Адже пряме спілкування людей, які «творять смисли», формулюють доленосні питання для своїх народів, виступають репрезентантами національних культур, - явище абсолютно не рядове, а вищою мірою значне, особливо зараз, коли нормальна інтелектуальна комунікація між Україною та Росією майже відсутня. Її місце посіла інформаційна війна на знищення, в якій Україні доводиться оборонятися. За всієї поваги до російських гостей ситуація для наших країн не є симетричною, враховуючи нинішні особливості медіа-простору Російській Федерації, що змушують пригадати про часи «партійної організації і партійної літератури» та іншого «соціалістичного реалізму».

І тут раптом виникла можливість поспілкуватися не через «лінію фронту», а безпосередньо, без політики та пропаганди, поговорити щиро, відверто й довірче. З'явився унікальний шанс зробити перший крок до взаєморозуміння, послухати і, можливо, навіть почути один одного. Тим більше, що йдеться не про ідеологічну обслугу Кремля, а про дійсно демократичну, європейську інтелігенцію Росії.

Такі контакти з яскраво вираженим людським виміром (а не погляд через «проріз ідеологічного прицілу»), в будь-якому випадку корисні, інформативні й змістовні, оскільки в їхній основі - діалог носіїв культур, а не завивання політиків.

Якби така зустріч відбулася де-небудь у Румунії та Угорщині, Сербії та Хорватії, Словаччині та Угорщині - вона неминуче стала б топ-новиною для всіх національних ЗМІ, предметом живого й зацікавленого обговорення на провідних телеканалах відповідних країн.

Але нічого схожого не було помічено в Україні та Росії. Позиція російських медій абсолютно зрозуміла. Навіщо Першому національному телеканалу РФ, РТР, НТВ, ТВЦ тощо популяризувати Юрія Афанасьєва, Ігоря Чубайса, Віктора Шендеровича, інтелектуалів, які нині мають у своїй країні статус, близький до дисидентського?

А ось зрозуміти абсолютну байдужість українського телебачення до дійсно важливої події дуже важко. Вбачаю в цьому навіть не політику, а вади розумової, психологічної та культурної властивості.

Кажуть, що провінціальність - це не місце на карті, а стан душі. От із цим станом у нашого ТБ великі проблеми. Наші телеканали мають найтонше чуття на склоки і плітки в коридорах парламенту та уряду, на будь-який поганий запашок, що витікає з олігархічних угруповань, на найменші коливання у відносинах сановних Іванів Івановичів та Іванів Никифоровичів (недавній ювілей Гоголя ще раз нагадав), і це все при абсолютній нездатності помічати речі надзвичайно значні, при повному нерозумінні, що Україна - це не «бермудський трикутник» Кабміну, Верховної Ради та Секретаріату, а величезна країна з 46 мільйонами громадян...

Наші провідні телеканали як мухи на мед (або на щось інше...) «злітаються» на всіляких жириновських, затуліних, рогозіних і різних інших лужкових, впритул не помічаючи несимпатичну їм і Кремлю «іншу Росію», людей пристойних, інтелігентних і змістовних, із якими можливе нормальне спілкування, а не рев і виск політичних провокаторів, що чомусь послідовно пропагується деякими теленачальниками України.

Хай там як, але наше ТБ прогавило те, чого не можна було пропускати і що в розвиненіших, ніж ми, країнах не допускається, оскільки сприймається як вияв непрофесіоналізму.

І йдеться не лише про окремі вияви, не радує загальна тенденція тотальної розважальності, відходу від дійсно серйозних і важливих для суспільства проблем. Адже чому доводиться обмежуватися аналізом давно набридлих «свобод»? А тому, що за великим рахунком більше на нашому ТБ аналізувати нічого. «Свободи» дають хоч якусь, нехай вельми недоброякісну, їжу для розуму. Що, наприклад, аналізувати на каналі «1+1», який нині працює в режимі домашнього кінотеатру, десять серіалів кожного дня? Тим більше, що й серіали... ну ось, хоча б репертуар «1+1» на один теледень: «Циганське серце», «Руда», «Район Беверлі-Гіллз», «Район Мелроуз», «Усі жінки - відьми», «Секс і місто», «Іван Подушкін - джентльмен розшуку» тощо. В інші дні - приблизно те саме. Якщо так триватиме, то професія Детектор медіа в Україні почне відмирати. Та й нашим інтелектуалам доведеться повісити на телевізор замок і закопатися в книги, залізти в інтернет і не вилазити звідти. От там уже є на що подивитися...

Трошки радує «Новий канал», досить подивитися на його пропозиції, тут багато цікавих фільмів: «Невідома Україна», «Магдебурзькі хроніки», «Репресована культура», «Українці. Надія», «Тарас Шевченко. Спадщина» і багато іншого. Але от біда, щоб побачити ці фільми, потрібно не спати вночі: о 02.35, 03.15, 04.30 і так далі. Справжній іспит для патріотів, хочеш заглибитися в історію Вітчизни - не спи ніч, пильнуй. Тому запитання: що означає ця акція керівництва «Нового каналу», яке загнало українознавчу проблематику в часове «гетто», в «зону ночі»?

Заради справедливості, варто зауважити, що певні спроби зберегти щось інтелектуально-

пізнавальне провідні телеканали все-таки роблять.

Той самий «Інтер», відгукуючись на День космонавтики, показав досить змістовний фільм про нашого великого земляка «П'ять смертей Сергія Корольова». Драматична доля конструктора космічних кораблів постала в контексті його епохи, дещо підмочуючи тези трубадурів сталінських «досягнень». Адже це так символічно, що майже всі видатні технічні розуми - Туполєв, Корольов та інші - були зеками і працювали за колючим дротом у сталінських «шарашках», в'язничних конструкторських бюро. Корольов вижив дивом, випадково уникнувши смерті в концтаборі. Але минути катівень і тортур йому не вдалося. Сталінські кати були його смертним боєм, на все життя нагородивши генія роздробленою щелепою.

1966 року, коли Сергію Павловичу робили досить просту операцію, він загинув, бо через роздроблену щелепу не вдалося вставити дихальну трубку. От такий «привіт» із катівень НКВС через 30 років. Проте йому ще пощастило. Винахідника реактивних снарядів для «катюш» Лангемака розстріляли.

У вже «вегетаріанські» хрущовські часи С. П. Корольов не отримав Нобелівську премію, оскільки радянська манія секретності вимагала не розкривати світу його ім'я. Тому на запит Нобелівського комітету Микита Хрущов молов дурниці щодо того, що всі відкриття в СРСР є плодом колективних зусиль усього радянського народу. Радянському народові Нобелівську премію чомусь не дали...

Тут варто сказати «Інтеру» слова вдячності. І вже не так важливо, що деякі твердження авторів фільму, м'яко кажучи, викликають здивування. Наприклад, заяви про те, що нібито С. П. Корольов «врятував світ від третьої світової війни». Мовляв, якби не ракети Корольова, то «проклятий імперіалізм» затіяв би термоядерний конфлікт. Звичайно, важко вимагати від «Інтеру» глибокої обізнаності в історії. Але не зайвим було б замислитися, чому «прокляті імперіалісти», маючи з 1945 до 1949 року ядерну монополію, не спробували нанести ядерний удар по СРСР, що лежав у післявоєнній руїні?

І навіть коли Сталін наказав своєму ставленику Кім Ір Сену на початку 1950-х років обрушитися на Південну Корею, куди ринули у величезній кількості і китайські «добровольці» (а радянські «інтернаціоналісти» воювали в складі ВПС комуністичної Кореї), США не використали проти північно-корейського диктатора ядерну зброю. Більше того, американський генерал, герой Другої світової війни, Макартур, який збирався це зробити, був негайно відправлений у відставку. Між іншим, ніяких корольовських ракет, здатних загрожувати США або Європі, у СРСР тоді ще не було...

Узагалі, відсутність хороших історичних консультантів - це справжня біда нашого ТБ. А це часто породжує цілком комічні ситуації.

Канал СТБ у серії фільмів «У пошуках істини» показав стрічку, присвячену досить загадковій смерті відомого радянського військового діяча комкора Г. І. Котовського. Щоправда, комкор, який загинув у середині 20-х років ХХ століття, чомусь франтив із петельками генерал-майора (в ігрових сценах-реконструкціях), хоч генеральські звання і відповідні відзнаки були введені в Червоній армії лише 1940 року...

А на «5-му» Роман Чайка і Мирослава Барчук досхочу посміялися над епохальним діянням шефа МВС пана Луценка, який встановив біля будівлі міністерства пам'ятник героям радянського телесеріалу - москвичам Глібу Жеглову і Володі Шарапову. Вочевидь, своїх героїв міліція України не має й мати не може за визначенням. Відтепер і довіку пам'ятник є зримим втіленням культурних горизонтів та українознавчої ерудиції пана Луценка. А, можливо, і його політичної орієнтації. І немає на те ради...

Фото: http://www.krasnodar-shopping.ru/blogs/show/tags/expert/%F2%E5%EB%E5%E2%E8%E7%EE%F0/