19 березня «Детектор медіа» опублікувала репліку Елеонори Коваль на критичну статтю Сергія Грабовського «Зраджені сподівання». І хоча відгук пані Коваль запізнився на три з половиною місяця, тема впливу засобів масової інформації на історичну пам'ять суспільства, якої торкнувся Сергій Грабовський, залишається актуальною - хоча б тому, що через 5 місяців виповниться 70 років від початку Другої світової війни, в яку, до речі, Радянський Союз вступив на боці нацистської Німеччини. Отже, дискусія варта продовження, і я хочу дещо додати до неї.

Два з половиною роки тому я за порадою мого колеги Сергія Грабовського записав спогади Елеонори Захарівни Коваль, яка дитиною пережила нацистську окупацію Києва. Власне, користуючись цим методом «усної історії», науковці вже давно фіксують факти «живої пам'яті» свідків подій. Фрагмент розповіді пані Коваль я використав у своєму матеріалі для «Радіо Свобода», присвяченому 65-й річниці захоплення Києва нацистами. Цей текст викладено на сайті Української редакції «Радіо Свобода». Для читачів «Детектор медіа» наводжу його тут повністю.

65 років тому Київ окупувала нацистська Німеччина

Київ, 19 вересня 2006 (RadioSvoboda.Ua) - Цього дня 65 років тому частини Південно-Західного фронту і загони народного ополчення залишили третю й останню лінію оборони Києва та відступили на лівий берег Дніпра.

Столицю України відразу зайняла німецька армія. Вона утримувала місто упродовж наступних 778 днів.

Мости за собою зруйнували

Іще перед відступом Червоної армії спеціальні групи підірвали у Києві вокзал, електростанції, склади палива та продовольства і вивели з ладу водогін. А в п'ятницю 19 вересня 1941 року радянські частини залишили столицю, зруйнувавши за собою мости через Дніпро. Очевидець того відступу, нині професор Елеонора Коваль згадує, як із сусідськими дітьми бігла на набережну на Поділ, щоб подивитися на переправу.

Війська рухалися до мостів і переправлялися дуже скупчено вже під ворожим бомбардуванням, пригадує вона: «Німці бомблять переправу, але не влучають, і рух не припиняється. Раптом на наших очах переповнений людьми міст злітає вгору і з гуркотом падає в воду».

За невиконання німецьких наказів - розстріл

Того ж дня до Києва вступили підрозділи 6-ї армії, що входила до німецької групи армій «Південь».

Із Подолу та з боку Бесарабки німецькі частини вийшли на Хрещатик і зайняли там найкращі будинки.

Упродовж кількох днів німецька військова комендатура запровадила у місті комендантську годину і трудову повинність, заборонила перебування у Києві мешканців інших міст, наказала киянам здати зброю, боєприпаси, протигази, радіоприймачі та запаси продуктів. Тих, хто не виконав наказів комендатури, очікував розстріл.

А все ж корінний киянин Ігор Денисенко згадує, що спершу люди почувалися ще непогано. Але то було лише на початку окупації. Далі ж становище погіршувалося, люди ставали все настороженіші, а німці справляли дедалі тяжче враження, каже він: «Переломним моментом був наказ про видачу євреїв. Після цього почався відлік у протилежний бік».

Помста після відступу

24 вересня у будинках на Хрещатику почали вибухати міни, закладені радянськими саперами напередодні відступу Червоної армії. О 16-й годині першим був зруйнований один із найкрасивіших у місті чотириповерховий будинок на розі Хрещатика та вулиці Прорізної. Наступні вибухи зруйнували більшість будинків на Хрещатику та прилеглих вулицях.

Центр міста на два тижні перетворився на величезне вогнище. Вибухи тривали до 28 вересня. А наступного дня у Бабиному Яру нацисти почали розстрілювати єврейське населення Києва.

Основна частина записаних мною спогадів Елеонори Захарівни Коваль через 3 місяці увійшла до програми «Країна Incognita», яку на «Радіо Свобода» укладав і вів Сергій Грабовський. Той випуск програми Автор присвятив життю в окупованому нацистами Києві. Текст і запис цієї програми можна знайти на сайті «Радіо Свобода». А щоби читачі «Детектор медіа» могли порівняти його із згаданою рецензією Сергія Грабовського і з відгуком на неї Елеонори Захарівни, я наводжу текст програми тут:

Життя в окупованому Києві: 1941-43 рр.

Сергій Грабовський: Київ 1941-1943 років. У совєтські часи цих років у житті української столиці наче й не було. А тим часом люди, котрі змогли вижити за Сталіна, навчилися виживати і за Гітлера.

Якими можуть бути асоціації зі словами «окупований Київ» у наших слухачів? Звісно, «Бабин Яр». А ще, можливо, «Олена Теліга», «спалений Хрещатик», «Сирецький концтабір», «рабська праця». І все це вірні асоціації.

З іншого боку, окупований Київ – це спроби відродити українське життя без більшовиків із політичними, науковими й освітніми установами. Спроби, які були жорстоко перервані окупантами. Але сьогодні ми спробуємо подивитися на життя в окупованому Києві під дещо відмінним кутом зору. Про те, що було в ті далекі роки, розповідатимуть очевидці й учасники тих подій: професор-мікробіолог Елеонора Коваль та інженер Юрій Пересунько, котрі були тоді підлітками.

Отже, 19 вересня 1941 року. Німецькі війська входять до Києва...

Юрій Пересунько: Війська ще наші були. Я на Куренівці жив. Перед приходом німців, якраз за 4 дні, народ відчув, що немає влади і почалася грабіловка так звана. Почалося з заводів, з складів і так далі.

Раненько 19 вересня (коло нас був залізничний міст) зірвали Петрівський залізничний міст. Коло кожного моста стояла батарея тридюймівок. Ранком вони відстрілялися, а потім, коли міст зірвали, обслуга збіглася до гуртожитків, там, де я жив, лейтенант пістолет кинув у туалет, люди перевдяглися і порозбігалися.

Десь в 9 годин спустилися з Кирилівської вулиці вниз до нас три мотоцикли. І що характерне, що я запам'ятав? Це ні в якому кіно не показували. Коли вони їхали, всі крутили головами, розвернулися і поїхали по нашій вулиці, потім вулиця праворуч - і все.

Я зайшов в хату і сказав: «Все, німці зайшли». А потім по Кирилівській гуркіт: машини, вози, коні такі здоровенні... Люди стоять, а військо пре на Поділ.

Сергій Грабовський: Ну, а далі почалися вибухи радіокерованих фугасів, закладених совєтськими чекістами у будинках державних установ, у культурних і освітніх закладах, зрештою, в більшості будинків Хрещатика. На горищах багатьох споруд були залишені тисячі пляшок із запальною сумішшю. Вибухи й пожежі мали знищити центр Києва.

Юрій Пересунько: Через кілька днів після приходу німців - вибухи величезні! І на Подолі, і в місті почало горіти. Старалися німці гасити. Рукави метрові в діаметрі пускали у воду, качали, але їх вночі партизани, ті, що залишилися, різали.

Потім через скільки там церкву в Лаврі зірвали. І, ясне діло, потім звели все на німців, що це німці.

Сергій Грабовський: Ці вибухи і перешкоджання гасінню пожеж стали чи не головними акціями київського підпілля. Але про це підпілля трохи пізніше.

Зауважимо, що відступаючи, Червона армія висадила в повітря не тільки мости та центр Києва, а й міський водогін, електростанції, знищила тисячі вагонів продовольства, відтак понад чотириста тисяч киян були не просто полишені напризволяще, а  свідомо приречені комуністами на муки і голодну смерть. Але кияни виживали...

Елеонора Коваль: Звичайно, самим страшним був перший рік, коли ні до чого не був звиклий. Уявіть собі! Місто в розрусі, а його до того всього ще й бомблять: бувало двічі за добу, коли ввечері, коли вранці, коли вдень, коли вночі. Світла немає, води немає, пічне опалення, дровами хто запасся, а хто і не запасся. Каганці світять, тому що іншого світла немає.

І саме основне – що раніше готували їжу на примусах і керогазах, а газ купити – вже теж ніде нічого не продається. Уявіть собі, що всі магазини розграбовані, нічого немає. Їсти хочеться.

Десь у кінці листопада по місту пройшла така чутка, що там, де тепер університет, можна йти і копати картоплю. Звичайно, що я теж пішла. Але через день я вже відмовилася від цього, тому що в мене на очах підірвалася жінка.

Почав функціонувати базар. Я жила на Киянівському провулку, тобто майже навпроти Сінного базару. Туди стали приїжджати селяни й почався товарообмін. Тобто, можна було виміняти. Не забувайте, що перед війною був великий дефіцит на промтовари. Все йшло: і скатертини, і простирадла, і занавіски – все це йшло на обмін. Доходило до того, що з дому вже й виносити було нічого.

Грошей не було. Німці видали картки. Але по цих картках треба було заплатити. Дійшло до того, що на Новий рік я навіть виміняла свої всі ялинкові іграшки. Коли довелося зустрічати Новий рік, я з Пущі привезла невеличку сосну, але на неї ми повісили з трудом виміняні дві картоплини і дві цибулини. Ми вдвох з мамою були.

Сергій Грабовський: Окупаційна влада спробувала зорганізувати – в інтересах «Великої Німеччини», ясна річ – виробниче життя Києва. А молодь, старшу за 14 років, якій не було місця на підприємствах, вивозили на роботу до Третього Райху.

Юрій Пересунько: Зайшли німці. Через день-два вивісили: хто де робив – ідіть на роботу, там, де робили. Німці зразу, як тільки зайшли, групи в школи послали і позабирали всі документи на всіх школярів, щоб знати, хто де живе, коли народився.

Потім, як виповнилося 14 років, якщо ти не працював, то працювати тут або їхати до Німеччині.

Спочатку їхали добровольці, а потім брали вже всіх. Я переховувався в Демидові, в Димері, в селах. Ховали мене до осені 1942 року. Вже не можна було заховатися, тому по страшному блату мене влаштували на шкіркомбінат в електроцех учнем електромонтера. Був тільки шеф німець один. В нього була перекладачка і своя секретарка. Директор, головний інженер, головний енергетик - усі ці майстри були наші.

Коли я почав ходити на цю роботу, так у них такі порядки: що ти заніс своє, те міг і виносити, а те, що державне, якщо тебе ловили, то в поліцію ніхто не брав, а везли прямо в концтабір на Сирець і там суд. Скільки тобі давали? Якщо щось таке, то мало, якщо вижив, то випускали, а ні, то їх всіх теж в той Яр.

Сергій Грабовський: Окупаційний режим був жорстким і жорстоким. А до жахіть, які спричинялися цим режимом, додавалися, так би мовити, саморобні, біля витоків яких стояли виплекані сталінським режимом людці.

Елеонора Коваль: І тут було ще таке страшне, що в Києві почали зникати люди. Особливо в нашому районі Вознесенського спуску і вниз до Подолу. Пропадали більш молоді діти. Поліція-то є, але вона цивільним населенням не займалася особливо, тільки слідкували за тим, хто вийшов у комендантський час на вулицю або ще якісь такі порушення.

Виявилося, що внизу на Подолі десь на Нижньому Валу якась сім'я стала виготовляти з людей ковбаси. Коли люди це точно встановили, прослідкували, що це і де це, і сказали німцям, то вони цю сім'ю повісили якраз у цьому скверику, що зараз навпроти Будинку торгівлі.

Сергій Грабовський: А, власне, що поліція? Вона не надто відрізнялася від совєтської міліції і за поводженням, і за кадровим складом.

Юрій Пересунько: В оточення попали страшне, там усі попали: і моряки, і міліціонери. І міліціонерам тим, хто де дільничним ішов: давай виходь і або йди у поліцію, або йди до стінки. Багато з них пішло... А що робити? Функції ж ті самі: порядок, щоб знали, хто і де.

І по війні, в мене таке враження, там один чи два, що були поліцаями, потім знову стали міліціонерами.

Сергій Грабовський: Утім, місто жило. Якимось чином налагоджувався побут. Можливо, виживати вдавалося не тільки тому, що нацистська система давала комусь послаблення, а тому, що далеко не всі німці вписувалися у нацистські канони.

Елеонора Коваль: Поступово все-таки якось воно налагоджувалося. І вже в 1942 році було якось веселіше. Транспорт якийсь почав ходити, бо основним транспортом у Києві були трамваї, а то діставалися всі – хто як міг, так і добирався.

Ми почали теж ходити до села. Коли верталися, то стояли застави, на яких переважно були поліцаї, тобто це були люди з нашого населення. Вони забирали у людей те, що вони несли із села.

В мене була якась там курочка невелика, ще щось таке зовсім небагато, коли забрав цей поліцай, то я сіла біля цієї будки і плакала. Коли зупинилася німецька машина, вийшов офіцер, нічого в мене не питаючи, все зрозумів, видно, так. Він пішов туди, якось з'ясував все це і мені все винесли назад. Він ще зупинив машину і відправив мене у Київ.

Сергій Грабовський: Політичне життя міста після відступу Червоної армії яскраво спалахнуло восени 1941 року, коли виникли українські установи, преса, органи самоврядування, але дуже швидко було погашене нацистами. І не тільки тому, що останні розпочали справжню війну з українськими націоналістами (як, до речі, і більшовики), а тому, що нацисти і не збиралися давати українцям шанс на самостійність.

Юрій Пересунько: Спочатку ж це ж «Українське слово» було. Німці знали, що робили. Вони начебто дозволили партії. Чотири партії було якихось. Ну, і записатися, зареєструватися у ці партії дозволили наче, а потім зібрали ці всі списки і всіх цих партійців знищили.

Сергій Грабовський: Але попри репресії в окупованому місті було своє культурне життя. Дуже своєрідне, але було.

Елеонора Коваль: Все-таки ми ходили в школу. Крім того, функціонувала наша опера. Туди можна було навіть іноді піти на концерт. Тільки в нас грошей не було. Але в кого були гроші, той міг піти і подивитися.

Кіно працювало, але в основному це були німецькі фільми. Ми на них, звичайно, не ходили, бо й квитки були дуже дорогі.

Все-таки була бібліотека для дітей і юнацтва. Це була вулиця Короленка, тепер Володимирська. Та бібліотека працювала, ми ходили дійсно туди. Там ще були бібліотекарі старого гарту, і вони пропарадували нам ще теж дуже багато цікавих книжок.

Сергій Грабовський: А тепер про комуністичне підпілля та партизанський рух. Після осені 1941 року їх було не дуже видно, – стверджують Елеонора Коваль та Юрій Пересунько.

Юрій Пересунько: Партизанів ніяких до 1943-го весни чи, може, 1942 року. Може, зимою почалися слухи, що партизани є десь на північ туди.

Елеонора Коваль: Дуже хотілося відчувати, що про нас не забули, а віру в повернення наших не могли знищити німецькі повідомлення про успіхи на фронтах. Навіть бомбардування наших сприймалися якось радісно: німців же б'ють!

В кінці травня почалося навчання в школі. Звичайно, дуже відносне. Але це вже було спілкування, і дитяча патріотична налаштованість почала проявлятися. Мого однокласника Юри Миколаєва дідусь приховав приймач і знав усі новини. Ми почали поширювати ці відомості, а боячись писати від руки, вирізували літери зі старих газет та журналів і наклеювали короткі речення на листках, які вивішували на внутрішній стороні дверей великих будинків, де залишалося багато родин.

Але якоїсь організованої підтримки від своїх, на яку сподівалися, не отримували. І саме тому, коли після війни в місцевих газетах почали з'являтися списки прізвищ київського підпілля, то здивуванню не було меж. Може воно й було, але не проявлялося.

Сергій Грабовський: І ще про бомбардування Києва «нашими». Мабуть, дуже схожими були результати багатьох нальотів «сталінських соколів» на зайняті нацистами міста України.

Юрій Пересунько: Почалося бомбардування. Вночі вішали каганці і кидали бомби літаки навмання. Звичайно, бомби ці падали на будинки на жилі і били людей. На Лук'янівському кладовищі при німцях зробили пам'ятник. Поховали цих людей у могилі і зробили пам'ятник. Написано: «Жертвам звірячого бомбардування...». Потім, коли вже вернулася радянська влада, то «звірячого» стерли. Так воно все і залишилося.

Сергій Грабовський: Ось таким було життя в окупованому нацистами Києві. Зрозуміла річ, наша сьогоднішня розповідь – це лише кілька шматочків мозаїки у правдиву картину життя української столиці у роки Другої світової війни. Картину, яка, сподіваюся, буде врешті-решт створена.

Хоча радіожурнал – це зовсім інший жанр, ніж критична стаття, читач може переконатися, що за два з половиною роки погляд Сергія Грабовського на життя Києва під нацистською окупацією не змінився: в обох випадках очевидна його зосередженість саме на людському вимірі історії. На жаль, Елеонора Захарівна тепер цього не помічає, закидаючи Критику те, що він «мислить лише категоріями держави» (два з половиною роки тому я не чув від неї жодних претензій до тієї програми).

Справді, розповідати про історію Києва під час Другої світової війни досить складно через ідеологічні нашарування: попри те, що обидва тоталітарні режими знищили в Києві сотні тисяч людей, вони обидва представляли себе як визволителів української столиці. Тож і у вересні 1941 року, й у листопаді 43-го киянам залишалося повторювати слова композитора Станіслава Людкевича, сказані ним після захоплення Львова Червоною армією в «золотому вересні» 39-го: «Нас визволили, і нема на те ради».

Єдино можливий тут вихід – виплекати спочатку в себе, а відтак у читача-слухача-глядача українське (а отже і європейське) бачення своєї історії, зокрема перших місяців окупації нацистами Києва. Тоді конче необхідно розповідати і про жертви Бабиного Яру, зловісно симетричного до Биківні, і про руйнування центру міста радянською вибухівкою, і про підрив радянськими агентами Успенського собору в Лаврі, і про врятування німецькими саперами Софійського собору від такого самого підриву, і про намагання міської управи на чолі з професором Олександром Оглоблиним налагодити побут киян, і про діяльність українського підпілля на чолі з Олегом Ольжичем та Оленою Телігою, і про створення «під носом» у нацистів передпарламенту України – Української Національної Ради.

Звісно, знання історії є цінним саме по собі, але воно є й необхідною умовою притомності особи та спільноти. Нарешті, як зауважив львівський філософ Тарас Возняк, ми дивимося на власну історію в залежності від того, яким хочемо бачити своє майбутнє.

Віталій Пономарьов, філософ