- Проблема дитячого читання існує всюди. На відміну від інших країн, де вживається комплекс заходів, - в Україні ця проблема поки що ігнорується.

- Спочатку існувала проблема неписьменності, про яку в колишньому СРСР говорилося, що вона успішно подолана радянською владою. Це виявилося не єдиним міфом, які так міцно вгризлися в свідомість, що зараз просто заважають рухатися вперед. Отож, в новітні часи проблема неписьменності знову загострилася в повоєнний і постколоніальний період, коли хвилі неписьменних емігрантів почали «заливати» відносно благополучні європейські метрополії та американський континент.

Тоді виникли діючі й донині національні та міжнародні програми боротьби з неписьменністю, завдяки яким це явище якщо й не подолане, то, принаймні, в тих країнах, які цього бажають, воно зведене до мінімуму - діти отримують початкову освіту й навчаються читати.

Проте в процесі досліджень, котрі в цивілізованому світі неминуче супроводжують будь-які масштабні суспільні програми, виявилося, що тепер доведеться мати справу з цілковито новим явищем, яке назвали «вторинною неписьменністю». Нею страждають дорослі, котрі здобули не тільки початкову, а навіть середню й, подекуди, вищу освіту, але через те, що після закінчення школи чи коледжу не читали ні книжок, ні газет, поступово втратили цей навик.

Вони, здебільшого, пам'ятають букви, можуть написати власне ім'я, тож їх не можна вважати неписьменними в первісному значенні цього слова, але ці люди, які є розумово повносправними, не можуть зрозуміти сенсу простих письмових інструкцій і навіть рекламних оголошень. Учені дійшли згоди, що ці люди не тільки не можуть нормально функціонувати й виконувати свої професійні та суспільні обов'язки, але й створюють загрозу для інших. (Я інколи думаю, що водії, котрі злочинно порушують правила дорожнього руху, приносячи каліцтва й смерть, насправді просто не змогли цих правил прочитати і взагалі не можуть усвідомити, до яких наслідків може призвести порушення правил).

Тоді, в кінці 60-х і були проведені масштабні дослідження рівня читання (під рівнем читання мається на увазі співвідношення людей, «які читають одну книжку на рік» / «які читають від однієї до п'яти книжок на рік/ «більше п'яти книжок на рік» до тих, «які читають менше однієї книжки на рік», тобто не читають зовсім). Дослідження регулярно проводяться досі в багатьох країнах (крім України та деяких країн Африки) і, на жаль, засвідчують стійку тенденцію до зменшення кількості читачів.

Разом із тим, в країнах, які запровадили національні програми підтримки читання, ці тенденції не такі яскраві, а темпи зниження рівня читання не такі вражаючі, як в інших країнах. Дуже хорошими показником зараз вважається, коли 64% дорослого населення читають хоча б одну книжку на рік (а решта - менше). На жаль, дослідження, проведені нещодавно в Україні, просто підтвердили тенденцію зменшення рівня читання по роках (дослідження проводилися два роки кількома хвилями), але не дали достовірного результату, оскільки були проведені з певними методологічними порушеннями.

Але результати ментально та освітньо близької до нас Росії змушують задуматися і зробити певні висновки. Коли російські учні опинилися на 28 місці з 32-х країн, де були проведені дослідження навиків учнів старших класів з читання та розуміння текстової інформації - наслідки були миттєвими, і Росія стала черговою країною, що визнала важливість проблеми й запровадила національну програму підтримки читання. Хочу наголосити, що навіть в цьому році її фінансування не зменшене ні на копійку.

Українські чиновники, до яких я неодноразово зверталася, проблему або ігнорують, або ж визнають тільки на словах, не маючи наміру вчиняти жодних дій. А сталося так тому, що ця проблема насправді не хвилює наше суспільство, яке за час української незалежності витворило собі нову систему цінностей, до якої, на жаль, освіта, наука й культура не належать. Я буду приємно здивована, якщо зараз нам вдасться на сторінках «Дня» дискусію розгорнути, залучивши до неї, принаймні, тих, хто ще вміє читати й розуміти.

- Якось ви зазначили, що вже виросло покоління батьків, яке немає потреби в читанні. На вашу думку, їхні діти - це, до певної міри, «втрачена» генерація?

- Це як в американських медичних серіалах: «Ми його втрачаємо!!!», а потім - потужний електричний розряд, і небіжчик радісно дивиться на своїх рятувальників, а за хвилину рушає додому. Суспільство справді втратить цих дітей, а що гірше - діти втратять будь-який шанс на краще життя, якщо негайно не буде застосована шокова терапія. Батьки ігнорують цю ситуацію? Вони вважають, що дипломи та місце під сонцем купуються, і що будь-який суд виграється за гроші? Гаразд, - значить, громадські інституції чи держава мають взяти на себе відповідальності за майбутнє покоління.

Якщо ми з вами хочемо жити і щасливо померти в цій країні, ми не можемо допустити, щоб усі молодші за нас думали, що суд - це комерційна структура, яка вирішує питання в залежності від суми зробленого внеску, а всіх самотніх людей після досягнення пенсійного віку слід переселяти в старечі доми. Національна програма підтримки читання як засіб такої терапії не може негайно повернути до активного життя пацієнта, який довго перебував у ситуації книжкового голоду, але реанімувати його, а потім поступово нарощувати життєві сили - може.

Починати діяти треба негайно. Власне кажучи, ми й почали з кількох акцій, жодна з яких не є оригінальною, тобто, я маю на увазі, що, тією чи іншою мірою, вони проводилися в різний час в різних країнах світу. Так, залучати до пропаганди читання «зірок» здогадалися спочатку в англомовних країнах. В кампаніях брали участь бейсболісти, футболісти, естрадні зірки, політичні діячі, дружини президентів і навіть англійська королева.

Ефективність програми побудована на тому, що в певному віці діти налаштовані антагоністично до своїх батьків і готові наслідувати своїх кумирів. Якщо в цей момент кумир подасть їм сигнал: «Чувак, роби як я - читай, - і також станеш крутим» - це спрацьовує, головне, щоб це робилося щиро і з переконанням. Так ми розпочали фестивалі дитячого читання «Книгоманія», де «зірки» зустрічалися з дітьми, читали свої улюблені дитячі книжки й говорили, що читати - це cool.

- У попередні роки «Книгоманію» теж підтримували Святослав Вакарчук, Сашко Положинський, Руслана, Ані Лорак, Віталій Кличко...

- І багато інших: Роман Віктюк, Тарас Чубай, Катерина Серебрянська, Вова зі Львова, Фома, Левко Дурко, Сашко Лірник... Цю акцію, до речі, вона тепер називається «Книжка від зірки», треба проводити скрізь, а не тільки у Львові, як ми це маємо можливість робити зараз завдяки розумінню та підтримці Львівської міської ради. Я хочу висловити особливу подяку депутатам Ірині Поляковій та Маркіянові Іващишину, які розуміють важливість цієї програми для міста, керівникам міської ради і міському голові Львова Андрієві Садовому за підтримку, в тому числі за виділення досить значної, як на кризові часи, суми коштів для проведення акції на гідному рівні.

Я дуже хочу, щоб дітям читали ті, ким вони захоплюються: Олег Скрипка, Потап і Настя Каменских, Володимир Зеленський і 95 квартал, Андрій Данилко, Андрій Шевченко, Влад Яма, Кузьма Скрябін, Влада Литовченко і багато інших відомих людей: депутати, актори, діячі й, певна, річ, усі, хто читав раніше. Хотілось би зібрати навколо цієї акції тих, хто вірять, що книжки несуть силу знань і добра. Слід згадати також, що дехто з наших партнерів, зокрема, Славко Вакарчук, самостійно проводить дуже масштабні й цікаві акції.

Наприклад, всі пам'ятають ролик «Книга творить Людину». Є також організації, які й не здогадувалися, що ми вже давно проводимо ці акції, або інакше бачать їхню концепцію, тому проводять заходи самостійно та під іншими назвами. Ми ж готові підтримувати всіх і скрізь, готові поділитися досвідом і готовими рецептами, тільки б всі разом досягли поставленої мети.

Звичайно, мені прикро, що після стількох років роботи є так багато людей, і то з нашого, читаючого середовища, які нічого й не чули про цю нашу діяльність, але це я можу також поставити на карб нашим ЗМІ, які - чи то під впливом суспільства, чи своїх власників - вважають, що людям потрібні тільки скандали й «чорнуха», а позитивом і дітьми нікого не здивуєш... Дивно, тому що в світі до висвітлення суспільних подій та проблем ставляться інакше, можливо, тому й живуть вони трохи краще за нас.

- Пані Олександро, з минулого року серед організаторів «Книгоманії» значиться Міністерство освіти і науки України. Вам не спадало на думку зробити таку пропозицію: концепцію фестивалю дитячого читання взяти за основу для розробки Державної програми підтримки та розвитку дитячого читання?

-Я хотіла б ще трохи розповісти про заходи, які ми проводимо в рамках програми «Книгоманія», а тоді повернутися до ролі Міністерства освіти та інших органів державної влади в цьому процесі. Головний і наймасштабніший захід, який організовуємо - це конкурс дитячого читання. Розпочали ми його ще в 2002 р. у Львові, маючи кілька сотень учасників, а вже через три роки він сам собою став всеукраїнським.

Торік участь у конкурсі взяло понад 140 тисяч дітей, а в цьому - сподіваємося на більше, насамперед, завдяки тому, що до організації долучилося Міністерство освіти і науки. І тут я знову маю подякувати міністрові освіти Івану Вакарчуку та його заступникові Павлу Полянському - вони справді розуміють важливість проблеми, яку ми намагаємося вирішити. Метою конкурсу є залучити до конкурсу, власне, тих дітей, які не читають, можливо, тому, що не розуміють, що завдяки читанню можна багато чого досягнути.

А ми кажемо: гаразд, ти не можеш розраховувати на перемогу в пісенному фестивалі, тому що не соловей, ти не любиш танцювати, і в твоєму селі нема можливості зайнятися гімнастикою. Але ж читати можна скрізь, і зусиль це майже не потребує, а здобути перемогу - можна. І, повірте, як повірили наші учасники, - це буде, можливо, першою, але далеко не останньою їхньою життєвою перемогою.

На жаль, фінансово проведення конкурсу поки що підтримує також тільки Львівська міська рада й дещо Львівська обласна рада через Головне управління освіти. До речі, з керівником цього управління Павлом Хобзеєм та з директором Львівського інституту післядипломної педагогічної освіти Романом Шияном ми задумали: поки ще там буде прийнята державна програма підтримки читання, ми почнемо нашу регіональну львівську, а потім просто поширимо її на інші області, так і отримаємо загальнонаціональну. Справді ж, не з бюрократичними вітряками весь час воювати?

Щодо концепції державної (хоча мені більше подобається - національної, саме так ці програми називаються в різних країнах) програми підтримки та розвитку читання. За кілька років мені вдалося познайомитися з кількома експертами, які багато років займаються цим питанням і готові розробити концепцію і навіть цілу величезну розгалужену програму з заходами, системою показників та моніторингу, але бояться, що їхня робота буде «перемелена» в бюрократичних жорнах і зведена до ряду формальних заходів, що дозволить чиновникам поставити «галочку» і радісно відрапортувати про те, що проблема читання вже вирішена.

Торік, після моїх численних звернень, Кабмін доручив Міністерству освіти розробити концепцію програми підтримки читання, що й було зроблено (на жаль, працівниця Міносвіти, якій було доручено це зробити, нічого не знала про наші напрацювання). Але ця концепція не уникла пильного ока чиновників з Мінекономіки, Мінфіну та Мінюсту, котрі, напевно, є найвизначнішими експертами з питань дитячого читання, оскільки компетентно заявили, що програма несвоєчасна й дублює вже існуючі (але я категорично можу заявити, що жодних програм, скерованих на підтримку читання чи на розвиток так званих культурних компетентностей учнів зараз не просто нема, вони навіть не плануються).

Тому, якщо ми не хочемо далі жити під диктатом державних чиновників, які нав'язуватимуть свої улюблені бюрократичні процедури й переконуватимуть громадськість, що питання не може бути вирішене, тому що в їхній ієрархії нема суб'єкта, який би його сформулював, а голоси ззовні не долинають в їхню вежу, я пропоную діяти так:

Разом із групою експертів ми формулюємо концепцію національної програми підтримки та розвитку читання. Дуже сподіваюся, що ми знайдемо на це підтримку в якомусь з українських фондів, оскільки потребуємо консультацій іноземних фахівців та проведення ряду досліджень. Далі ми пропонуємо цю концепцію на громадське обговорення й готові її відстоювати, в тому числі й перед чиновниками різних рівнів. Мене справді цікавлять аргументи тих, хто називає цю проблему несвоєчасною чи такою, що може бути вирішена іншими способами.

Щиро кажучи, аргумент може бути тільки один: ми не хочемо впровадження програми підтримки читання, оскільки розуміємо, що з підвищенням культурної компетентності, для чого й впроваджується програма, шанси державних чиновників різних рівнів вводити людей в оману та імітувати активну діяльність зведуться до мінімуму.

Я вірю, що після відкритого обговорення програма має бути прийнята, і мені байдуже, впроваджуватиметься вона на державному чи на регіональних рівнях. Головне, щоб цей рух почався. Хоча б тому, щоб наші діти, коли виростуть, мають почуватися рівними не тільки з мешканцями США, Великої Британії, Німеччини, Австралії чи Кореї, де ці програми діють давно, а й з росіянами, китайцями й казахами, де їх тільки почали впроваджувати, але вже бачать певний прогрес. Ті, хто змалку звикнуть читати, будуть робити це впродовж життя. Інші - залишаться осторонь.

Фото Руслана Канюки, «День»

Надія Тисячна, «День»