2 квітня відбулася третя передача ток-шоу «Я так думаю». Три передачі для ведучого, це як «100 днів» для політика тобто, ми вже маємо предметні й моральні основи для оцінок. Передусім, нинішнє шоу «Я так думаю» майже не відрізняється від попереднього. Змінився лише канал: замість «1+1» програму представляє тепер публіці «5-й».

Що ж до нових облич, то судіть самі. Головними учасниками дискусії були: Марина Ставнійчук, Сергій Головатий, Олена Бондаренко, Юрій Рубан, Ігор Попов, Валерій Писаренко, Олег Зарубінський, Віктор Мусіяка. Загалом, вони, бідні, вимушені розриватися тепер уже між чотирма «великим» теле-шоу, не враховуючи «малих». Перефразовуючи помічника присяжного повіреного, можна сказати: «Безнадійно вузьке і надійно замкнене коло цих «революціонерів». Таке собі «закрите акціонерне товариство» вічних учасників політичних телеімпрез. І як у цей «міжсобойчик» (що віщає, між іншим, від імені суспільства) прорватися свіжій людині, не збагну... Знову суцільні політики та чиновники, замість носіїв інтелекту й моралі.

Ми постійно ходимо по колу заїжджених ідей і заслинених телеканалами людей. І як же ми вирвемося з нього політично і економічно, якщо навіть на ТБ розірвати це дійсно порочне коло неможливо?

Темою дискусії став конституційний демарш Президента в парламенті, який і був розглянутий у дещо схоластичній суперечці двох юристів - Марини Ставнійчук і Сергія Головатого.

Правознавці з'ясовували, який парламент кращий - однопалатний чи двопалатний, при цьому пан Головатий постійно посилався на висновки Венеціанської комісії. Пікантність ситуації полягала в тому, що обидва опоненти мають до цього органу безпосереднє відношення: С. Головатий - колишній представник України в Венеціанській комісії, а М. Ставнійчук - нинішній.

Схоластичність їхньої суперечки полягала в їхній переконаності, що наявність або відсутність другої палати парламенту може істотно вплинути на його роботу. Це дуже нагадувало відому байку, герої якої також були щиро переконані, що звучання оркестру залежить від місць сидіння музикантів, внаслідок чого, щоб поліпшити вищезгадане, оркестранти постійно пересідали. Але злагодженого звучання все одно не виходило.

Нічого не змінить форма при неякісному змісті - це наш народ мудро відобразив у прислів'ї про перспективи виготовлення кулі з непридатного матеріалу. З тим людським наповненням, що маємо нині в стінах Верховної Ради (і далеко не факт, що матимемо краще) не допоможе жодне формально-процесуальне хитрування. У цьому контексті варто б прислухатися до дещо грубуватого одеського анекдоту, проте який наближає до істини, що настійно рекомендував змінити в борделі не меблі, а обслуговуючий персонал.

Здивував нардеп Зарубінський, який (але цілком ввічливо, в парламентських виразах) напустився на заступника голови Секретаріату Президента Марину Ставнійчук, за яким, мовляв, правом вона обговорює проблеми парламенту, будучи чиновником, а не членом «колегії небожителів» (емоційно це можна було й так сприйняти), тобто народним депутатом? Марина Ставнійчук абсолютно резонно зауважила, що на ток-шоу на ТБ усі рівні, незалежно від службового статусу. Деякі наші нардепи, вочевидь, переконані в тому, що народилися з депутатським значком. До речі, кілька років тому автор цих рядків в ефірі «Радіо Свобода» мав можливість посперечатися з паном Зарубінським, який був дуже здивований (і це він озвучив у ефірі), що «якийсь доцент» сміє скептично ставитися до аргументів найсправжнісінького народного депутата.

На цій передачі, як і на багатьох інших, роздратовувало невміння учасників шоу вислуховувати опонента, не перериваючи його. Це, звичайно, поки ще не програма «К барьеру!» на російському каналі НТВ, де опоненти щосили нестямно кричать одне на одного, але перспектива наближення до цього стандарту на нашому телешоу існує.

У всіх цих суперечках про парламентські палати й нові конституції особливо розчулювало те, що так досі остаточно й не визначилися, якою республікою буде Україна - президентською чи парламентською.

Цікавий момент: коли Марина Ставнійчук сказала, що всі гілки влади в Україні, в тому числі й Верховна Рада, мають гріхи перед народом, показаний великим планом нардеп від БЮТ Валерій Писаренко від душі реготав. Дійсно, пані Ставнійчук, така серйозна людина, а згадує про якийсь народ...

Але це мені так здалося, цілком допускаю, що пан Писаренко сміявся з абсолютно іншого приводу. Дай-то Бог.

Головний редактор «Дня» Лариса Івшина поставила запитання, стосовно ось чого: 1996 року була прийнята перша Конституція України, але це не принесло в суспільство заспокоєння. Ми пережили багато років хаосу, беззаконня і нескінченної пустопорожньої балаканини. А 2004 року сталася зміна еліт у рамках одного правлячого шару, стався своєрідний бунт мільйонів проти «мільярдів». В умовах первинного накопичення хаос був вигідний багатьом борцям за власність. Але тепер, коли начебто в основному все поділили, всі повинні бути зацікавлені в порядку й гарантіях. Тобто Лариса Івшина поставила, як на мене, ключове питання, яке й повинне вирішуватися учасниками обговорення, - це питання про консенсус еліт, воно має оформлюватись Конституцією.

Але інтелектуальна «планка», запропонована газетою «День» в особі її редактора, для ток-шоу виявилася дуже високою. Сергій Головатий негайно «зіграв на пониження» і «з'їхав» на гнівний і трохи театральний спіч на тему: «а зараз ще гірше». Він проникливо оповів про те, як ті, хто прийшов до влади 2004 року, нав'язали нам епоху «мародерів і мародерства».

Ганна Безулик єхидно нагадала зразково-показовому нині члену фракції Партії регіонів, що в той час сам Сергій Петрович був цілком лояльним членом Блоку Юлії Тимошенко.

Пан Головатий це питання розвивати не став, а закликав повернутися до мажоритарних виборів, які, якщо йому вірити, воскресять Україну. Були вже в нас тотальні мажоритарні вибори. То й що?

Регіоналка Олена Бондаренко виступила з лютими інвективами проти всіх, хто не з Партією регіонів, звинувативши противників у тому, що вони взагалі не політики, а політикани. Виходило так, що всі в нечистотах, і лише Партія регіонів та її непохитний член Олена Бондаренко - у всьому білому (і навіть без червоного сердечка).

Взагалі-то гуркотіти революційними фразами в стилі народного вождя краще в цехах заводів, що зупинилися, і на вуличних мітингах, а не на ток-шоу, де все так камерно і бунтарські промови нівелюються (можливо, в залі просто не та акустика?).

А взагалі, чим більше дивишся на наших «демократичних» нардепів, тим складніше придушувати в собі готовність погодитися на диктатуру. Хоч цю готовність ми в собі придушувати й далі будемо, всупереч усім намаганням депутатів.

Професор Мусіяка висловив упевненість: якщо реалізовувати проект Конституції, запропонований Президентом, то В.А. Ющенко знову буде главою держави, і послався при цьому на прецедент виборів у Тернополі. Дивно, мені здається, що тернопільську імпрезу в нас явно перебільшують. Україна - не Тернопіль, і важко уявити собі такі виборчі технології, які могли б чарівним чином змінити електоральну реальність, що вже склалася. Професор В. Мусіяка також заявив, що за Конституцією, вибори повинні відбутися не 25 жовтня 2009, а 17 січня 2010 року.

Із ним не погодився Писаренко. Беззаперечним тоном він повідомив, що все станеться 2009 року і Президенту «потрібно забирати свої речі» (я так гадаю, зі службового кабінету?). Сказано це було так рішуче, немов сам пан Писаренко вже, як кажуть наші північно-східні сусіди, «сплел лапти» главі держави і готовий це національне російське взуття особисто віднести на Банкову. Але мені чомусь здається, що професор В. Мусіяка все ж ближче до істини, ніж депутат від БЮТ.

Загалом і в цілому на описаному нами ток-шоу крім чіткої і ясної постановки дійсно глибокої, а головне, реальної, а не віртуальної проблеми Ларисою Івшиною, якихось моментів істини автор огляду не помітив. Сиділи - балакали...

Шкода, що редактору «Дня» слово дали лише один раз. Чомусь на всіх наших ток-шоу виходить так, що найменше часу дають саме тим, кому є що сказати по суті.

Хоч мене знову можуть піддати нападкам мої немилосердні критики, звинувативши у всіх смертних гріхах, але не можу не повідомити, що в період, що описується, виповнилося 75 років Володимиру Познеру, знаковій фігурі російського телебачення, який ще за радянських часів почав проводити так звані телемости між СРСР і країнами вільного світу. Ці шоу Володимира Познера і його американського колеги Філа Донахью тримали в напрузі, точніше, в стані напруженої уваги мільйони радянських телеглядачів. Це саме в Познера одна радянська жінка кинула знаменито-анекдотичну фразу: «У нас у СРСР сексу немає», що абсолютно вразило і навіть приголомшило американську аудиторію. В одному зі своїх ювілейних інтерв'ю цей справді високий професіонал телебачення (що не позбавляє нас права з ним не погоджуватися, особливо, щодо його поглядів на Україну) сказав:

«Я вважаю, що телемости - це такий жанр, який потрібен тоді, коли відносини між двома країнами дуже погані, коли повністю порушені зв'язки, коли не розмовляють один із одним.

...Я вважаю, що це можна було робити й сьогодні, але не стільки зі Сполученими Штатами, скільки з країнами Балтії, з Україною, з Грузією. Але, на жаль, такого інтересу поки що немає».

Можна уявити собі, на що сьогодні перетворився б такий телеміст між Росією та Україною. Як глядач безлічі російських телеканалів, слухач багатьох російських радіостанцій і читач багатьох російських газет, боюся, що російська аудиторія почала б доводити українцям, що в Україні «заборонено» російську мову, що тут «утискають» етнічних росіян, що у всіх українських міністерствах сидять натовські генерали тощо. Майже весь час телемосту пішов би на спростування найбезглуздіших і диких вигадок про Україну.

Наприкінці 80-х років минулого століття радянське суспільство було набагато більш готове до діалогу із США, ніж нинішнє російське суспільство до діалогу з Україною. Хоч абстрактно ідея Познера про пряме телевізійне спілкування народів цілком приваблива. Але в російсько-українському контексті навряд чи вона стане актуальною найближчими 10-15 років. Багато води повинно ще спливти у Волзі й Дніпрі, щоб така дискусія мала шанси бути плідною, а не стати черговою склокою.

Фото: УНІАН

Ігор Лосєв, «День»