшлося.

Для того, щоб упіймати свободу хоча б за хвіст, непогано б для початку пригадати якомога більше її проявів або ж варіантів її конкретики. Взагалі-то б таке красиве слово не повинно мати множини, себто розпадатися на уламки. Тому в нашій мові не мало б існувати жодних свобод, а тільки одна і всеохопна Свобода з великої літери, візуально, мабуть, схожа на ту, яка досі вітає мореплавців чи інших приблуд під час заходу до бухти Нью-Йорка.

На жаль, так не є. Тобто насправді ми допустили множину, погодилися на неї і завжди говоримо про якусь одну з менших свобод. Менших, а отже й менш суттєвих. Як наприклад, про свободу слова, а ще краще думки (втім найкраще, коли та думка так і не висловлена). Свободу сумління, що її точніше було б називати свободою віри і безвір'я. Свободу друку, преси, публічного мовлення, - а у зв'язку з нею, свободу масового маніпулювання свідомістю. Свободу зібрань, що її концентрованим гаслом можна вважати «збиратися більше трьох».

Усі ці свободи традиційно називаються політичними і про них найчастіше йде мова, хоч безпосередньо за ними підтягуються інші, не менш важливі свободи. Як наприклад:

- свобода підприємництва і привласнення;

- свобода пересування, у тому числі і за будь-які державні та міждержавні кордони, свобода долання і ламання кордонів;

- свобода зміни власної ідентичності, свобода виходу за межі будь-якої ідентичності, якщо остання стає чимось на зразок пожиттєвого ув'язнення;

- свобода одягу і в цілому зовнішності;

- сексуальна свобода;

- свобода творчості, найкраще - коли абсолютна;

- свобода як відсутність залежностей, тобто така її форма, що може бути названа «незалежністю».

Якщо ж усвідомити при цьому, що залежності усуваються «відмовами від» і «розривами з», то свобода і є суцільною «відмовою від» і суцільним «розривом з», і таким чином виходить парадокс: побільше відмов, то більше свободи. Якщо ж під відмовою розуміти насамперед обмеження й самообмеження, то стає вже й зовсім весело: що більше обмежень, то більше свободи, - діалектика, звичайно, ще та!

Свобода як сума обмежень - це свобода як дискомфорт, як тортура і мука. Це також свобода як самотність, іноді як цілковита самотність. Тому свобода - це тяжко і складно. А як процес, вона суперечлива. Одна з поведінкових норм наближення до неї - це гребти проти течії, маси, громади, народу, суспільства, системи.

Таке завдання - «гребти проти» та ще й у цілковитій самотності - вимагає передовсім безстрашності. Тому долання страху - це наближення до свободи, а його цілковите подолання - це її досягнення.. І коли Тарас Григорович писав своє «у нас нема зерна неправди за собою», то мав на увазі приблизно те саме.

Зрозуміло, що стосунках нашої країни, точніше - її суспільства, із свободою ми нині знову переживаємо погані часи. Зрештою, добрих у нашій новішій історії і не бувало, от хіба що золоте дворіччя 1989-91, і звичайно ж кілька місяців 2004. Усе ж інше - суцільна сіра смуга громадянського інфантилізму та ображеності на себе самих і цілий світ з очевидним переважанням трьох виразно мазохістичних уявлень:

Несвобода зручніша, надійніша й певніша від свободи. Із цього ж репертуару: «Свободою не наїсися», «Свобода для ситих, а не для нас, бідних».

Свобода - це хаос і бардак, від неї все лише ламається і псується, ми не вміємо з нею поводитися правильно, вона не для нас: «Нам свободу тільки дай!»

Свободи взагалі не буває. Це ілюзія і фата моргана, хибний орієнтир або ще гірше - вигадка запроданих ліберастів.

Дуже показовою квінтесенцією нашої плутанини в поняттях є так само і той факт, що «Свободою» назвало себе політичне об'єднання, яке виступає виключно з ліберальних позицій, а насправді мало б називатися якось відповідніше до своєї суті: «Держава», «Нація» або «Примус», наприклад.

Схоже на те, що свобода у нас сьогодні в Україні дедалі більше означає її протилежність - так звану «тверду руку».

У той же час, якщо мені все таки дано відшукати якесь позитивне уявлення пересічного українства про свободу, то вона радше скуто махновське. Саме ця ця історична постать ніде в Україні не викликає агресивного несприйняття, а навпаки робиться дедалі моднішою, що вже саме по собі є дивовижно.

Напевно, не свобода як така, а вольниця втеклих від пана селян і досі залишається найбільш доступною українському розумінню суспільним ідеалом.

Щодо самого батька Нестора, то запитання: наскільки і чим він був тим, ким себе називав, тобто анархістом, наша зустріч сьогодні не відповість. Можна тільки констатувати, що серед панівних у сьогоденній українській політиці ідеологічних дискурсів анархізму не зауважуємо. Можливо, тому, що справжніх махновців було виморено Голодором у 33-му році.

А що натомість є? Наважуся виокремити 3 провідних дискурси, на яких сьогодні проростає і квітне всі наша внутрішня українська роз'єднаність і ненависть:1) пострадянсько-проросійський, за кількістю прихильників усе ще найчисельніший, 2) націоналістично-державницький та 3) ліберально-прозахідний. Тут принагідне спостереження: у вирішальний для країни кампанії 2004 року другий і третій об'єдналися, що дозволило перемогти їхньому ставленникові, тобто засвідчили відсутність за першим, проросійським, абсолютної більшості.

Трактування свободи для кожного із трьох дискурсів є одним із каменів спотикання, себто моментом непримиренних розходжень. Так, у першому з них це трактування можна звести до такого російського вислову ««Какая гадасць!». Політичним ідеалом тут є недавній президент, а нині просто національний лідер сусідньої держави з усім набором характерної для його персонального дискурсу антипіндоської риторики, з усіма його «мачіть в сартірах», «шила в сценку», «мазурікамі» і «ета тебе за Сєвастапаль!». У такій системі координат про свободу краще навіть не згадувати. А один і найпрекрасніший історичних проявів її (свободи) об'єктивної самореалізації - я маю на увазі розпад есесер - розцінюється як найбільша трагедія 20 століття.

У націоналістично-державницькому дискурсі трактування свободи можна показати також через негацію, але радше приховану. Свобода - це загалом добре, ми навіть партію так називаємо, але спершу хай сильна держава, Сильна Українська Держава Понад Усе - усі слова з великої літери! А оскільки шлях до неї складний і довгий, то спершу - заборони, бар'єри, межі, а вже відтак дозволи, якщо в цих дозволах взагалі ще буде якась потреба.

І тільки в ліберально-прозахідному дискурсі свобода трактується як норма.. Але він якраз найменше чутний. Дивно, що взагалі чутний.

При цьому всі без винятку політичні сили оперують у позивтивному сенсі поняттям демократії, або його лукаво популістським вітчизняним замінником народовладдя. Насправді, добре, що це поняття - всього лише фіктивне. Реальне народовладдя видається мені, цілком небезпечним, адже бувають такі народи, що краще собі цього народовладдя навіть не уявляти. І все таки, чому вони усі так підозріло згідні з демократією? Гадаю в демократії їм усім подобається те, що це тупа влада певної ефемерної більшості над якоюсь ефемерною меншістю. Тобто завдання кожної політичної сили, як усім їм здається, - це вигравати вибори і ставати частиною більшості, щоб утримати масову насолоду від чавлення меншості.

Повертаючись до народовладдя, спробую перефразувати відому банальність про те, що не буває поганих народів. Насправді, здається, все навпаки - не буває добрих народів. Але в кожному трапляються добрі люди. От тільки мені здається, що вони завжди і всюди в меншості. Тож реальне народовладдя, як в нацистській Німеччині чи сталінській Росії, просто знищує їх у цілковитій згоді з демократичною процедурою. Єдиним засобом від такого нищення є не просто демократія, а ліберальна демократія, тобто система у якій більшість не може утискати меншість, хоч як би того хотіла. Тобто більшості можуть відверто не подобатися, скажімо, цигани, геї, жидо-масони чи вояки УПА, але вона в силу безвідмовного функціонування ліберальних суспільних механізмів ні в чому не зможе скривдити їх.

Ліберальна політична система, а слідом за нею і ліберальні світовідчуття, є одними із найкрасивіших породжень західної цивілізації. Воно, ніби справжнє вино або добрий сир, - за ним цілі століття культурного дозрівання.. Що стосується нас, то це пробний камінь: наскільки ми здатні в нього вжитися, зробити його своїм, засвоїти всі найтонші складники. Іншими словами, це питання нашого майбутнього, того, де ми врешті опинимося, у якій із цивілізацій.

Часи, що ми їх зараз проживаємо, погані ще й тим, що третій дискурс (про це я вже казав) майже цілковито відсутній у нашій політичній вищій лізі, а якщо і заявлений у ній, то радше для фасаду, щоб дещо поморочити голову західним спостережникам.

Міркування виключно або перш усього цинічними категоріями електорату призвело до суцільної популістичної жестикуляції всіх без винятку політичних гравців. Виступити в такій ситуації провідником справді ліберальних цінностей дорівнювало б самостраті камікадзе. У головах цього самого електорату слово лібералізм є переважно лайкою, що напряму асоціюється з не надто привабливими епітетами «гнилий» і «продажний». Причини такого стану речей передовсім зумовлені звичайно ж історично і накопичувалися на всьому історичному протязі: від тяжкої візантійської спадщини, до мазозохістичного розчарування помаранчевого спалаху революції.

Однак є ще і базова, суто психологічна, причина: нетолерантна позиція завжди привабливіша, а отже і популярніша, ніж толерантна. Ненавидіти - завжди більш сексі, аніж примирюватися, - і популісти це добре відчувають. До того ж ще ціла система виховуваних, до речі, так само століттями - наче якісь анти-вино чи анти-сир - психологічних упереджень щодо тих країн, які по інший бік прірви, де ліберальна система таки перемогла і утвердилася. Зокрема, до Європи.

Українське суспільство, як жодне інше з сусідніх (російського не враховуємо,бо воно аномальне), схильне до стереотипів і штампів. Вживання слова Європа обов'язково тягне за собою епітет «сита « і ставить його попереду. На цьому дискурс вичерпується. Усе що можемо сказати про Єворропу: «Вона сита». Чого тут більше: незнання, заздрості? Ми сьогоднішні - особливо складний клінічно випадок якнайхимернішого поєднання комплексу меншовартості з манією величі. І з цим щось обов'язково треба робити.

Останніми місяцями я часто-часто замислююся над феноменом чи не всезагальної - акої що навіть з усіх дірок і шпарин з сичанням вилазить! - ненависті українців до свого чинного Президента. Гаразд, я погоджуюся, що ніхто якось особливо не може бути захоплений ним. Підстав він для цього нам і справді так і не подарував, і судячи з усього вже й не подарує. Але ця повсюдна ненависть?!!

Мені здається, найбільшою провиною громадянина Юща в очах усього українства є не розплямкана свобода, і не відсутність політичної волі до реальних змін, і не вкрай нездарне поводження із загалом непоганими ідеями, яке лише компрометує їх, а той факт, що він так нікого й не посадив! Цьому народові, виявляється, справді хотілося розправ. І коли він їх не отримав, то поступово зненавидів того, хто їх дійсно гальмує..

Утім я не можу повірити, що ті, хто тоді у листопаді та грудні 2004-го року - всі ми- стояли на Майдані за те і тільки за те, або когось там пересадити! Хоч тепер з усього випливає, що так, виявляється це було мотивацією №1 для сотень тисяч просвітлених і рідкісно красивих людей: не власна свобода, а чиясь в'язниця!

Так, громадянин Ющ і справді підлизувався до них. Він дійсно багато разів повторив, що бандити сидітимуть у тюрмах. Це звучало безвідповідально, бо неконкретно і ні до чого не зобов'язувало. Які саме бандити? Якого рівня? Фальсифікатори виборів чи викрадачі шапок? Чи перші і другі в єдиній особі? Чи якісь кишенькові злодії?

Тим не менше, виявилося, що з усіх гасел Майдвну саме це здалося українському народові наймилішим. І тепер він не може подарувати Ющеві саме цього саботажу репресій чи, кажучи модно, «висадки на посадках».

Але, чорт забирай, невже це справді вони, - вкотре запитую себе - такі гарні і волелюбні на Майдані, невже вони для того все це вистояли, ділячись навіть із супротивниками хлібом і теплом.

2004 рік став оголенням суті. Приспаний і законсервований із початку 90-их конфлікт унаочнився і що називається, прорізався. Так, була розруха і значною мірою ззовні, це зрозуміло, але не можна закривати очі на його об'єктивність. Це не зовсім те саме, що комплекс «двох Україн», але воно значною мірою корелює саме з цим комплексом. Але що це за конфлікт, власне кажучи? Про що в ньому йдеться?

Одна зі сторін, ще наприкінці 91-го року голосуючи за незалежність України, відмовилася усвідомлювати те, що ця незалежність має сенс лише у випадку категоричного розриву з усім радянським. Саме його, цього розриву, ця сторона категорично не хоче і в усіх радянських прагненнях в усьому по-синівському покладається на Росію як на виразного гаранта радянськості, чи то пак повернення до неї. Незалежність України уже загалом сприйнята ними, але радше як такий собі перехідний етап до нової форми старого Союзу.

Протилежна сторона тоді, 1991 року вона була в очевидній меншості, усвідомлює, що минулого не повернути, - і це добре. Українська незалежність є ціллю в собі, а для того, щоб її не втратити, слід передусім тримати безпечну дистанцію від Росії, котра з одного боку, начебто цю незалежність визнає, з іншого ж, робить усе можливе і поки що тільки можливе, для її розхитування. Тобто, щоб її, Незалежність, не втратити, слід шукати для себе іншої, не російської цивілізаційної прив'язки.

У тому, що 2004-го року цей конфлікт оголився і розконсервувався, можна побачити перш усього позитив, порівнюваний із драматичним загостренням хвороби, без якого неможливе лікування і одужання. Без нього неможливе. Але чи можливе взагалі? Ось воно - найвідкритіше з наших питань...

Згадане загострення, або ж пробудження приспаного конфлікту, потягло за собою спалах того, що я далі називатиму вогнищами найвищої нетерпимості. Під ними я розумію своєрідні тематичні вузли, щодо яких свобода суджень у нашому суспільстві сьогодні повністю заблокована. Тобто право на існування мають лише два екстремально протилежні підходи, усе інше просто відкидається. Іншими словами, толерується лише нетолерантність.

Ось хоча б кілька таких вогнищ: ОУН-УПА, постать Степана Бандери та бандерівщина як явище (загалом історія XX-го століття до слова, більше схожа на істерію з двома емоційними піками: Голодомор і Друга світова війна), кримські татари і їхні суверенні права, антисемітизм і Голок ост, особливо, якщо початки останнього виводити від Богдана Хмельницького, ксенофобія і расизм, неготовність значної частини українського суспільства сприймати культурне різноманіття світу без ворожості. Це лише декілька вузлів, які просто пашать жаром. Насправді всі вони родом із ксенофобії - цього, як стверджує Микола Рябчук, базового інстинкту вибухо-небезпечної суміші страху зі зневагою.

Психологічний механізм утворення таких вогнищ найвищої нетерпимості достатньо зрозумілий. Наприклад, у ситуації з ОУН та УПА маємо протистояння великого і категоричного «або, або». Або герої і святі, або воєнні злочинці та нацистські посіпаки. У суспільній дискусії найзручніше артикулювати лише якусь одну з цих двох екстрем. Особливо поміж своїми. В залежності від регіону, в якому живеш чи перебуваєш. Ось вони де, ці сакраментальні дві та й 22 України тут так само...

З цього принагідно випливає достатньо невтішний висновок. Наші судження щодо кожного з вогнищ визначаються не роботою нашої ж думки, не самостійністю персонального шукання істини і незалежним формуванням переконань, а тупо детермінуються всілякими зовнішніми чинниками, на зразок регіону, в якому народився, виростав і живеш, походження, родинних традицій і поглядів, зовнішнього тиску громади. Ще більш невтішний висновок: якщо саме ця детермінація зберігатиметься й надалі, то перспективи порозуміння в нас просто не існує..

Ще трохи про заблоковану свободу суджень. Висловлюючись на одну із згаданих тем найвищої нетерпимості, ти найчастіше змушений озиратися й обмежуватися. Тобто висловлювати те, що не завжди і не зовсім те, що насправді думаєш. З огляду хоча б на актуальну політичну ситуацію. Наприклад, будь-яке критичне судження про УПА, об'єктивно корисне і навіть необхідне, може бути замовчане з огляду на те, що об'єктивно ж таки додасть голосів яким несуть регіоналам чи комуністам, - а що може бути гіршим?

Найкомфортніше - це приєднатися до однієї з екстрем і голосніше за інших кричати або «Герої!», або «Злочинці!».

Найвразливіше - шукання істини між ектсремами. незалежність погляду, за яку відразу ж дістається з обох екстремальних боків.

Дещо дотично анекдотичного: у своєму дотеперішньому житті я двічі зустрічався з вимогами позбавити мене українського громадянства і гнати мене з України геть. Одного разу цього вимагала Наталія Вітренко, іншого - якийсь Інтернет-активіст об'єднання «Свобода». От уже справді: жити в суспільстві і бути від нього вільним, - неможливо!

Я не маю іншого рецепту подолання цієї нашої загальноукраїнської неволі, як тільки час та історичні зміни. Дуже ненадійно це звучить.

У силу того, що вони сем історичні, вони жахливо повільні з перспективи людського персонального часу, і з перспективи людського біологічного життя майже не видимі. Прискорити їх може тільки щось катастрофічне. Наприклад, різке зовнішнє втручання, найімовірніше, російське. Але я не певний, що та ціна, яку при цьому за нього доведеться сплатити, дійсно його - цього прискорення - вартує...

А з іншого боку, де гарантії того, що історичні зміни можливі лише на краще. А якщо ситуація насправді буде лише погіршуватися? Цей пробуджений конфлікт і далі пробуджуватиметься іще й дедалі бурхливіше? Це зараз мені здається. шо гірше не буває Хоча, насправді, чи існує межа гіршого?

Так отож, - як любив казати блаженної пам'яті Юрко Покальчук,- якщо досягнення свободи на рівні соціуму, іншими словами, якщо визрівання в Україні вільного суспільства є перспективою досить віддаленою і туманною, то що варто робити з усім цим на рівні на персональному, в індивідуальному вимірі?

Максимально унезалежнитися? Перш за все матеріально, а відтак і ментально, від держави, народу, країни, громади, партії? Методично й послідовно руйнувати будь-які прив'язки до них, рубати кінці?

Якомога менше часу проводити в Україні, щоби мимоволі не бруднити собі політикум, медії, сміттєзвалища об її так звані чисті узбіччя,. за які хтось комусь і чомусь постійно дякує написами на придорожніх щитах, об її розпач, об її зневіру?

Любити її звіддалік з гігієнічно безпечної віддалі? Стати громадянином світу? Перестати бути громадянином взагалі, навіть світу? Позбутися нарешті ілюзії і перестати всупереч очевидному вважати цей народ мудрим, працьовитим чесним, хоробрим і добрим, яким і сам себе переважно вважає, бо насправді він дурнуватий, лінивий, злодійкуватий, боягузливий і злий?

Не брати участі, уникати, оминати десятою дорогою? Триматись подалі і відмовляти у співпраці? Не підписувати жодних паперів, а підписавши, не виконувати підписаного?

Любити? - так, усе таки любити Батьківщину, але не автоматично, а за те, за що вона заслуговує. Наприклад, за добрий і відносно дешевий коньяк, або за особливий потенціал сподівань.

Перестати нарешті вірити в те, що ти (я він, вона, ми) здатні змінити ту повільну і нерозумну добу. Бо якщо їй судилося змінитися, зміниться і без нас. А нас і не спитає, як воно й трапилося на майдані 2004-го.

Але ніколи не переставати вірити, що змінити світ все таки судилося...

Осягнути врешті свободу як вакуум. Як цілковиту відсутність прив'язок і залежностей. Обов'язків і - дідько з ними! - прав.

А тоді в цьому вакуумі відчути себе таким самотнім, беззахисним і раптово смертним, наче емігрант, але значно гірше, щоб насамкінець дійти розуміння: справдішня і єдина свобода - це нікому ніколи вже не потрібен. Росіяни, звертаючись до таких, кажуть: «Свабодєн!»

І таким чином усвідомити одну досить таки просту річ, - свобода жахлива! А єдиний шлях, який ти маєш. - це шукати від неї порятунку в давніх залежностях, вигаданих узалежненнях і чергових поневоленнях.

Тепер ще трохи про тих, чий сьогодні день.

Першого, тобто Миколу Хвильового, я зрозуміло, ніколи не бачив, але, здається, одного разу відчув. Того дня я уперше був у Харкові. Місто мені показував поет Ігор Пилипчук. Ми стояли у тому самому подвір'ї колишнього письменницького будинку «Слово». Мій супровідник показав мені напівпрочинену кватирку саме того кабінету. Саме з неї в неділю 134 травня 1933 року вирвався в подвір'я звук найвлучнішого, ну просто таки приреченого на влучність, письменницького пострілу. У сусідньому під'їзді в помешканні Михайля Семенка напередодні була гостина. Пиячили десь до 4-ої години ранку. Потім довго розходилися, співали, вийшовши з під'їзду, ніяк не могли вгомонитися. На вулицях вже де-не-де відгонило напіврозкладеними трупами померлих від голоду селян. Лемент Семенкових гостей, напевно, заважав Хвильовому в його останню ніч, - так мені здалося тієї хвилини. Можлив тому, що кватирка ніби подала знак і ніби сама собою зачинилася, - насправді, ясна річ, від вітру...

З другим, з Сашком Кривенком, я востаннє бачився посеред літа 2002 року в Києві. Трохи не так. Востаннє я з ним бачився на його радіо в лютому наступного і останнього його року. Натомість улітку 2002 я востаннє з ним, як це красиво називається, набувся.

Ми почали в якомусь більшому товаристві, потім воно потрохи розпадалося, меншало. Останню розпили, зажовуючи кільцями цитрини в цукрі. Він увесь час говорив про свою родину, про Вінниччину, про діда, який у 20-ті роки подався до отамана Волинця і гасив, як міг, червоних у лісах під Гайсином.

Ну звісно ж, у тих самих! Я відповідав йому словом Гайсин, - місцем моє армійської служби. А він тоді виклав усе, що мав на душі: що він обов'язково відвезе мене туди, щоб я там пожив ну хоча б кілька тижнів. Щоб послухав людей, з родини і не з родини, - всяких.

Він казав, що це роман, що це наші «Сто років самотності», і він мені його замовляє. І ми вдарили по руках. Бо все це здалося мені таким чудовим і правильним, що аж іскрило від радості!

Пізньої осені він подзвонив і спитав, коли їдемо. Ми домовилися про наступне літо. Проте наступного літа в нього вже не було.

Я нічого певного йому не обіцяв.

Але я йому винен.

Останнє речення знову про свободу. У вакуумі вже неможливо дихати, але цілком можливо світитися.

Фото: ZIK

ZIK