Звичайно, можна й після видовища продовжувати повторювати гарне слово «демократія», і навіть вказувати, хто конкретно є її носієм, які партії, блоки та лідери. Проте це вже буде наслідком не раціонального мислення, а майже релігійної віри.

Як там говорив Тертуліан? «Вірую, бо абсурдно»? Це уповні стосується прихильників усіх основних (і неосновних теж) політичних течій та їхніх лідерів у сучасній Україні з числа тих, хто має вдома телевізор.

Бо ж, послухавши палкі виступи речників цих течій, а, головне, зваживши на глуху мовчанку дискутантів у той час, коли суперника можна легко відправити в нокаут однією влучною реплікою, - після всього цього можна тільки вірити у розум, честь і совість вітчизняних політиків та тих, хто їх обслуговує.

Причому вірити сліпо й абсурдно.

Яскраво проілюструвало сказане найрейтинговіше політичне шоу України на однойменному телеканалі в ніч із 24 на 25 квітня.

Спинюся тільки на кількох найпоказовіших і найабсурдніших ситуаціях.

Перед початком телешоу присутній у студії публіці з усіх регіонів держави поставили запитання: що означає гасло «Україна - для українців»? Це що - патріотизм, націоналізм чи нацизм?

І от з'ясувалося - мабуть, несподівано для самих телешоуменів, - що 71% опитаних пов'язує це гасло із патріотизмом. А на сході держави ще більше - 82%.

Як же прокоментував ці дані народний депутат з вищою військовою, ще й американською освітою, котрий у цей момент стояв біля мікрофону? Він почав бідкатися, жахатися, квилити, мов підстрелена чайка, розказувати про нацистську Німеччину, вимагати переголосувати - і так далі.

А тим часом слід було спокійно сказати, що запитання до аудиторії поставлене вкрай некоректно, сказати б - неохайно. Бо в поняття «українці» та «націоналізм» опитаними вкладається різний зміст, часом із протилежними ціннісними визначеностями. Скажімо, для одних націоналізм - це щось жахливо-зарізяцьке, для інших - героїчно-лицарське.

Для одних українець - це хлоп, який довів «чистоту» свого походження за 7-8 поколінь, для других - це просто синонім поняття «громадянин України», для третіх - не просто громадянин, а той, для кого Україна є Батьківщиною і хто готовий всюди обстоювати її інтереси.

Речі просто-таки елементарні, але, як виявилося, для присутніх у студії телеканалу «Україна» вони виявилися не під силу. А відтак усі подальші словесні вправи - чи це фашизм чи, навпаки, здоровий патріотизм, оскільки всі ми тут є українці різного походження, - виявилися переливанням із пустого в порожнє.

Ну, а переголосування після «науково обґрунтованої» дискусії, в якій поняття «українці» фактично так і залишилося нерозкритим, засвідчило на загал «політкоректні» зміни у настроях публіки. І без відповіді, ясна річ, залишилося запитання, яке пролунало між іншими: якщо Україна не для українців, то для кого ж вона?

А й справді, до якого висновку підвели аудиторію у студії і поза нею? Що Україна - для всіх, хто сюди поставив ногу, не має значення, з якою метою? Чи що можна визнати й Леніна «великим українцем», як це уже зробив свого часу, вміло граючись поняттями, ведучий цієї передачі, а якщо Леніна, то чом не Путіна й Обаму?

Демократія, одначе: взяли й переголосували. Не розуміючи, про що йдеться.

Credo quia absurdum est.

Інша знакова ситуація виникла, коли один із депутатів (уже десь опівночі) почав солов'єм заливатися про те, що обрання президента у парламенті - це властиво європейський підхід: «Якщо буде проведена конституційна реформа і у президента будуть ті повноваження, які сьогодні мають глави європейських держав, то там основна практика - обрання президента в парламенті... Президент, який буде обиратися і не матиме права формувати виконавчу владу, мабуть, не повинен обиратися всенародно...

Навряд люди самі хочуть обирати президента, який не буде впливати на їх життя, а буде виконувати роль політичного арбітра» - і так далі.

Тут, чесно кажучи, я завмер. Ну, думаю, розкачають на млинець цього пана Шу і депутати, й експерти.

Адже така концентрація нісенітниць у кількох реченнях - це просто-таки подарунок для опонентів і незалежних експертів! Бо ж

а) у Європі відсутня «основна практика» обрання президента у парламенті. У п'ятнадцятці «старих» членів Євросоюзу так обирає главу держави лише Греція;

б) повноваження глав європейських держав дуже й дуже різні - візьмімо лишень сусідів - Францію та Німеччину, щоб у цьому переконатися;

в) у жодній країні Європи президент не очолює виконавчу владу - це американська модель;

г) президентів у межах парламентів обирають лише у незначних за розмірами європейських державах;

ґ) обрані у парламентах президенти нерідко грають роль саме політичних арбітрів у разі крайньої потреби суспільства тощо.

Утім, візьмімо приклад президента Греції, який, на думку депутата Шу, не може «впливати на життя виборців», бо його обирає навіть не колегія виборців у тій чи іншій формі, як в Італії чи Німеччині, а безпосередньо парламент.

Президент Греції скликає парламент на чергові сесії раз на рік і на надзвичайні, коли визнає це за потрібне; він вправі відкласти проведення парламентської сесії на термін до 30 днів; він підписує закони, ухвалені парламентом, і при цьому має право повернути закон до парламенту на повторний розгляд.

Розпустити парламент президент може у разі, якщо відставка двох урядів підряд засвідчує відсутність політичної стабільності. А ще президент має право видавати «регулятивні декрети» на пропозицію компетентного міністра.

У надзвичайних випадках він може на пропозицію уряду видавати акти законодавчого змісту , а може й відмовитись видавати ці акти, якщо вважає їх неправильними.

Одне слово, насмішив тих, хто має бодай елементарні політичні знання пан Шу. Але... Ніхто не розірвав його на шматки і не розкачав на млинець. Чи то з лінощів, чи то з невігластва, чи то сценарій телешоу зарані був десь «на верхах» затверджений до останньої титли й коми, - але...

Але що цікаво: ведучий шоу, інший пан Шу, цього разу не депутат, також промовчав. Невже ж його, як італійського громадянина, не обурила неправда про його державу і фактичний наклеп на неї?

Бо ж в Італії президент - попри його вельми обмежені повноваження - справді є символом національної єдності, бо хитра процедура його обрання не дозволяє урядовій більшості «пропхати» на цю посаду свого представника, отже, вимагає домовленостей і компромісів між основними політичними силами та регіональними владами.

А такі домовленості досягаються часом непросто - 1978 і 1992 року главу держави вдалося обрати тільки після 16 турів голосування! На додачу, глава держави обирається на 7 років, тоді як уряди й склади парламентів зазвичай змінюються значно швидше, отож він має всі шанси здобути у суспільстві моральний авторитет такого рівня, що прямо впливатиме на життя виборців.

Проте що правда про Італію телеведучому Шу? Він не зрізав депутата Шу, а дав тому - і це вже стало традицією на цій передачі - вільно говорити про все на світі до нестями, більше, за інших учасників, у тому числі й розповідати від першої особи про звитягу Партії регіонів у 2003-2004 роках.

Але ж депутат Шу не був тоді, і ще два роки по тому, членом цієї партії, а посідав високу посаду зовсім в іншій партії! «Ми, Микола ІІ-й...»

Нічого, телеглядач, він же виборець, усе проковтне, поки опоненти дружно мовчать.

Тож і лишається вірити в демократію за принципом Credo quia absurdum est.

Фото: «Українська правда»

Сергій Грабовський, «Українська правда»